Це було в ліску, вирослому на бескетті. Стоячи між двома панянками, які не належали до ватаги і яких ватага привела сюди, щоб сьогодні нас було більше, я заздро дивився на Альбертининого сусіду, молодика, і казав собі, що, аби я стояв там, де він, я міг би торкатися руки моєї подруги протягом тих нежданих хвилин, які, може, не повторяться і які могли б завести мене дуже далеко. Навіть сам собою, незалежно від наслідків, які він, безперечно, спричинив би, доторк до Альбертининої руки був для мене щастям. Не те щоб я не бачив рук гарніших, ніж у Альбертини. Навіть у гурті її приятельок руки Андре, щупляві й набагато делікатніші, жили ніби своїм особливим життям, таким скірним цій дівчині й водночас самостійним, часто-густо вони витягалися перед нею, різко розчепірюючи пальці, наче ледачі, мрійні породисті хорти, отож-бо недарма Ельстір намалював кілька етюдів її рук. На одному з них, де Андре гріла руки при вогні, освітлення надавало їм золотавої прозірчастости осіннього листя. А Альбертинині руки, повніші, ніж у Андре, на мить піддавалися, але потім знову пручалися руці, яка їх стискала, і від цього виникало зовсім інше відчуття. У Альбертининому потиску було щось від змислових пестощів, ніби суголосних лілувато-рожевому кольору її шкіри. Потиск допомагав вам проникнути в цю дівчину, у глиб її почуттів, подібно до дзвінкого її сміху, нескромного, як вуркотання або як деякі скрики. Вона належала до жінок, чиї руки ми потискуємо з утіхою і з удячністю цивілізації за те, що вона зробила з shake-hand[191]узаконений акт вітання між хлопцями та дівчатами. Якби звичай замінив рукостискання іншим рухом, я б цілі дні дивився на неприступні Альбертинині руки з таким самим палким бажанням доторкнутися до них, як бажання відчути смак її щічок. Але в насолоді довго тримати її руку в своїй, — якби я був її сусідою у грі в мотузочок, — я вгадував не лише саму насолоду. Скільки освідчень, скільки слів, не сказаних через мою несміливість, міг би я довірити деяким потискам руки! А як би легко було їй потиском у відповідь переконати мене в тім, що я щасливо з нею люблюся! Адже це вже спільництво, адже це вже початок розкошів! Моє кохання могло просунутися далі за кілька хвиль, проведених поряд із нею, ніж за весь час нашого знайомства. Я відчував, що наша гра небавом' урветься, що вона от-от завершиться, адже довго гуляти в неї ми не будемо, а коли настане їй кінець, то буде пізно, і мені не стоялося на місці. Я зумисне не намагався утримати в своїх руках кільце, став у коло і вдав, ніби не бачу, як воно рухається, хоча насправді пильнував його, поки воно опинилося в руці Альбертининого сусіди, і дівчина зашарілася, звеселена грою, й щосили зареготала. "А ми й справді в дивовижному лісі", — сказала мені Андре, показуючи на навколишні дерева; причому її усмішка призначалася мені одному і була сповнена зневаги до решти учасників гри, ніби лише ми з нею були такі кебетливі, що могли по-спільницькому коментувати гру поетичними заувагами. У своїй делікатності вона дійшла до того, що, правда, без особливого бажання, прокурникала: "Гуляв у лісі якось тхір, гуляв у лісі тхір", — нагадуючи цим людей, які неодмінно влаштовують у Тріаноні забаву в стилі Людовіка XVI або вважають за особливо дотепне заспівати пісеньку, приурочену до таких оказій. Якби я мав час подумати, то, мабуть, зажурився б, бо така імпровізація була б мені неприємна. Але мої думки витали деінде. Ті, хто грав, дивувалися, чому я такий незграба — як це я досі не зумів схопити кільця? А я дивився на Альбертину, таку гарну, таку до всього байдужу, таку веселу; вона не передбачала, що стане моєю сусідкою, тільки-но я нарешті схоплю кільце завдяки маневру, про який вона не здогадувалася і який, коли б вона дізналася про нього, обурив би її. У запалі гри довге волосся Альбертинине розповилося і, спадаючи кучериками їй на щічки, темним своїм обрамленням ще більше підкреслювало їхню рожевість. "У вас коси, як у Лаури Діанті, Елеонори Ґвієнської, а також її правнучки, вельми укоханої Шатобріаном. Вам би личило, якби волосся у вас завжди ледь-ледь спадало", — шепнув я Альбертині на вухо, щоб наблизитися до неї. Нараз кільце перейшло до її сусіди. Я кинувся, рвучким рухом розтис йому кулаки, вихопив кільце, і тоді він став на моє місце в середині кола, а я зайняв його місце поряд з Альбертиною. Ще кілька хвилин тому я заздрив молодикові, дивлячись, як його руки ковзають по мотузочку і весь час стикаються з Альбертининими руками. Тепер настала моя черга, але я надто ніяковів, щоб шукати доторку, з хвилювання не смакував ним і лише чув, як тьохкає і як щемить у мене серце. На мить Альбертина похилилася до мене своїм повним і рум'яним личком, даючи наздогад, що кільце в неї, аби одурити "тхора", не дати йому поглянути в той бік, де кільце було насправді. Я зразу збагнув, що значущі Альбертинині погляди — викрут, а все ж мене схвилював, майнувши в її очах, образ, який вона створила лише в інтересах гри, — образ якоїсь тайни, змови, якої насправді у нас із нею не було, але яку я вже тепер вважав