Переклав Микола Терещенко
Пам'яті товаришів, що загинули поруч мене в Круі та на висоті 119.
А Б.
І. Видиво
Вершини Дан-дю-Міді, Егюїй-Верт і Монблан здіймаються перед безкровними обличчями, що визирають з-під ковдр, розкладених поряд на санаторній галереї.
Ця зашклена тераса, на другому поверсі шпиталю-палацу, з балконом різьбленого дерева, відмежувалась у просторі й звисає над світом.
Ковдри з тонкої вовни — червоні, зелені, брунатні й білі, з-під яких виглядають схудлі обличчя з блискучими очима,— лежать непорушно. На розкладних кріслах панує тиша. Хтось кашлянув. Коли-не-коли чути тільки шелест мірно перегортуваних сторінок книжки, або шепіт запитання й тиху відповідь двох сусідів, чи іноді на балюстраді лопоче крильми зухвала ворона, що відбилась від зграй, розсипаних разками чорних перлів у прозорому безмежжі.
Тиша тут є закон. До того ж усі ці люди, багаті й незалежні, хворі на одну й ту саму недугу, що з'їхалися сюди з усіх кінців землі, відвикли розмовляти. Вони заглиблені в себе й думають лише про своє життя і смерть.
На галереї з'являється служниця: вона вдягнена в біле і ходить тихо. Вона принесла газети й роздає їх.
— От і сталося! — каже той, хто перший розгорнув газету.— Війну оголошено.
Хоч на неї і чекали, але новина якось ніби приголомшує, бо всі відчувають її незмірне значення.
Ці розумні й освічені люди, навчені стражданнями й роздумами, відірвані від життя, такі далекі від решти роду людського, ніби вони живуть у майбутньому, дивляться в далечінь поперед себе, в незбагненну країну живих і божевільних.
— Австрія чинить злочин,— каже австрієць.
— І Англія,— каже англієць.
— Сподіваюся, Німеччину переможуть,— каже німець.
* * *
Вони знов простягаються під ковдрами обличчям до верховин і до неба. Але, незважаючи на прозорий простір, тиша сповнена зловісної звістки:
— Війна!
Дехто порушує тишу, проказуючи це слово півголосом, і думає про те, що заходить найбільша подія нашого часу, а може, й усіх часів.
Звістка ця повиває якимсь невиразним, присмерковим маревом навіть осяйну навколишню природу.
Спокійні простори долини, облямовані рожевими, наче троянди, селами та оксамитовими пасовищами, величні плями гір, чорне мереживо ялин і біле мереживо вічних снігів — усе сповнюється людським рухом.
Юрби снують усюди. На полях, хвиля за хвилею, вони біжать в атаку і завмирають; будинки випатрані, як люди, і міста — як будинки; села здаються якимись білими крихтами, що впали з неба на землю; моторошні купи мертвих і поранених змінюють вигляд рівнин.
Кожен народ, жертий звідусіль різаниною, безупинно вириває зі свого лона нових солдатів, повних сили й крові. В річку смерті вливаються живі притоки.
На півночі, на півдні, на заході — скрізь точаться бої. Хай хоч куди повернись — всюди війна.
Один із блідих провидців, спершись на лікоть, називає й підраховує сьогоднішніх і прийдешніх бійців: тридцять мільйонів солдатів.
Другий, з жахом в очах, шепоче:
— Б'ються дві армії: це накладає на себе руки єдина велика армія.
— Не треба б...— глухим замогильним голосом говорить перший у ряду.
Але той відказує:
— Починається знову Французька революція.
— Начувайтеся, трони! — пошепки виголошує другий.
Третій додає:
— Можливо, це остання війна.
Тиша. Кілька душ, ще бліді від трагедії безсонної ночі, хитають головою.
— Покласти край війнам! Хіба ж змога? Покласти край війнам! Світова болячка не вигойна.
