Слова Андре дуже неточно передавали її думку, яку коротко можна було б викласти так: "Я бачу, що ви кохаєте Альбертину й зі шкури пнетесь, аби пролізти в її родину". А проте то були безформні, хоч їх і давалося зліпити знов докупи, друзки тієї думки, на яку я наразився і яку, всупір бажанню Андре, тим самим висадив у повітря. В цих словах Андре, так само як і в "саме", найважливіший був підтекст, себто це були такі слова, які (на відміну від слів, сказаних навпрошки) будять у нас пошану чи недовіру, сварять нас із кимось.
Якщо Андре не повірила мені, коли я сказав, що до Альбертининої рідні мені байдуже, значить, вона думала, що я кохаю Альбертину. І, мабуть, це їй радощів не додало.
Зазвичай мої побачення з її приятелькою відбувалися при Андре. Але іноді я бачився з Альбертиною на самоті, і таких побачень я ждав нетерпляче, але вони нічого підбадьорливого мені не приносили, жодне з них не стало зламним, і я щоразу вповав на наступне побачення, але й воно приносило розчарування; так спадали ці гребені один по одному, наче прибій, і давали місце іншим.
Десь через місяць потому як ми гуляли в мотузочок, мені сказано, що завтра вранці Альбертина виїжджає на два дні до пані Бонтан з першим потягом і, щоб не будити подруг, у яких вона мешкає, переночує у Ґранд-отелі, звідки іде на вокзал омнібус. Я сказав про це Андре. "Щось мені не віриться, — кисло відповіла Андре. — Зрештою, це вам не стане у пригоді, я певна, що Альбертина не захоче з вами побачитися, якщо прийде до готелю сама. Це протизаконно, — додала Андре, послуговуючись визначенням, яке вона з деякого часу дуже любила уживати в значенні "непристойно". — Я кажу це так певно, бо добре знаю Альбертинині погляди. Особисто мені байдуже, побачитеся ви чи не побачитеся. Моя хата скраю".
До нас пристав Октав і, випереджаючи запитання, сказав Андре, скільки очок він набрав учора на Гольфі, потім надійшла Альбертина, для якої її чортик правив за якийсь рожанець. Завдяки чортикові їй було не нудно провести кілька годин на самоті. Коли вона до нас прилучилася, мою увагу привернув задерикуватий кінчик її носа, про який я останні дні, згадуючи Альбертину, зовсім не думав; пукатість її чола під чорним волоссям ніяк не пов'язувалася — і це вже не вперше — з тим невиразним уявленням, яке у мене від нього збереглося, а його білота так і брала на себе мої очі; обтрушуючи порох спогадів, Альбертина воскресала переді мною.
Гольф привчає до розваг самотніх. Чортик, звісно, теж. Одначе, прилучившись до нас, Альбертина грала й далі, підтримуючи розмову, — так дама, розважаючи гостей, не перестає плести на дротах. "Подейкують, — звернулася вона до Октава, — маркіза де Вільпарізіс поскаржилася вашому батькові (і в цих словах я зразу вхопив звичні для неї нотки; щоразу, коли я нібито переконувався, що забув ці нотки, я зараз же пригадував, що за ними вже були зринали переді мною французьке личко Альбертинине і рішучий її погляд. Я міг би бути сліпим і все-таки чудово знати, що вона моторна і що є в ній щось провінційне; і моторність і провінційність лунали в її голосі й прозирали в кінчику носа. Одне було варте іншого, одне доповнювало інше, і голос у неї був такий, яким, кажуть, буде людський голос у фототелефоні потомних літ: у його звукові чітко різьбиться зоровий образ). Та вона не лише вашому батькові написала, а ще й бальбецькому мерові, щоб на надбережжі більше не гуляли в чортика, опука влучила їй в обличчя". — "Так, я чув. Це дурниця! Тут і так мало розваг".
Андре до розмови не мішалася, вона не знала, так само зрештою, як Альбертина і Октав, маркізи де Вільпарізіс. "Навіщо було цій дамі зчиняти такий шарварок? — нарешті озвалася Андре. — Опука влучила в стару Камбремер, але ж вона не скаржилася". — "Зараз я вам поясню, в чому тут різниця, — поважно сказав Октав, витираючи сірника, — по-моєму, пані де Камбремер — великосвітська дама, а пані де Вільпарізіс — пройдисвітка. Ви сьогодні будете на гольфі?" І він покинув нас разом з Андре. Ми з Альбертиною зосталися вдвох. "Ось бачите, — сказала Альбертина. — Я почала зачісуватися, як подобається вам, подивіться-но на це пасмо. Всі з мене збиткуються, і ніхто не знає, для кого я так зачісуюся. Тітка теж жартуватиме з мене. Я й тітці нічого не скажу". Я дивився збоку на Альбертинині щічки: звичайно бліді, зараз від припливу крови вони пашіли, вони блищали, як блищать іноді зимового ранку не цілком освітлені сонцем, схожі на рожевий граніт камені, які дихають радістю. А от радість дивитися зараз на Альбертинині щічки була така сама захоплива, але вони будили інше бажання — не прогулянки, а поцілунку. Я спитав, чи правда те, що я чув про її найближчі наміри. "Так, — відповіла вона, — я переночую у вашому готелі і ляжу ще перед вечерею — я трохи застудилася. Посидите зі мною, поки я повечеряю в ліжку, а потім ми погуляємо, в що захочете. Мені було б приємно, якби ви завтра вранці приїхали на вокзал, та боюся, як би це не здалося дивним, — не Андре, Андре розумниця, — а іншим, які мене проводжатимуть, розкажуть тітці, і з цього вийде ціла історія; але сьогоднішній вечір ми можемо провести удвох. Тітка про це не дізнається нічого. Піду попрощаюся з Андре. Отож-бо, до побачення! Приходьте раніше, щоб довше побути разом", — додала вона, всміхаючись. Ці слова перенесли мене в часи ще дальші, ніж ті, коли я кохав Жільберту, в ті, коли кохання уявлялося мені не лише абстрактним поняттям, а й чимось цілком досяжним. Жільберта, яку я бачив на Єлисейських Полях, була не тією, яку я віднаходив у собі самому, тільки-но зоставався сам, тимчасом як у достеменну Альбертину, яку я бачив щодня, сповнену, як мені здавалося, міщанських забобонів і, мабуть, дуже відверту зі своєю тіткою, нараз утілилася Альбертина уявна, та, яка, як мені уявлялося, коли ми ще не були знайомі, глипала на мене на пляжі, та, якій, коли вона озиралася на мене, наче не хтілося іти геть.