за можливу і яка була б мені дуже приємна. Врадуваний цією думкою, я нараз відчув, що Альбертинина рука торкається моєї, а її палець, ластячись, підлазить під мій палець, але так, щоб інші нічого не побачили. В одну мить для мене викристалізувалося багато надій, які досі чаїлися від мого зору. "Вона користається з гри, аби дати мені відчути, що я їй подобаюся", — помислив я на вершку блаженства, з якого одразу злетів, тільки-но почув, як розгнівана Альбертина сичить мені: "Та беріть же швидше, я-бо вам цілу годину передаю!" З горя я випустив з рук мотузочок, тхір побачив кільце, кинувся на нього, я знов мусив стати в коло, і тепер я з розпукою дивився на ошалілий танок круг мене, з мене кепкували всі дівчата, хоча мені було не до сміху, а в цей час Альбертина не переставала мене ганити: "Хочеш грати — будь уважний, а то тільки інших підводиш. Не будемо більше запрошувати його грати, Андре, — або він, або я". Андре, яка не дуже захопилася грою і курникала й далі пісеньку "Гуляв у лісі тхір", яку, наслідуючи її, але без захоплення, підхопила Розамунда, захотіла перебити Альбертинине бурчання і сказала, звертаючись до мене: "Вам дуже хотілося побувати у Креньє, а ми зараз за два ступні звідти. Поки ці своєумки казяться, наче їм по вісім рочків, я проведу вас туди гарною стежиною". Андре була зі мною дуже мила, і дорогою я звірився їй, чим мені подобається Альбертина. Андре сказала, що вона також дуже любить Альбертину і що Альбертина чарівна, а все ж мої компліменти на адресу приятельки Андре не потішили. Стежина спускалася вділ, аж це взяв мене за серце спогад дитинства, і я несамохіть пристанув: по землі слалося зубчасте блискуче листя, і я впізнав кущ ґлоду, та ба! відцвілого наприкінці весни. На мене дихнуло повітрям колишніх богородицьких відправ, недільних днів, забутих вірувань та заблудів. Мені хотілося вдихнути в себе це повітря. Я зупинився, і Андре, зачарувавши мене своєю здогадливістю, дала мені змогу погомоніти з листям. Я спитав, як ся мають квіти, квіти Глоду, подібні до веселих дівчат, пустотливих, зальотних і побожних. "Панянки давно поїхали", — відповіло мені листя. І може, вони думали, що я хоч і ходжу в їхніх друзях, але не вельми обізнаний з їхнім життям-буттям. Дружити я, мовляв, дружу, але скільки років обіцяю прийти, а все не приходжу. Проте, як Жільберта була моїм першим коханням серед дівчат, так квіти Глоду були моїм першим коханням серед квітів. "Так, я знаю, вони відходять у середині червня, — озвався я, — але мені приємно поглянути на те місце, де вони мешкали. У Комбре вони приходили до моїх покоїв, їх приводила моя мати, коли я хворів. А потім ми зустрічались у суботу ввечері, на травневому богослужінні. Тут вони на ньому бувають?" — "Авжеж. Цих панянок завжди запрошують до церкви Святого Діонісія Пустельника, у найближчій парафії". — "А як із ними побачитися?" — "О, це вже не раніше ніж у травні наступного року". — "Але вони неодмінно там будуть?" — "Вони бувають там щороку". — "Ось тільки я не знаю, чи втраплю я туди сам". — "Втрапите! Панянки веселенькі, не сміються хіба, як мають співати канти, отож-бо ви не заблукаєте, тільки ступите на стежину, зараз відчуєте їхнє благоухання".
Я наздогнав Андре і знову заходився вихваляти Альбертину. Я підносив її до небес і був певен, що Андре перекаже мої слова Альбертині. Але я так ніколи й не почув, чи довідалася щось про це Альбертина. Бо ж у сердечних справах Андре була куди тямущіша за Альбертину, куди тонша у своїй ґречності; якимсь одним поглядом, словом, учинком потішити людину, утриматися від суду, здатного уразити, пожертвувати (вдаючи, що це ніяка не жертва) годиною забави, навіть якимсь підвечірком, garden party,[192] щоб побути з засмученим другом чи подругою, і цим показати, що вона воліє їхнє скромне товариство марнотним розвагам, — ось у чому зазвичай виявлялася її чуйність. У тих, хто знав її ближче, складалося враження, ніби вона схожа на тих боягузливих героїнь, які вміють переборювати в собі страх і чия одвага гідна всякої хвали; складалося враження, що у глибу душі вона аж ніяк не така добра, що вона щохвилі показує свою доброту лише через свою душевну шляхетність, вразливість, великодушне прагнення показати себе доброю товаришкою. Вона говорила стільки милих речей про мої взаємини з Альбертиною в майбутньому, що я повірив у її беззастережну підтримку. Але, можливо, випадково, вона ні за холодну воду не взялася, аби поєднати нас з Альбертиною, і я не міг би присягнути, що мої зусилля здобути серце Альбертинине не викликали з боку її подруги таємних каверз та якогось недоброго почуття, з яким вона, зрештою, таїлася і навіть намагалася завдяки своїй душевній делікатності боротися. На властиву Андре увагу до людей, навіть у дрібницях, Альбертина була нездатна, а проте, я не був певен, чи Андре добра по-справжньому, а ось у щирій доброті Альбертининій я згодом переконався. Завше сповнена лагідного потурання до дивовижної легковажности Альбертининої, Андре і словами й усмішками показувала, що вона їй друг, та й поводилася вона як друг.