Я щодня бачив, як вона витрачала цілком безкорисливо більше зусиль, ніж дворак, що запобігає ласки у можновладця, на те, аби якнайбільше осипати Альбертину своїми щедротами, аби ущасливити вбогу свою приятельку. Вона була чарівна у своїй лагідності, в кожному своєму смутному й ніжному слові, коли при ній уболівала над Альбертининою вбогістю, і робила їй у тисячі разів більше послуг, ніж якійсь заможній подрузі. Проте як хтось починав сумніватися, чи Альбертина така вже бідна, ледь помітна хмарка отінювала чоло й очі Андре; здавалося, вона в поганому гуморі. А як хтось добалакувався до того, що одружитися Альбертині буде не так важко, як це гадається, Андре рішуче заперечувала і доводила майже люто: "Тим-бо й ба, чоловіка вона не знайде! Я це знаю напевне і тому побиваюся!" Навіть мені Андре, єдина з усієї ватаги, ніколи не переказувала чогось прикрого, що було б сказано за моїми плечима; ба більше: якщо я сам себе обмовляв, вона вдавала, ніби не вірить, або так тлумачила мої слова, що вони ставали невинними, поєднання таких прикмет ми називаємо тактовністю. Такт — це властивість людей, які, перш ніж вийти з нами на двобій, вихваляють нас та ще й додають, що в нас не було приводу для виклику, додають на те, аби ми самі собі здавалися хоробрішими, — мовляв, ми виявили хоробрість, коли в цьому не було безпосередньої потреби. Ці люди — антиподи тих, хто за таких самих околичностей скаже: "Вам, певно, дуже не хотілося битися, але, з другого боку, ви не могли дарувати такого афронту, вам годі було вчинити інакше". Але кожна палиця на два кінці. Утіха чи бодай байдужість, з якими наші друзі переказують нам щось для нас образливе, свідчать, що вони не входять у наше становище, коли нам це переказують, і втикають у нас шпильку чи ножаку, як у повітряну кулю, а от уміння приховувати від нас усе немиле, що пащекують про нас, або ж уміння приховувати свою власну думку про наше поводження може доводити, що наші приятелі іншого тіста, приятелі тактовні, надзвичайно потайливі. У потайливості нічого лихого нема, якщо тільки друзі справді не думають про нас зле і якщо від того, що їм про нас кажуть, вони уболівають так само, як уболівали б ми самі. Я думав, що це саме стосується Андре, хоча й не був цілком певен.
Ми вийшли з ліска й рушили плетивом досить безлюдних стежок, у яких Андре орієнтувалася дуже добре. "Ну от, — озвалася нараз вона до мене, — це і є ваш славетний Креньє, і вам пощастило: саме в таку пору і за такого освітлення його малював Ельстір". Але я досі не міг оговтатися після падіння під час гри в мотузочок з верха надій. Тим-то я з меншою втіхою, ніж та, якої сподівався, раптом побачив унизу, серед бескеття, де вони ховалися від сонця, Морських Богинь, яких Ельстір вистежив і впіймав над темним проваллям, таким самим чудовим, як на полотні Леонардо, чудородні Тіні, зачаєні й ульотні, прудкі й безмовні, готові при кожному новому напливі світла шаснути під скелю, сховатися в якійсь розпадині й мерщій, скоро вогненна загроза минеться, вернутися до каменя, до водоростей, чию дрімоту під сонцем, цим крушителем скель та вицвілого Океану, вони, нерухомі й легкі стражарі, наче оберігають, тримаючись на воді так, що видно їхнє липуче тіло і пильний погляд темних очок.
Ми наздогнали інших дівчат, і всі гуртом подалися додому. Тепер я знав, що кохаю Альбертину, проте — леле! — освідчуватися їй не збирався. Бо з часів Єлисейських Полів моє уявлення про кохання змінилося, хоча дівчата, в яких я закохувався, були дуже подібні між собою. Передовсім, освідчення, відкриття серця тій, кого я любив, уже не здавалося мені найважливішим актом, необхідним для кохання; а саме кохання здавалося мені нині вже не даністю, а всього лишень суб'єктивною втіхою. І почуття мені підказувало, що Альбертина зробить усе від неї залежне, щоб продовжити мою втіху, якщо тільки про неї не знатиме.
Поки ми йшли назад, Альбертинин образ, розчинений у світлі, випромінюваному іншими дівчатами, був для мене не єдиним. Але як місяць, який удень здається лише білою хмаркою, тільки що чіткою і незмінною, і знов набирає всієї своєї потуги, тільки-но день померкне, Альбертинин образ, один цей образ, коли я повернувся до готелю, зійшов у моєму серці і засяяв. Переді мною були немовби нові покої. Звичайно, вони вже давно перестали бути ворожими мені покоями, якими я побачив їх першого вечора. Ми безнастанно змінюємо нашу оселю, і в міру того як звичка звільняє нас від учувань, ми усуваємо вадливість фарбування, розміру, запаху, здатну об'єктивізувати нашу досаду. Досі пануючи над моєю вражливістю, тільки, замість мук, даруючи радощі, ті покої вже не були саджавкою погідних днів, чимось наче басейн, де на середині глибини волого леліє світляна блакить, заслонювана віддзеркаленим хвилями летючим запиналом, нематеріальним і білим, як гаряче марево; не були то й покої, сказати б, чистого мистецтва — покої мальовничих вечорів; то були покої, де я прожив так довго, що вже їх не бачив. І от у мене знов розплющилися очі, але тепер я дивився на них з егоїстичного погляду, а це і є погляд любови. Я думав про те, що якби Альбертина до мене зайшла і звернула увагу на гарне, похило повішене свічадо, на гожі засклені книжкові шафи, то я б виріс у її очах. Досі щось на зразок зали для пасажирів, де я проводив певний час, перш ніж помчати на пляж чи до Рівбеля, тепер мої покої знову ставали речовими і відрадними, вони оновлювалися, бо кожну річ у них я розглядав і поціновував Альбертининими очима.
