Такі речі називають маленькими шедеврами, справжніми "клейнодиками", а я їх терпіти не можу. Кухня у Зінаїди не погана, але вона могла б бути краща, якби госпося була не така лічокрупка. Деякі страви її кухар готує добре, а інші партолить. Я потрапляла до неї, як і деінде, на препогані обіди, але вони зашкодили мені менше, ніж деінде, бо шлункові більше вадить кількість, аніж якість.
— Словом, — завершив дук, — Зінаща тягла Оріану до себе снідати, а моя дружина не дуже любить гостювати, вона відмагалася, все випитувала, чи не збираються там, запрошуючи її на снідання маленьким гуртиком, гультяювати, і марно з'ясовувала, кого ще кликано. "Приходь, приходь, — наполягала Зіна'їда, хвалячись їдлосписом. — Я почастую тебе пюре з каштанів, але це ще не все: буде сім буше-а-ля-рен"12.
— "Сім буше! — вигукнула Оріана. — Виходить, гуляй-душе?"
До свідомости принцеси Пермської це дійшло не зразу, але, збагнувши, вона гримнула своїм громовим реготом.
— Го-го-го! "Виходить, гуляй-душе"! Яка розкіш! Який фай-ний виклад! — вирекла вона, насилу пригадавши вираз, якого вжила принцеса д'Епіне і який цього разу лунав доречніше.
— Оріано! Її високість дуже добре сказала: "файний виклад".
— Воно й не дивина, голубе мій, я знаю, що принцеса дуже дотепна, — озвалася дукиня Ґермантська: похвала її дотепності з уст когось із високостів неабияк тішила її. — Я дуже пишаюся, що її високість схвалює мій скромненький хист викладати по-своєму думку. Зрештою, не пам'ятаю, щоб я так сказала. А як і сказала, то аби підлестити кузині, бо як вона сказала, "буше тих сім", то буде всім!
Тим часом віконтеса д'Арпажон, від якої ще перед обідом я чув, що її тітка була б рада показати мені свій норманський замок, озвалася до мене через голову принца Аґріґентського, мовляв, їй дуже хотілося б запросити мене до себе в гості у Кот-д'Ор, бо тільки там, у Пон-ле-Дюк, вона відчуває, що вона в родовій садибі.
— Вам було б цікаво ознайомитися з замковими архівами. Там зібрано прецікаві листи найвизначніших людей сімнадцятого, вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть. Я проводжу над ними цілі години. Я живу минулим, — запевнила мене віконтеса (дук Ґермантський ще давніше характеризував її мені як великого літературознавця).
— У неї переховуються всі рукописи пана де Борньє, — провадила принцеса Пермська: вона хотіла довести до нашого відома, чим вони дихають із принцесою д'Едінкур.
— Не інакше, це їй приснилося! Гадаю, вона навіть знайомою з ним не була, — зауважила дукиня.
— Надто ж цікаве те, що листування походить від людей з різних країн, — додала віконтеса д'Арпажон: вона була спо-кревнена з першими княжими домами, ба навіть теперішніми європейськими можновладцями і рада була принагідно нагадати про це.
— Ба ні, Оріано, була, — заперечив дук Ґермантський не без наміру. — Пам'ятаєте той обід, на якому пан де Борньє сидів біля вас?
— Ах, Базене, — урвала дукиня, — ви хочете сказати, що я знала пана де Борньє? Авжеж, знала, він навіть двічі одвідував мене, але без запрошення, — на те, щоб закликати його до себе, я ніколи не могла здобутися, бо треба було б щоразу дезінфі-кувати все формаліном. А той обід я добре пам'ятаю, але накривали стіл зовсім не в Зінаїди, та і в вічі не бачила пана де Борньє, і коли при ній згадується "Роландова донька", то вона, мабуть, гадає, ніби йдеться про принцесу Бонапарт, яку сватали за грецького короля; ні, ні, обідали в посольстві австріяць-кому. Премилий Ойос думав, що ущасливить мене, підсаджуючи до мене цього смердючого академіка. Це все одно що посадити ескадрон жандармів. Я мусила собі затикати носа, як могла, впродовж усього обіду, а переводила подих, хіба нюхаючи рокфор.
Дук Ґермантський, який досяг своєї потаємної мети, зиркав нишком на гостей, перевіряючи, яке вражіння справляє дукини-на бповідь.
