Отож-бо, достеменно вивчивши Ізабеллу д'Есте і перенісши її з казкового світу в світ історії, ми переконуємося, що в її житті, в її думах нема нічого від таємничої химерїї, що марилася в її імені, і коли почуття розчарування вже позаду, нас сповнює безмежна вдячність цій принцесі за те, що вона розуміла малярство Мантеньї так само глибоко, як Лафнестр, якого досі ми зневажали і трактували, за Франсуазиним висловом, "гірше за пса".
Коли я піднявся на неприступні верхів'я імені Ґермант, а потім спустився по схилу особистого Оріаниного життя і знайшов там усе ті самі знайомі імена Віктора Гюго, Франса Гальса і — леле! — Вібера, то був вражений так само, як був би вражений мандрівник, який, гадаючи, ніби в необстеженій долині Центральної Америки або Північної Африки він спостерігатиме дикі звичаї (а гадати так його змусили географічна віддаленість і екзотична термінологія флори), нараз, за куртиною зі здоровецьких алое чи мансенілли виявляє (іноді навіть віддалік від руїн римського театру чи колони, присвяченої Венері), що тубільці читають "Меропу" або "Альзіру". І ця близька мені культура дукині Ґермантської, з якою та, стоячи так далеко, так осібно і незрівнянно вище від знайомих мені освічених дам з буржуазії, силкувалася безкорисливо, без острог честолюбства, опуститися до рівня тих, із ким її стежки ніколи б не схрестилися, ця культура мала щось достохвальне, майже зворушливе у своїй безцільності, щось подібне до ерудованосте в фінікійських старожитностях, виявленої в державного мужа чи лікаря.
— Я могла б вам показати одну його прегарну річ, — ґречно сказала мені дукиня Ґермантська, маючи на увазі Гальса, — найкращу його, як запевняє багато хто, роботу, я одідичила її по німецькій кузині. На жаль, вона за ленним правом належить замкові. Ви знаєте, що це означає? Я теж не знаю, — сказала Оріана — вона при кожній нагоді збиткувалася (гадаючи, що це по-сучасному) з давезних звичаїв, тоді як у ній сиділа несвідома і незламна прихильність до них. — Я тішуся, що ви бачили моїх Ельстірів, але я раділа б іще більше, якби могла почастувати вас моїм Гальсом, саме отим "феодальним" образом.
— Я його знаю, — озвався князь Фон, — раніше він був власністю великого князя Гессенського.
— Власне, його брат оженився з моєю сестрою, — сказав дук Ґермантський, — а його мати доводиться сестрою у перших Оріа-ниній матері.
— А що тичеться Ельстіра, — додав князь Фон, — то дозволю собі зауважити (хоча я не маю думки про його полотна, бо не бачив їх), що, хай цісар і дихає на нього тяжким духом, це не уймає цісареві чести. У цісаря кебети — двоє клало, а третій топтав.
— Так, я двічі обідала вкупі з ним, першого разу в тітки Саган, другого — в тітки Радзивіллової, і мушу сказати — людина він прецікава. Його хоч прив'яжи, то одгризеться. Але він має в собі щось потішне, "викохане", — останнє слово дукиня вимовила з притиском, — схоже на зелену гвоздику, себто щось таке, що мене вражає, але аж ніяк не захоплює, щось таке, що дивує тим, як його можна було викохати, тільки, як на мене, ліпше було б коло нього й не заходжуватися. Маю надію, я вас не шокую?
— Цісареві ума не позичати, — провадив князь, — він просто кохається в мистецтві; смак у нього, власне, бездоганний, він ніколи не хибить. Якщо якась річ гарна, він схоплює це з першого погляду, і вона стає йому ненависною. Якщо він чогось не терпить, знайте — ця річ чудова.
Усі всміхнулися.
— Ви заспокоїли мене, — сказала дукиня.
— Я б охоче порівняв цісаря, — провадив князь, — з одним старим берлінським аркеологом (князь часто вживав слова археолог, але вимовляв його неправильно). Побачивши старезні ассирійські пам'ятки, аркеолог плаче. Але якщо це сучасна підробка, а не справжній антик, то він не плаче. І от як хочуть дізнатися, чи це справжній антик, його несуть до старого ар-кеолога. Якщо він плаче, його купують для музею. Якщо ж очі в нього сухі, річ повертають у крамничку, а крамаря тягнуть до суду. Так ось, щоразу, як я обідаю в Потсдамі й цісар мовить: "Князю, подивіться, це геніально", я записую названу ним річ, а оглядати її не йду, зате як він вергає громи й блискавиці на якусь виставку, я при нагоді біжу на неї.
— Чи Норпуа справді обстоює англо-французьке зближення? — спитав дук Ґермантський.
— А вам що до того? — спитав з нехіттю і ледь ущипливо князь Фон, який не зносив англійців. — Англійці такі дубоголові! Якщо вони й можуть чимось вам прислужитися, то принаймні не як військова сила. Про них можна судити з тупости їхніх генералів. Мій друг балакав недавно з Ботою. Знаєте, хто се? Ватажок бурів. Бота сказав так: "їхнє військо — це щось непомисльне. Англійців я радше навіть люблю, але хай пан ось над чим задумається: я простий муиіик, а в кожній сутичці задавав їм тюжки. І в останньому бою, під натиском удвадцятеро дужчого ворога, стало мені непереливки, а завершилося все тим, що я взяв у полон дві тисячі душ. Але ж я командувавмушицьким військом, а от як колись цим бецманам доведеться помірятися силою з правдивою армією європейською, страх бере, що з ними станеться тоді!" Зрештою ви їхнього короля знаєте не гірше за мене, його вважають за велику людину в Англії.
