Могила невідомого солдата

Перекладачі: Іван Двюб та Елеонора Ржевуцька

— Ха-ха-ха!

— Хи-хи-хи!

Просто годі —було втриматися від сміху, коли потішник Мартен пускав свої дотепи! Весь у чорному, з білою маніжкою, сидів він цілий день, ніби сорока в клітці, за дротяною сіткою поштового відділу, продавав людям марки, розбирав і розкладав листи по гніздинках дерев'яних поличок — туди, сюди — і, пораючись, тішив усіх жартами. Чи ж дивина? Хлопець він молодий, та ще й веселої вдачі, має такий хист: у всьому геть — і в людях, і в подіях — укмітити щось кумедне і пришити комусь квітку. Зі стін маленького казенного закладу Мартенові дотепи розходилися по всьому місту, звеселяючи і старих людей, і дівчат, і молодиць. Навіть статечні понурі чиновники й гендлярі поблажливо казали про нього: "Штукар, справжній штукар!" — і пробачали дивакові його пересмішки.

Словом,'Мартен був улюбленцем у публіки. Окружний прокурор потай заздрив йому, визнаючи, що в цього шпака, безперечно, дар гострого слова, тоді як у нього самого лише дар словесної казуїстики.

Отож Мартена всі поважали; не те що заводського лампівника Жоеля,— той належав до численного й огидного поріддя зухвалих і з усього невдоволених бунтівників. Як я вже казав, жінки захоплювалися веселуном Мартеном; його прикладки, траплялося, були такі несподівані, що часом зовсім обеззброювали їх.

Мартен усе бачив у рожевому світлі, а Жоель — у темних тонах, примічаючи в житті надто багато горя й лиха; до того ж цей запеклий чоловік, як і всі незадоволені суспільним ладом, набрався небезпечних ідей і став "червоним".

Отаке-то було в нашому місті, подібному до закутніх містечок у всьому світі, як рсь, мов блискавка, вдарила звістка: оголошено війну. Ви, звичайно, пам'ятаєте, що це сталося в липні 1914 року.

Мартена й Жоеля взято до війська, і вони поїхали разом. Вони були одного року заклику, одного роду зброї, і їх зараховано до одного й того полку. Жоель, ясна річ, дивився похмуро, кляв свою долю і зухвало називав війну різаниною. А Мартен сміявся своїм звичаєм, радіючи, що вирвався з канцелярської клітки, і на двірцеві люди казали: "Гляньте, який веселий, ніби гулять їде!"

Та й на фронті ці два' вояки доводилися по-своєму. Потрапивнїи в триби гуркотливої воєнної машинерії, що злісно вивергала вогонь, гострі уламки криці й міді (вони навпомацки, наосліп шукають, чиє б оце тіло* пошматувати), Жоель шпетив війну на всі заставки і навіть ображав патріотичні почуття, твердячи, ніби солдати такі ж люди, як і вищі чини та панове міністри. А Мартен як був реготун, то реготуном і зостався. Жоеля зарахували до неблагонадійних, і начальство наказало тримати його під наглядом. Ще б пак! Чоловік сприймає трагічно цілком нормальне явище, шкодує солдатів і заводить із ними небезпечні розмови, бо після них вояки починають думати про таке, що без нього їм і на думку б не спало. Але скоро з'являвся Мартен, як від його жартів і дотепів знімався гучний регіт, що глушив у вояцькій душі відгомін шкідливих Жоелевих розмов; і рядові забували про свою долю. Двох земляків навіть навмисне нацьковували один на .одного, щоб розважити невибагливих слухачів: перший усе супився, бурчав і.лютував, а другий шпигав, підкуп шував і вивертався. —

Зрозуміло, такий дотепник, як Мартен, що викликав безугавний регіт, був знахідкою для полку. Капітан Макрон так і казав:

— Молодець! Просто знахідка!

— Авжеж, отакий смішко розвеселить навіть отару баранів біля воріт різниці,— відгукувався майор Екенфельдер, який на солдатів дивився очима фахового м'ясара,— мирного часу він торгував худобою і мав власні м'ясарні.

Та якось куляг влучила Мартенові в голову. Він замовк, не скінчивши каламбура, але замовк не назавжди. Смерть відпустила пазури, і Мартен вислизнув з них, прихопивши з собою всю свою бурхливу життєрадісність.

Тільки характер її трохи змінився. Після трепанації черепа, яку довелось йому зробити, в його пам'яті виникли якість дивні провали, і взагалі діяльність мозку зазнала шванку. Траплялося, що серед веселих дотепів і масних анекдотів він раптом уривав потік своєї проречистості і зачинав бубоніти собі під ніс довгі уривки з катехізису або шкільної історії Франції, що зненацька випливали в якихось клітинах його мозку. І тепер він багато вимахував руками, підстрибував, кривлявся, як мавпа, і став справжнім блазнем, звеселяючи прикутих до ліжка поранених. Часом до палати викликали головного лікаря, щоб він подивився за Мартеном і розважився кумедним видовиськом.

— Бідолаха з'їхав з глузду,— ставив діагноз головний лікар.

І він пояснював, що в цього пораненого через пошкодження мозкової оболонки ніби сталося коротке замикання — розрив складних зв'язків нервових центрів, причому в розладнаному організмі уціліло лише безперервне веселе й кумедне збудження.

Треба думати, що в ті дні відчувалася велика потреба в гарматному м'ясі, бо його знову послали на фронт.

По дорозі він мало не зчинив рейваху на вузловій станції, де почав на пербні витворяти якісь акробатичні стрибки. Коли ж він з'явився на передових позиціях з чорним ковпачком на трепанованому черепі, товариші одностайно визнали: "Зовсім схибнувся!" — і казали, щоб краще його послали не на фронт, а в Бісетр — до божевільні. "Там би його, може, підлатали!"

