І, гадаю, тоді — мабуть тому, що був більший комбреєць, ніж я, тому, що прищепив своїй німецькій зарозумілості феодальний гонор, — він мусив вважати, що не можна безкарно завоювати лакейське серце, що низота — не зовсім те, що великопанство, а отже, на відміну від мене, хто людові довіряв, він люду "віри не йняв".
Наступна станція вузькоколійки, Менвіль, нагадала мені випадок із Морелем та з паном де Шарлюсом. Перш ніж повести про нього мову, я мушу сказати, що зупинка в Менвілі (коли везлося до Бальбека елегантного прибульця, який, щоб не муляти очей, волів не залишатися в Ла-Распельєр) була тереном не таких прикрих сцен, як та, що про неї я оце розповім. Гість, хоча й обтяже-ний лише ручною кладдю, одначе вважав, що Ґранд-отель — це далеченько, та оскільки, не доїжджаючи до Бальбека, можна було підшукати хіба якусь не опоряджену віллу, він уже махав рукою на відстань заради розкошів та затишку; аж ось перед ним, коли потяг спинявся в Менвілі, виростав Палас, про який він і не здогадувався, що це дім розпусти. "Ну, їхати далі не варто, — незмінно мовив прибулець пані Коттар, відомій своїм практичним розумом і корисними порадами. — Це саме те, що мені треба. На'кий біс їхати до Бальбека? Там, звісно, нічого кращого не трапиться. Уже з того, як він виглядає, можна виснувати, що тут повний комфорт; сюди цілком можна запросити пані Вердюрен, бо я маю намір, на віддяку за її гостинність, влаштувати кілька вечірок на її честь. їй сюди ближче, ніж до Бальбека. По-моєму, їй тут сподобається, так само, як і вашій дружині, любий професоре. Мусять там бути салони, запросимо й дам. Між нами кажучи, не розумію, чому пані Вердюрен, замість винаймати Ла-Рас-пельєр, не замешкала тут. Тут куди здоровіше, ніж у старих кам'яницях, таких, як Ла-Распельєр, неодмінно вогких, занедбаних; там навіть гарячої води й то немає, не можна гаразд і вимитися. Менвіль здається мені куди приємнішим. Пані Вердюрен досконало грала б тут ролю Принципалки. У всякому разі кожен має свій смак, я зупинюся тут. Пані Коттар! Поїзд зараз рушить, мерщій виходимо. Покажіть мене цей дім, він скоро стане й вашим домом, а втім, ви, мабуть, його й так частенько відвідували. Його нібито для вас звели". На превелику силу здолали зацитькати старого базіку, а головне — зловити його за поли, бо він з тією самою впертістю, з якою людина наполягає на своїх промахах, стояв на своєму, хапав валізи й чути нічого не хотів, поки його не переконували, що ні пані Вердюрен, ні пані Коттар нізащо сюди до нього не приїдуть. "У кожному разі, оселитися я хочу тут. Пані Вердюрен може написати мені сюди".
З Морелем же склався випадок і геть-то незвичайний. Бували й інші, але я тут обмежусь, поки приміський потяг зупиняється, а кондуктор вигукує: "Донсьєр, Ґратваст, Менвіль" тощо, нотуванням того, що насувають мені на пам'ять пляж і гарнізон. Я вже згадував про Менвіль (Media villa) та про його вагу, якої він набрав завдяки пишному дому розпусти, недавно тут зведеному попри марні ремства матерів сімейств. Але перш ніж сказати, чому Менвіль пов'язаний у моїх спогадах із Морелем та паном де Шарлюсом, я маю відзначити розбіжність (далі я все це деталізую) між вагою, якої Морель надавав тому, чи зможе він собою розпоряджатися в певні години, і нічев'ям, якому він нібито присвячував цей час, адже ця сама розбіжність знову спливала в поясненнях іншого порядку, які скрипаль давав панові де Шар-люсу. Перед бароном він корчив із себе безсрібника (корчив без усякого ризику, зважаючи на гойність його ласкавця), але, коли йому кортіло провести вечір на власну руку, даючи комусь уроки музики тощо, він, осміхаючись хтивим усміхом, не забував додати до цього приводу свого зникнення таке: "А заразом і сорок франків зароблю. Все-таки гроші. Дозвольте мені піти — ви ж бачите, для мене це зиск. Ба, я не такий багач, як ви, мені треба завойовувати місце під сонцем, пора копійчину загрібати". Морель і справді прагнув давати уроки. Брехня, що всі гроші однакові. Новий спосіб заробітку повертає блиск монеті потьмянілій в обігові. Коли Морель таки йшов на урок, можливо, два луїдори, які на прощання вручала йому учениця, справляли на нього інше враження, ніж два луїдори, які перепадали йому від пана де Шар-люса. Великий грошовик за два луїдори ладен відмахати кілька кілометрів, але кілометри можуть стати цілими милями, якщо це лакейський син. Проте в пана де Шарлюса часто виникали сумніви в тім, що Морель справді дає скрипкові уроки, — сумніви то дужчі, що музика часто вигадував інші приводи, зовсім не меркантильні та ще й безглузді. Морель не міг утриматися від того, щоб чи то зумисне, ачи не зумисне не напускати такої мани, щоб у тій мані можна було розгледіти лише якісь клапті його життя. Цілий місяць він віддавав себе до послуг пана де Шарлюса, але під умовою, щоб мати вільні вечори; йому хотілося пройти повний курс алгебри. Приїжджати до пана де Шарлюса після занять? Ох, це неможливо, лекції завершуються часом дуже пізно. "Навіть пізніше другої ночі?" — питав барон. "Буває, що й так".
