Криваве джерело

Перекладачі: Іван Двюб та Елеонора Ржевуцька

Вілл П'ю — мерзотник.

Він викликає в мене огиду, по-перше, вже самим своїм єством, а по-друге, ще й тим, що він типовий взірець того плодючого поріддя подляків, що поганять собою і письменство, і життя.

Кодло йому подібних аж роїться на обох півкулях, ширячись, як та пошесть, що в наші.дні охоплює всі країни світу, але воно надто розплодилося в Сполучених Штатах Америки, куди таких негідників приваблює щедра ласа принада. Білл П'ю — догідливий попихач багатіїв (нині він і сам зробився мільйонером), суб'єкт, котрий голінний на будь-яку підлоту та й чинить усякі підлоти; цього шпига, ката, найманого вбивцю, що прислужує великим тузам, їхнього посередника, помагача і спільника завше поривав туга, добре накручена пружина — ненатла жадоба зиску. І вже тут його крутійство так іде в парі з безсоромністю.

Ким він лишень не був: конюшим, ковбоєм, бурлакою, шинкарем, арештантом, бізнесменом. Стільки разів він багатів, утрачав статки і знову багатів, що справді став якимось перевертнем: здибавшись із ним, ніколи не знаєш, у якій він зараз личині іххто він — дука а чи злидень.

Я незрідка бачу його у шинку, в отому розмальованому ядучо-зеленою фарбою шинку, що причаївся пасткою на розі двох портових вулиць. У цьому мальовничому куточку старої Англії містер Білл просиджує годинами, бо, крім усього, він ще и страшенний п'яниця. "Пощо ж тоді вам ходити до цього шинку і кумпанувати з таким суб'єктом?" — запитаєте ви, звісно, не задля частунку и милування на мого знайомця. Мацапура в нього страшелезна, а оковитої я й духу не терплю. А все тому, що хміль розпускає язика мовчунові Біллові, і в таких пройдисвітів дізнаєшся про деякі оказії нашої моторошної сучасної дійсності, замкнутої для невтаємничених, як та панцерна скриня.

А я збираю такі от скарби.

І от якось Білл П'ю лизнув силу-силенну коктейлів найрозмаїтіших барв — цілу веселку, розблислу в келишках. ¿ Він бовванів лицем до дверей на високому дзиглику, спираючись ліктями на прилавок. Його пірамідальна пика пошмарувалася сизим багрецем, кашпукуваті п'яні очиці сльозилися, дебела шия кольору сирої яловичини була куди ширша, ніж лоб, на маківці голови сиротів плаский кашкетик. Здоровецькими боксерськими кулачиськами (колись Білл виступав на ринзі!) він підпирав щоки; щелепи й вилиці йому стирчали ріжкасто, як це видно на образах у малярів-кубистів.

Я мав з собою газету і показав йому телеграфне повідомлення з Америки, де мова мовилася про судову розправу в місті Талса штату Оклахома, суд голосного вбивства індіянів. У мене були підстави гадати, що містер П'ю в якійсь мірі причетний' до цієї справи.

І що ж, магічна сила трунку привела мого розмовця на шлях виливання своїх чуттів, що в таких добродіїв закінчується маркітною* сповіддю. Коли я показав цій тварюці газету, він увесь засяяв, вищирився, рот розтягся аж до м'ясистих вух, а в роззявленій пащі блиснула мозаїка з жовтих кістяних клавішів і золотих брусочків.

— Чиста робота! — гукнув він.

— А чия?

— Як це "чия"? Звісно — чия: великих цабе, неабияких орударів.

Л він підніс кулак до стелі, немов щоб показати на високе місце пробування тих таємничих всемогутніх ділків.

— Ну, що ж,— сказав я,— а тепер вони все-таки сядуть на лаву підсудних.

— Хто сяде? Вони?! Отаке скажете... Та їх і торкну-, тись не посміють!