Коли через кілька днів після гри в мотузочок ми зробили дуже далеку прогулянку і тішилися, знайшовши в Менвілі два "повізки" на дві особи, а то б ми не вернулися до обіду, я вже так палко кохав Альбертину, що запропонував їхати зі мною спершу Розамунді, потім Андре, але ще не Альбертині, а потім, умовляючи й далі Андре та Розамунду, привів усіх, хитро аргументуючи міркуваннями щодо пори, дороги й одягу, до переконання, начебто, і сам того не хотівши, що з причин чисто практичних мені краще їхати з Альбертиною, з товариством якої я нібито змирився. На горе мені, кохання рветься до любої йому істоти, і самою розмовою з нею ти не вситишся, а тому, хоча Альбертина всю дорогу поводилася зі мною дуже мило і, довізши її до дому, я відчував себе щасливим, водночас я відчував, що зголоднів за нею дужче, ніж коли ми від'їздили, бо час, проведений з нею удвох, здавався мені лишень прелюдією, аж ніяк не самодостатньою, до того часу, який прийде потім. А проте в ньому була та первісна знада, яка так і залишається неповторною. Я ще ні про що не просив Альбертини. Вона могла тільки здогадуватися, чого я прагну, але, ще бувши непевна, могла й гадати собі, що мене цілком влаштовують стосунки, які не мають якоїсь мети, тимчасом як для моєї приятельки такі взаємини мали таїти в собі невимовне, сповнене сюрпризів сподівання, сподівання роману.
Наступного тижня мене не вабило до Альбертини. Я удавав, ніби волію Андре. Починається кохання, нам хочеться зостатися для коханої незнайомцем, якого вона здатна кохати, але ми відчуваємо в ній потребу, відчуваємо потребу доторкнутися навіть не її тіла, а її уваги, її душі. Ми вставляємо в листа якусь гризькість, яка змусить байдужу просити нас бути з нею ласкавішою, і так кохання, озброєне безвідмовною технікою, затягує нас повторними обертами у триби, де вже годі не кохати і не бути коханим. Я проводив з Андре ті години, коли інші йшли на якісь розваги, якими, як я знав, Андре залюбки жертвувала задля мене і якими зрештою пожертвувала б і з нехіттю, з великодушності, аби ніхто, та й вона сама, не подумав, що вона дорожить якимись там світськими розривками. Я не хотів викликати в Альбертини ревнощі тим, що Андре всі вечори проводила тільки зі мною, — я прагнув лише піднести себе в її очах чи бодай не принизити себе, освідчившись про кохання їй, а не Андре. Не мовив я про це й Андре з обави, як би вона не переказала все Альбертині. Коли ми гомоніли з Андре про неї, я вдавав себе холодним, але, по-моєму, її не так ошукувала моя холодність, як мене її позірна легковірність. Вона прикидалася, що вірить у мою байдужість до Альбертини і що прагне якнайтісніше зблизити Альбертину й мене. Правдоподібніше інше: вона сумнівалася в моїй байдужості й не хотіла мого зближення з Альбертиною. Я переконував Андре, що аж ніяк не захоплений її приятелькою, а сам думав лише про те, як би його ближче зійтися з пані Бонтан, яка приїхала сюди на кілька днів і оселилася в околицях Бальбека і в якої Альбертина мала гостити три дні. Звичайно, я це потаїв від Андре; коли ж заговорив з нею про Альбертинину рідню, то розігрував цілковите безприхилля. Чіткі відповіді Андре ніби свідчили, що вона не піддає сумнівам моєї щирости. Чому ж тоді одного разу злетіло з її уст: "А я саме бачилася з Альбертининою тіткою"? Звичайно, вона не додала: "Я вгадала з ваших нібито випадкових слів, що ви тільки й думаєте, як би його підсипатися до Альбертининої тітки". Але, мабуть, з цією думкою, якою Андре ділитися зі мною не стала, в и голові спліталося слівце "саме". Це слово було з того ґатунку, що й деякі погляди, деякі жести, позбавлені логічного, раціонального зерна, яке діє на свідомість співрозмовника, а проте здатні доносити своє правдиве значення, — так людське слово, в телефоні обертаючись в електрику, знову робиться словом на те, аби його почули. Домагаючись, аби Андре викинула з голови думку, ніби я цікавлюся пані Бонтан, я нині відгукувався про неї не просто недбало, а недоброзичливо: мовляв, я знаю цю вар'ятку й обходжу її десятою вулицею. Насправді ж я намагався зустрітися з нею.
Я в'язнув до Ельстіра, але потай від інших, аби він побалакав з нею і звів нас. Він пообіцяв познайомити мене з нею, але не без подиву, бо зневажав її як інтриганку і банальну інтересантку. Зваживши на те, що як я зійдуся з пані Бонтан, рано чи пізно Андре знатиме про це, я подумав, що ліпше довести це до її відома загодя. "Чого всіляко цураєшся, на те й напорешся, — сказав я. — Що може бути нудніше за зустріч із пані Бонтан, але мені цього не уникнути, Ельстір запрошує її та мене". — "Я в цьому не сумнівалася ані на хвильку!" — вигукнула Андре з гіркотою, і її потьмарені досадою очі вп'ялися кудись у простору.