Втім, вони тільки вигадали на тому, що Мартен опинився не в Бісетрі, а в шанцях, бо і в солдатських землянках, і в селі на відпочинку він таке виробляв, що веселив усіх ще більше. А ‘реготав він так заразливо, що всі навколо лягали зо сміху. Незважаючи на тяжке поранення в череп, навіть, виявляється, саме завдяки йому, всі магнетичні струми природженого дотепника розтікалися від Мартена широкими хвилями. Ще більше, ніж колись, він рятував від нудьги й суму, і начальство цінувало його, як живий амулет. Зате Жоель по-давньому, навіть ще лютіше, лаяв війну і здавався якимсь лиховісним страховищем. До речі, фізично Мартен поздоровшав і цілком задовільно тягнув солдатську лямку.

Якось уночі пролунав наказ: "В атаку". Слухаючись команди, Мартен виліз з окопу і опинився за бруствером, обік Жоеля, який сипав прокляттями, але все ж кинувся вперед із гвинтівкою напереваги.

Проте коли вийшов із шанців увесь батальйон і нещасний блазень із пробитим черепом побачив навколо себе безугавні спалахи ураганного вогню, почув виття гарматнів і посвист куль, що ніби розшукували його, він утратив останні рештки розуму. Так страшно йому стало, що він скочив у глибоку вирву, вириту "чемоданом", і зашився на дно — там хоч не видно було грізного видовища і не так чути гуку гармат.

, Атака провалилася. її повели всупереч здоровому глуздові, без підготовки, навіть без попередньої розвідки,— просто тому, що командирові бригади заманулося якось розвіяти поганий настрій. Безладним гуртом у шанці вернулася тільки одна третина батальйону — все, що від нього лишилося.

На переклику Мартена не долічилися. Записали, що він пропав безвісти.

Та на другу ніч сторожовий патруль знайшов його у вирві від бомби, де він сидів, скоцюрбившись, і кривив кумедні гримаси зорям. Сержант, начальник патруля, витяг його з ями і привів у батальйон. Цілу дорогу вар'ят вистрибував і блазнював.

Справа з цією невдалою атакою обернулася на зле — про неї, на лихо, дізнались у вищих штабах. Командир корпусу облаяв командира бригади, а той, зрозуміло, звалив усю вину на солдатів — "розклад у лавах війська". Обоє генералів розпалили одне одного обуреною розмовою на цю тему, й було ухвалено вжити якихось заходів.

' Запроторили до в'язниці Мартена як боягуза, який порушив військовий обов'язок, підло сховавшись у ямі коло самісінької траншеї. Запакували й Жоеля/який брав участь в атаці і повернувся з небагатьма вцілілими, але ж його визнано за "головного винуватця розкладу армії в даному секторі".

Обох обвинувачених судив військовий трибунал. Відповіді Жоеля на суді, різкі, тверді, суворі, його сміливі вказівки на справжніх винуватців невдачі, та поведінка Мартена, його безглузде бурмотіння і недоречний сміх обурили суддів. Хтось із нижчих офіцерів спитав:

— Може, цей Мартен божевільний?

— Та що це ви? Ні! — дружним хором відповіли його колеги. Але для годиться викликали як експерта головного полкового лікаря — заслуженого чиновника з п'ятьма золотими галунами, який щодня обідав із генералом.

— Мартен? Та це ж симулянт. Тут нема чого вагатися.' І військовий трибунал засудив обох обвинувачених до розстрілу. З цього приводу було одержано таємний наказ: верховне командування вважало за доконечне зняти з необачного генерала найменшу тінь провини за необдуманий, невдалий наступ. Крім того, завжди дуже корисно пристрахати нижні чини. Саме так і судили в трибуналах усі чотири роки війни: накази начальства завжди ставилися вище фактів, а престиж офіцерів — вище такої нікчемної дрібниці, як правда.

Мартен зовсім не розумів, у чому річ. Він. од усієї душі веселився, кривляючись і пританцьовуючи в залі засідань трибуналу (до речі, раніше в цій залі танцювали на балах), так само поводився він і після вироку, коли обох засуджених знов привели до тюрми.

Та коли божевільного замкнули в камері, обличчя його вперше здригнулося, і на ньому з'явився якийсь дивний вираз. Видавалося, ніби вперше в житті перед ним розсунулася завіса життєвої буденності,* він невиразно побачив складні її причини й силкувався їх збагнути. В очах, на яких сльози виступали тільки від нестримного дурнуватого сміху, на мить блиснула якась іскорка, а потім вони затьмарилися тугою й жахом.

Свідком цього пробудження думки був тільки Жоель: стратенців лишили вдвох.

Як я вже казав, між ними ніколи не було доброї згоди. Та ось бунтівник Жоель, сповнений гнівного обурення, підвів голову і побачив, що божевільний веселун зі страхом роззирається довкола.

Мартен спитав якимось чудним, тремтячим голосом:

— Що ж це таке? Ні біса не можу втямкувати.

І серце підказало суворому бунтівникові Щоелю блискучу думку — він відповів: .

— А ти хіба не бачиш? Хочуть пожартувати.

Мартен повірив, посміхнувся, пустив якийсь дотеп, і початок трагедії згладився.

Та за* кілька хвилин вар'ят знову спохмурнів і вперто спитав:

— А навіщо ж нас замкнули?

— Ти думаєш, це тюрма? Трохи скидається, звичайно,— жартівливо відповів Жоель (йому навіть стало мужності весело при цьому всміхнутись).— Але це тільки так здається.