Хтось кашляє. І під сонцем пишних луків, де вилискують гладенькі корови, знову западає великий спокій; темні гаї, зелені поля й синя далечінь заступають це видиво, гасять відблиск огню, що охоплює й руйнує старий світ. Безмежна тиша втамовує відгомін ненависті й страждання чорного всесвітнього кишіння. Розмовці один по одному знову заглиблюються в себе, стурбовані таємницею своїх легенів і порятунком свого тіла.
Та коли в долину сходить вечір, на верхів'ях Монблану схоплюється буря.
У такі небезпечні вечори виходити заборонено: навіть до просторої веранди — в гавань, де сховалися хворі, докочуються останні хвилі вітру.
Жерті болячкою всередині, ці смертельно поранені люди споглядають струс стихій. Вони дивляться, як вибухають над горою удари грому, здіймаючи хмари, наче хвилі в морі, і одночасно кидаючи в пітьму стовпи вогню і пари; і вони повертають свої бліді, виснажені обличчя, щоб стежити за орлами, що кружляють у небі й дивляться згори на землю крізь клубовиська туману.
— Покласти край війні! — кажуть вони.— Покласти край бурям!
Але стоячи вже на межі живого світу, очищені від пристрастей партій, звільнені від набутих поглядів, від засліплень, від влад традицій, мрущі усвідомлюють простоту буття і бачать величезні можливості...
Останній у ряду кричить:
— Бачите, внизу щось повзе.
— Еге... ніби щось живе.
— Ніби рослини...
— Ніби люди...
І' от, серед зловісних виблисків бурі, чорних розпатланих хмар, важко навислих над землею, наче злі духи, їм здається, ніби вони бачать, як розгортається широка блідо-синя рівнина. їм здається, що з рівнини, затопленої багном і водою, постають привиди; вони чіпляються за поверхню грунту, осліплені й геть затягнуті тванню, ніби потворні утопленики. І їм здається, що це солдати. Мокра рівнина, зорана довгими рівнобіжними каналами, перекопана ямами, повними води,— неомірна, і гинучих безліч... Але тридцять мільйонів рабів, злочинно кинутих одне проти одного у війну, в цю багнюку, підводять голови, і на їхніх людських обличчях нарешті зроджується воля. Майбутнє в руках цих рабів, і ясно — старий світ оновиться тільки спілкою, що її колись укладуть ті, чиї лави й муки безмежні.
ІІ. В землі
Просторе бліде небо сповнюють розкоти грому: кожний вибух, зриваючись рудою блискавкою, здіймає враз вогненний стовп у ніч на спаді і димний стовп там, де світає.
Високо-високо й дуже далеко видно зграю страшних птиць з могутнім, уривчастим подихом. Вони кружляють над землею і оглядають її. Птиць чути, але не видно.
Земля! При світлі повільного скорботного досвітку проступає безкрая й заллята водою пустеля. У калюжах і вирвах вода тремтить від передранішнього пронизливого холоду, на цих ялових полях, поораних вибоями, під блідим сяйвом виблискують, мов крицеві рейки, сліди, накочені військами й нічними обозами; з непролазної багнюки то там, то тут стирчать якісь зламані рогатки, розвернені, як літера "х"; скручені, переплутані мотки, цілі хащі колючого дроту. Всюди мулисті мілини та ковбані; ніби безмежне сіре полотнище колишеться на морі. Дощ перестав, але все мокре, вологі, вимите, вимокле, затопле, і навіть бліде світло ніби тече.
Видно довгі покручені рови, ще обгорнуті сутінком ночі. Це окопи. їхнє дно встелене шаром багна, з якого при кожному кроці доводиться з хлюпанням видирати ноги, круг кожного притулку смердить нічною сечею. Якщо нахилитися до бічних нір, вони теж тхнуть, наче вонючі роти.
Я бачу, як із цих поземних колодязів вилазять тіні, рухаються величезними безформними брилами, наче якісь ведмеді топчуться й гарчать. Це ми.