Обідати я мав з бабусею; я відчував, що між нами стоїть таємниця. Так само себе почуватиме й Альбертина, бо завтра на проводах її приятельки не знатимуть про те нове, що нас із нею тепер єднає, і пані Бонтан, цілуючи сестриницю в чоло, і гадки не матиме, що між ними я, що я в цій зачісці, яку Альбертина почала носити з таємною метою сподобатись мені, хто досі заздрив пані Бонтан, бо вона спокревнена з тими самими людьми, що і її небога, вона водночас із нею носила жалобу, їздила з візитою до тих самих родичів; і ось тепер я означаю для Альбертини навіть більше, ніж її тітка. У тітки вона думатиме про мене. Що мало відбутися зараз, я не уявляв ще собі. У кожному разі в Ґранд-отелі і в теперішньому вечорі я не відчував пустки; її заповнить моє щастя. Я викликав ліфт, аби піднятися до Альбертининої кімнати, повернутої вікнами на долину. Найлегший рух, приміром, той, який я зробив, сідаючи на лавку в ліфті, був мені приємний, бо відгукувався у моєму серці; на линви, з допомогою яких підносився вгору ліфт, на кілька приступок, якими я ще мав піднятися, я дивився як на пасовий механізм, як на матеріальні підступи моїх радощів. Я мав тільки ступити кілька кроків по коридору до того номера, де було коштовне рожеве тіло, — до номера, який, навіть як там і стануться чудовні події, збереже свою буденність, свою подібність — для несвідомого пожильця — до будь-якого іншого номера; і ця його особливість зробить із тих речей, що в ньому, вперто мовчазних свідків, сумлінних повірників, надійних охоронців розкошів. Ці кілька кроків від сходового помістка до Альбертининого порога, ці кілька кроків, яких уже ніхто не міг стримати, я ступав з люботою, з побоюванням (ніби занурений у якусь нову стихію, ніби, простуючи вперед, я поволеньки переносив щастя) і водночас із новим для мене відчуттям усесили, зі свідомістю, що нарешті я вступаю у володіння спадком, належним мені справіку. Потім я раптом подумав, що сумнівів тут бути не може: вона сказала мені, щоб я прийшов, коли вона буде в ліжку. Все зрозуміло! Я затрепетав з радощів, ледве не збив з ніг Франсуазу, яка йшла мені назустріч, я з вогненними очима біг до номера моєї приятельки. Я застав Альбертину в ліжку. Відкриваючи шию, біла сорочка міняла риси її личка, розпашілого чи то тим, що вона угрілася в постелі, чи то з гарячки, чи то тим, що недавно повечеряла; я подумав про барви, які кілька годин тому бачив біля себе на пляжі і смак яких міг нарешті відчути; її щічку протинало згори донизу пасмо чорного і хвилястого волосся, яке вона, на догоду мені, розпустила. Вона дивилася на мене з усмішкою. За нею, у вікні, біліла під місяцем долина. Гола шия Альбертини й розшарілі її щічки так п'янили мене, — тобто достеменним був для мене зараз не реальний світ, а нурт чуттів, які я ледве стримував, — що порушувалася рівновага між безконечним і незнищенним життям, що точилося в глибині мене, і життям Усесвіту, таким нікчемним проти нього. Море, видне у вікно по один бік долини, тугі перса поблизьких менвільських скель, небо, місяць, ще не в зеніті, — все це здавалося легшим за пір'їнку моїм очним яблукам, — адже я відчував, як вони вирячились, як стужавіли і могли б двигати на своїй делікатній поверхні куди важчу кладь, бодай навіть усі гори круга земного. Весь обрій не міг би заповнити моїх очниць. Та й життя всієї природи здалося б мені надто жалюгідним, гомін моря уявлявся б мені надто кволим проти якнайглибшого подиху, що здіймав мої груди. Я нахилився до Альбертини, аби поцілувати її. Якби я знав, що зараз умру, то поставився б до цього спокійно або, точніше, подумав би, що це неможливо, бо життя було не поза мною, воно було в мені. Я всміхнувся б поблажливо, якби якийсь філософ сказав, що рано чи пізно настане день, коли мені випаде померти, що мене переживуть вічні сили природи, природи, під божистими стопами якої я всього лишень порошинка; що й по мені існуватимуть круглі, повногруді скелі, море, місячне сяйво, небеса! Як же це може бути, як світ може тривати довше, ніж я, якщо я не загублений у ньому, якщо він, навіки замкнений у мені, ще й далеко не всього мене наповнює, у мені, де, я відчуваю, знайдеться ще стільки місця для сили-силенної інших скарбів, і тому зневажливо звалюю в один кут небо, море та скелі? "Перестаньте, бо я подзвоню!" — гукнула Альбертина, бачачи, що я хочу накинутися на неї з поцілунками.