— "Але алгебру можна засвоїти за підручником". — "Це навіть ще легше, бо я майже нічого не розумію на лекціях". — "То в чому ж річ? Зрештою й алгебра тобі не потрібна". — "Мені це подобається. Навчання повертає мені смак до життя". "Щоб через алгебру пропадати ночами? Тут щось не те, — казав собі пан де Шарлюс. — Може, він співпрацює з таємною поліцією?" Так чи інакше, Морель відводив пізню добу для себе — чи то для алгебри, чи то для скрипкових уроків. А одного разу його нічев'я пішло не на те і не на те, а на принца Ґермантського,— той приїхав на узмор'я на кілька днів погостити в дукині Люксембурзької, спіткав молодого музику, який теж його не знав, і вручив йому п'ятдесят франків за те, щоб зночувати разом ніч у менвільському лупанарії; для Мореля то була подвійна втіха: убаришувати від принца Ґермантського і пожирувати серед жінок, безсоромних, го-логрудих смуглянок. Я не знаю, яким побитом пан де Шарлюс дізнався про цю подію та про місце її, але він таки дізнався, хоч особа спокусника залишилася невідома. Шаленіючи з ревнощів і палаючи нетерпінням з'ясувати, хто це, він телеграфував Жюп'єнові — той прибув через два дні, і, коли на початку того тижня, Морель освідчив, що йому треба відлучитися, барон попросив Жюп'єна підкупити бандуршу, щоб вони могли зі сховку з Жюп'єном підглядати, як усе станеться. "Гаразд, я все влаштую, котусику",— відповів Жюп'єн баронові. Важко уявити собі, як ця його тривога збурила і тим самим на якийсь час збагатила духовність пана де Шарлюса. Любов іноді робить у голові цілий геологічний зсув. У душі пана де Шарлюса, ще недавно подібній до такої одноманітної рівнини, що на ній, скільки сягало око, не бовваніло жодної зачіпки, нараз виріс твердий, мов граніт, гірський масив, де кожна гора була витесана так, ніби різьбяр замість вивезти мармур різьбив його тут, на місці: у величезних і титанічних групах на очах оживали Лють, Заздрощі, Цікавість, Ревність, Ненависть, Страждання, Гордість, Жах і Любов.
Аж це зайшов вечір, коли Морель збирався відвихнутися. Жюп'єн виконав своє завдання. Вони з бароном мали прийти близько одинадцятої вечора, їх обіцяли сховати. За три вулиці до цього пишного веселого дому (куди з'їжджалися з усіх модних околичних курортів) пан де Шарлюс уже йшов навшпиньки, він змінив голос і благав Жюп'єна балакати тихіше — зі страху, щоб їх не почув з лупанарію Морель. Прокравшись до сіней, пан де Шарлюс, не привчений до такого роду закладів, опинився, на свій подив і жах, у місці галасливішому, ніж біржа чи торги з молотка. Марно він просив з'юрмлених круг нього субреток не галасувати, їхній гомін покривали крики і нагукування старої звідниці в чорній як смола перуці, зі зморшкуватого обличчя якої вперто злущувався напускний авторитет нотаря чи еспанського священика. Дама ця щохвилини громовим голосом, ніби регулюючи транспортний рух, наказувала то зачиняти, то відчиняти двері: "Проведіть пана до двадцять восьмого, еспанського номера". — "Зараз туди не можна". — "Впустіть, ці панове питають панну Ноемі. Вона очікує їх у перському салові". У пана де Шарлюса у п'ятах похололо, наче в провінціала на вуличному переході; а як сягнути по порівняння не таке блюзнірське, як мотив капітелів у притворі старої кульвільської церкви, то голоси молодих службовок повторювали тихіше, але невтомно розпорядження звідниці, як учні псалмодіють молитви в лункій тиші сільського храму. Пан де Шарлюс спершу наполоханий так, що навіть надворі тремтів, як би його не почув Морель з вікна, трохи утишив свій дриж тут, на цих безконечних сходах, розуміючи, що з номерів годі щось побачити. Врешті настав край його хресним мукам, він зустрівся з панною Ноемі і та пообіцяла сховати його та Жюп'єна, але спочатку притулила їх у пишному перському салоні, звідки не було видно нічогісінько. Вона сказала, що Морель зажадав оранжади і що тільки-но йому подадуть, обох гостей проведуть до салону з прозорими стінами. Її вже кликано, і панна Ноемі, як у казці, пообіцяла їм, що пришле їм "розумненьку дамулю" і та про них подбає. А її саму вже кличуть. "Розумненька дамуля" мала на собі перський пеньюар і збиралася його скинути. Пан де Шарлюс попросив її не турбуватися, тоді вона звеліла подати шампану — сорок франків пляшка. Під цей час Морель уже був із принцом Ґермантським, але вдав, ніби переплутав номери, зайшов туди, де були дві жінки, і ці жінки поквапилися залишити двох чоловіків на самоті. Пан де Шарлюс нічого про це не знав, проте лаявся, кидався рвати всі двері, послав по панну Ноемі, а та, зачувши, що "розумненька дамуля" переказує баронові про Мореля не те, що вона сама встигла повідомити Жюп'єнові, нагнала її і скоро прислала, замість "розумненької дамулі", "миленьку дамулю" — та нічого не могла сказати про Мореля, зате розповіла, на яку широку стопу поставлено цей дім, і теж веліла принести шампану. Барон, запінившись, знов викликав панну Ноемі, але та сказала: "Так, справа трохи затяглася, дами позують, а він ні за холодну воду не береться". Нарешті баронові нахвалки й погрози подіяли, і панна Ноемі пообіцяла, що їм залишається чекати не більше як п'ять хвилин, а потім із сердитою міною пішла собі.