І лице його скорчила складна гримаса, сповнена високої пошани до "великих цабе" і презирства до мене.

— Ніякої небезпеки! Ні їм, ні мені,— докинув Білл.

І Білл П'ю заходився сотати закустраний клубок цієї історії, нітрохи не турбуючись сусідством інших одвідувачів шинку — хінця, мурина і двох матросів, котрі важко глипали на нього в хмільному чаду.

'— Червоношкірих уколошкали через нафту.

— Через нафту?

— Еге ж. Оклахома — здоровий штат, сливе рівний простокутник посеред Шгатів. Там чимало всякого добра, а під землею, в надрах, як подейкують, нафта. Сила нафти, і саме на' терені Талси,— сказав Білл П'ю і ляснув широкою долонею по газеті, яку я приніс.

— При чому ж тут червоношкірі?

— Та ви ж знаєте — червоношкірі в. нас ще не перевелися, Червоношкірі... Які вони червоношкірі? Це вони самі себе так називають, а насправді вони, можна сказати, шоколадного кольору. Еге ж, у нас їх була сила-силенна. Одначе помалу їх витурили з родючих місць, вимели дочиста, під мітлу, загнали на каміння, на пустки і назвали ті місцини резерваціями.

А як придавила їх американська цивілізація, вони почали вимирати,— ну ото, як, за чутками, вимирають слони або кити. Діло пішло шпарко, ми навіть вже тішилися, що скоро жодного червоношкірого не залишиться і ми їх нарешті спекаємося. Поголів'я цих двоногих тварин меншало й меншало, а все тому, що вони гороїжились, хотіли зберегти свій національний уклад, такий от, знаєте, вільнолюбний дух і статечність і трималися шляхетними чударями. Але уявіть собі: вони схаменулися і також почали цивілізуватися: заходились балакати по-англійському, носити капелюхи, ходити до церкви, навіть наживати гроші. Відтоді ця худоба перестала вимирати, вона ніби ожила; звісно, далеко їм було до колишніх зухів героїчних часів, коли всякі їхні племена — алгонкіни, ірокези, сіу — розкошували в преріях і їхні воїни без усяких короводів скальпували наших сміливців, які завіялися до них із Сполучених Штатів.

Отож-бо в Оклахомі також відведено резервацію для цих напівцивілізованих дикунів. Але ви не думайте — їм не так уже зле велося. За частоколами таборів у них були мисливські вгіддя з усяким звіром і дичиною, ніхто не заважав їм бавитися в своїй глухомані як заманеться, прикрашати голови пір'ям, як їхні великі предки, танцювати навколо шкуратяних вігвамів або листяних куренів, навколо віщунів або ширококрижих, масних від лою індіянок, що носять своїх малят за спиною, ніби якісь клумаки. І, бачте, серед цих дикунів траплялися такі дебелі молодці, що їхній ставності могли б позаздрити і блідотварі. Блідотварими індіяни називають усіх янкі і взагалі європейців, хочаЧі не всі ж ми бліді, ось у мене радше червонувата цера,— вельми доречно додав Білл, бо саме тієї миті я подумав те саме, дивлячись на його криваву миздю. — Оклахомські індіяни —жили собі любесенько,— провадив далі Білл,— та скоро настав край їхньому привіллю. Знайшлася на них управа. І знаєте — хто? Я! Саме під цю пору вийшов термін мого вимушеного спочинку, яким пожалували мене панове судді в штаті Огайо після публічного й досить забарного обговорення,— про нього свого часу чимало галасували в газетах. Я став знову вільним громадянином, але мені довелося змінити фах, і я підшукав собі нове ремество — розвідку нафтових родовищ; я тут виявив неабиякий хист, а в цю справу мене втаємничив старий Віллі Шарп незадовго перед своєю смертю. (Подейкували, ніби я забив його, але довести це нікому не пощастило).