Ми закутані, як жителі арктичних країв. Вовна, брезент, ковдри обгорнули нас, чудернацько округлюють, стовбурчаться на всі боки. Дехто потягується й <гучно позіхає. Видно обличчя червоні або синюваті, в багнюці, наче в шрамах, з дірками-каганцями злиплих затуманених очей; обличчя зарослі нестриженими, розкуйовдженими бородами, забруднені неголеною щетиною. "Tax! Tax! Бух!" Постріли з рушниць, канонада. Вгорі над нами скрізь тріщить і гуркоче то довгими шквалами,-то окремими ударами. Чорна вогненна буря не вщухає ніколи, ніколи. Більше п'ятнадцяти місяців, близько п'ятисот днів, у цьому куточку світу перестріл і бомбардування не перестають з ранку до вечора і з вечора до ранку. Ми-поховані в надра вічного поля бою; але мов цокання домових годинників за колишніх часів — майже в легендарній минувшині,— цей гуркіт чуєш тільки, як прислухаєшся. "
З-під землі вилізає круглий дитячий писок, з припухлими повіками і такими червоними вилицями, ніби на них наклеєно ромби червоного паперу, і лупає то одним, то обома очима. Це — Параді. Його гладкі щоки в басаманах: то відбилися згортки парусини, що під нею він спав, накрившись із головою.
Він' озирається навколо себе своїми маленькими оченятами, бачить мене, підморгує і каже:
— От і ще одна ніч минула, друже!
— Еге, синку. А скільки нам ще доведеться пробути тут таких ночей?
Він здіймає до неба пухкі' руки. Він насилу видерся з нори, і ось він уже поруч мене. Він спіткнувся об якусь темну купу; вона виявилась чоловіком, що сидить на землі, в тіні, люто чухмариться й хрипко зітхає. Параді зникає, халяпаючи болотом, кустикаючи, як пінгвін серед потопу.
* * *
Потроху люди вилазять із глибин. Видно, як по кутках купчиться густа тінь, а потім ці людські хмари рухаються і дрібнішають. Можна пізнати кожного зокрема.
Ось один вилізає з ковдрою на голові, що стирчить, мов каптур. Дикун, або, скорше, дикунський намет! Похитується справа наліво і пересувається. Зблизька посеред суцільної облямівки з плетеної вовни видно квадратове жовте, йодисте лице в чорних плямах; перебитий ніс, зизі хінські очі в рожевих ободах і шорсткі й вогкі вусики, схожі на щітку.
— Ось і Вольпат! Як ведеться, Фірмене?
— Так собі, ні те ні се,— каже Вольпат.
Він говорить важко, протягло, хрипким голосом. Кашляє,
— Цього разу мені капець. Чув уночі атаку? Ну й шкварили вони, друже! Попідмітали геть-чисто!
Він сопе й витирає рукавом вдавленого носа. Потім застромлює руку за пазуху під шинель і куртку, намацує тіло і починає чухатися.
— Я спалив їх на свічці цілих тридцять штук,— бурчить він.— У великій землянці, поруч підземного переходу, їх аж роїться! Видно, як ось тебе, як вони лазять по соломі.
— Хто атакував — боші?
— І боші, і ми теж. Це було біля'Вімі. Контратака. Ти не чув?
— Ні,— відповідає за мене черевань Ламюз, людинабик.— Я хропів на всі заставки. Адже тієї ночі я був на роботі.
— А я чув,— заявляє маленький бретонець Біке.— Я погано спав, точніше, зовсім не спав У мене своя власна землянка. Ось вона, гляньте, паскудниця!
Він показує на яму біля самої поверхні землі, тут на купці гною ледве може влягтися одна людина.
— Та й хавіра ж! — гукає інший, похитуючи маленькою, неоковирною, наче з каменю вирубаною, головою.— Я майже не давав хропака; уже дрімав, так збудили...