Я слухав через верх ці оповідки в дусі тих, якими маркіз де Норпуа частував мого батька; вони не давали ніякого покорму для моїх улюблених мріянь; а якби навіть покорм у них і був, він мав би бути куди гострішим, аби я міг жити внутрішнім життям у вищому світі, де я дбав лише про шкіру, про чепурну зачіску, про пластрон сорочки, коротше, де я не міг насолоджуватися тим, що мене радувало в житті.
— А я з вами незгодна! — заперечила дукиня Ґермантська, вона вважала, що німецький князь нетактовний. — Як на мене, король Едуард — славна, проста людина і насправді куди тонший, ніж про нього думають. А королева ще й нині так і пишає вродою.
— Але, матам дукине, — роздратовано озвався князь, не помічаючи, що він сам своїм роздебендюванням дратує товариство, — якби принц Валлійський був простим смертним, то його витурили б з усіх клубів і ніхто не подавав би йому руки. Королева чарівна, лагідна хоч у вухо бгай і геть-то обмежена. Зрештою є щось відразливе у цій королівській парі, яка живе на кошти своїх підданців, яка велить великим жидівським фінансистам оплачувати всі видатки, а за те робить їх баронетами. Це так само як князь Болгарський...
— То наш кузен, — урвала його дукиня, — він недурний...
— Він кузен і мій, — вів далі князь, — але це не означає, що він людина порядна. Ні, як уже зближатися, то треба зближатися з нами, — це найпалкіше прагнення цісаря, але він хотів би, щоб це йшло від серця. Він мовить: "Я хочу ручкання, а не поклону!" Ось тоді ви були б непереможні. Це було б практичніше, ніж зближення з англійцями, за яке розпинається маркіз де Норпуа.
— Я чула, що ви його знаєте, — звернулася до мене дукиня Ґермантська/бажаючи залучити мене до розмови.
Згадавши, що маркіз де Норпуа оповідав, як я мало не поцілував його в руку, я подумав, що він, певна річ, переказав усе це й дукині Ґермантській і вже ж не міг не бризнути на мене водою, адже приязнь із моїм батьком не перешкоджала йому осмішувати мене, а проте вчинив не так, як учинив би на моєму місці світовець. Той сказав би, що терпіти не може маркіза де Норпуа і що дав це йому відчути; сказав би на те, щоб здавалося, ніби посол просто зганяє на ньому злість, просто обмовляє його з помсти. А я сказав, що, на мій превеликий жаль, маркіз де Норпуа, очевидно, не любить мене.
— Це зовсім не так, — заперечила дукиня Ґермантська. — Він дуже вас любить. От спитайте, як не вірите, у Базена: у мене вдача, як усі вважають, потульна, а він цією вадою не грішить. Базен посвідчить, що пан де Норпуа відгукується про вас якнайкраще. Недавно він пробував улаштувати вас у міністерство на теплу посаду. А потім довідався, що ви слабуєте і служити не годні, але з делікатности навіть не заїкнувся про свій добрий намір вашому батькові, якого він дуже цінує.
Маркіз де Норпуа був останньою людиною, від якої я міг би сподіватися ласки. Він був зубоскал, ба навіть з'їдитель; ті, хто купився, як я, на його поваду, що уподібнювала його до Людові-ка Святого, який творить суд під дубом, на улесливу мову з його надто медоточивих уст, дізнавшись, як маркіз про них пащекує позаочі (і це той, кого мали за хлопця-друзяку!), доходили думки, що він ледащо. Кував речі недобрії він невтомно. Але це не перешкоджало йому мати свої симпатії, хвалити тих, кого він любив, і залюбки чинити їм послугу.
— Зрештою не дивниця, що він вам добра зичить, — сказала мені дукиня Ґермантська, — він людина тямуща. Я добре розумію, — звернулася вона вже до всіх, натякаючи на майбутній шлюб, про який я нічого не знав, — що моя тітка, яка його вже не влаштовує як давня коханка, не вабить його як молода мал-жонка й поготів. Та ще й, як мені гадається, вона давно перестала бути його коханкою — завзялася, бачте, живою до Бога лізти. Вооз-Норпуа може сказати про себе, як сказано у Віктора Гюґо:
Ох, давно уже та, з ким я спав, із мого На твоє, Пане-Біг, перебралася ложе.
Справді, моя безталанна тітка скидається на мистецький авангард, який усе життя воювався з Академією, а на схилку літ закладає власну, або на попів-розстриг, які) вигадують власну секту. Тоді на кий біс скидати рясу чи заварювати всю цю кашу. А втім, хтозна, — додала дукиня в задумі, — може, це замислено з огляду на близьке вдівство. Чи ж є щось сумніше, як тобі не вільно носити жалоби!
— Ба, якби маркіза де Вільпарізіс стала маркізою де Норпуа, наш кузен Жільбер захворів би з жалю! — озвався генерал де Сен-Жозеф.
— Принц Ґермантський — чарівлива людина, але він і справді надто любує в родоводі й етикеті, — зауважила принцеса Пармська. — Я провела у нього два дні на селі, коли принцеса, на жаль, слабувала. Зі мною приїхала Крихітка (так прозвано пані д'Юнольстен, бо вона була велетка). Принц чекав на мене перед ґанком, запропонував мені руку, але вдав, що не побачив Крихітки. Ми побралися на другий поверх, і тільки аж під дверима до салону принц, відступаючи, аби пропустити мене, промовив: "А, день добрий, пані д'Юнольстен!" (після розлучення він інакше до неї й не звертається), принц прикидався, ніби оце тільки угледів Крихітку, показуючи цим, що не спустився б із ґанку її віншувати.
— Мене це нітрохи не дивує.