Як добрий розвідник, я винюшив, що за річкою Канейдіон, якраз на терені Талси, буде зиск. І справді, там знайшли ознаки нафти. Кажу "ми", бо нас туди прибилося, на жаль, кількоро душ, усі були озброєні до зубів і не дуже-то йняли віри своїм товаришам — взяли, як кажуть, очі в руки й малися на бачності.

Нафтодайне поле все геть виявилось на терені індіянів. Як не крути, як не верти,— цілковита їхня власність, навіть за американськими законами, на жаль, писаними. Діялося це тисяча дев'ятсот сьомого року. Я повернув голоблі, захопивши, звісно, з собою розмічену мапу, плани, і знову зголосився туди вже з своїм братом Томом П'ю — правда, ,ми з ним через ці справи полаялися на все життя. Подейкували, ніби я обікрав його, але це все брехні, начхати мені на них, та нині вже й термін давності минув, нема чого побиватися. Крім брата, ще приїхали зі мною великі тузи.

Еге ж, прибули самі великі цабе — з тих, хто на сьому земному падолі творить будь-які дива з поміччю двох талісманів, що влазять до бічної кишені: чекової книжки й вічного пера. Маги, чарівники, фінансисти, магнати! Ну що таке перед ними Білл П'ю? Хробак! Та хіба я зважився б водити їх за носа, як усіх цих поліційних комісарів, судових слідчих та іншу потолоч?.. Я вже був як шовковий. Слово честі!

Приїхали вони, роздивилися, прикинули, підрахували і раптом усі разом, як по команді, звичним рухом добули чекові книжки: треба ж було порозумітись з індіянами, безперечними, законними власниками родовища.

Та уявіть собі — червоношкірі, виявляється, вже пообтесувалися, пообтиралися і стали настільки цивілізовані, що зрозуміли свій хосен. Вони розтелепали, що їм зовсім невигідно продавати свої права раз і на все, змикитили, що скільки їм не дадуть, а краму їхньому інша ціна — куди дорожча, хоча він, ще нікому невидимий, ховається під землею і вчути його* можна тільки з запаху. Індіяни вже збагнули основне правило цивілізованого світу: найкраща угода — участь у прибутках.

Ех, нікчемні дурні, якби вони знали, як ця "участь" для них обернеться, яку тут закрутять комбінацію... Та що ж це я забігаю наперед? Надумався кінець розповідати раніше за початок!..

Червоношкірі вперті, як чорти, й постанов своїх не змінюють. Вже як уроїться їм щось у голові — і довбнею не виб'єш. Ідоли, сущі ідоли! Що тобі оті вирубані сокирою і розмальовані зеленим і червоним оцупки, що прикрашають війстя до їхніх вігвамів. Ми й туди й сюди — ні, вперлися! Спокійно, терпляче правлять своє: "Ділити прибутки! Ділити пробутки!" Ніби й не чують наших умовлянь. А вже як ми старалися (і я, звісно, також), як їх улещували, як прискромлювали, щоб вони погодилися стромити лапи в пастку добрих панів янкі. Ніщо не допомогло, довелося поступитися. Ми клянемо їх, батькуємо, а вони лише посміхаються,— склали угоду на експлуатацію нафтового родовища з участю його власників у прибутках компанії.

Усіх цих власників перерахували в угоді, їх виявилося двадцять шість душ. От уже була кумедія: дивишся — обік підписів знаменитих, вельмишановних осіб, королів фінансового світу і важкої промисловості стоять кривульки якихось сміховинних імен — Джордж Велике Серце, Віллі Орляче Око тощо — довгий стовпчик.

• Гаятися не стали, одразу почали розробку. До індіянської резервації нагнали ціле військо спритних пройд: інженерів, ділків, комерційних агентів, горлорізів-стражарів, привезли артілі робітників-нафтовиків, каменярів, теслярів та інших будівельників, і, як годиться у всякої армії в поході, за нею потяглися інтендантські обози й служби — цілі загони годувальників і гамівників спраги нашої орди.