— Листи, зрештою, мають для мене особливий чар, — вела далі, відокремлена від мене такою перешкодою, як твар принца Аґріґентського, прекрасна літературознавиця, власниця прецікавих листів, бережених у її замку. — Чи не здається вам, ніби листи багатьох письменників 'вартісніші за всю їхню творчість? Ви не пригадуєте, як звали автора "Саламбо"?
Я не мав охоти відповідати їй, щоб не затягувати цієї розмови, але відчув, що ображу принца Аґріґентського: міна його свідчила, що він добре знає, хто написав "Саламбо", і лише з ґреч-ности прикусив язика і чекає, поки я відповім.
— Флобер, — нарешті вичавив я, та що принц у цю мить ствердно кивнув, то слово прозвучало так нерозбірно, аж моїй співрозмовниці причулося щось на взір Поль Бер або Фюльбер, а ці імена мало про що їй промовляли.
— У кожному разі, — підхопила вона, — наскільки його листи цікавіші за його книжки! Окрім того, листи так переконливо показують, — бо він усе товче, як важко йому водити пером, — що він письменник не справжній, що в нього немає й іскри таланту.
— От ви завели мову про листування. Як на мене, Ґамбеттині листи чудові, — сказала дукиня Ґермантська; їй кортіло цим довести, що вона не має собі за сором цікавитися пролетарем чи радикалом. Граф де Бреоте добачив її звагу: він розчулено і зворушено роззирнувся довкола, потім протер монокля.
— Лишенько! "Роландова донька" — така марудна річ! — вигукнув дук Ґермантський з утіхою людини, свідомої власної ви-щости над п'єсою, на виставі якої вона нудила світом, а може, з почуттям suave man magno, яке ми відчуваємо за смачним обідом, згадуючи такі страшні вечори. — Але є в цій п'єсі пара непоганих віршів і патріотичний дух.
Я признався, що не в захопленні від пана де Борньє.
— А, то ви щось маєте проти нього? — поспитав цікаво дук; він гадав так: як про чоловіка ти відгукуєшся погано, то він чимось скривдив тебе, а як про жінку добре, то в тебе з нею починається роман. — Бачу, у вас на нього храп. Що він вам зробив? Розкажіть. Звичайно, ви з ним глека розбили, скоро його лаєте. "Роландова донька" — річ розволікла, але має свій аромат.
— Аромат — блискуче сказано про такого духмяного автора, — урвала ущипливо дукиня Ґермантська. — Якщо наш бідолашний хлопчина колись із ним стрічався, то чи ж дивина, якщо йому й досі чимось відгонить від пана де Борньє.
— Мушу вашій високості признатися, — озвався ще раз дук, звертаючись до принцеси Пармської, — що, оминаючи "Роландову доньку", я в письменстві і навіть у музиці цілковитий назад-ник, мені подобається лише старовина. Вірте не вірте, але ввечері, коли Оріана сідає до фортепіано, я іноді прошу її зіграти щось старосвітське з Обера, Боєльдьє, навіть із Бетховена! Такий мій ґуст. Зате музика Ваґнера мене вмент присипляє.
— Ви не маєте рації, — заперечила дукиня Ґермантська. — Попри всю свою страшенну розволіклість Вагнер — геній. "Лоенгрін" — шедевр. Навіть у "Трістані" є цікаві пасуси. А хор Пряль із "Летючого Голландця" — це істне диво.
— Ну, а ми з тобою, Бабале, — сказав дук, звертаючись до графа де Бреоте, — воліємо
У гурт шляхетний люди тут збирались Погомоніти в затишку святім.
Це таке уроче. І "Фра Дияволо", і"Чарівна флейта", і "Шале", і "Весілля Фіґаро", і <<Діямантова корона" — ото музика! Так само справа стоїть і з письменством. Я, скажімо, люблю Бальзака: "Бал у Со"у "Паризькі могікани"13.
— Голубе мій! Якщо ви осідлаєте Бальзака, то це сьогодні так хутко не скінчиться, осядьтеся, прибережіть це на вечір, коли в нас буде Меме. Він вас переплюне, він знає Бальзака напам'ять.
Роздратований втручанням дружини, дук кілька хвилин тримав її під вогнем грізної мовчанки. І його мисливські очі скидалися на пару набитих пістолетів. Тим часом віконтеса д'Арпажон перекидалася думками з принцесою Пармською про віршовану трагедію та ще про щось, але я погано чув їхню розмову, аж це до мене виразно долетіла репліка віконтеси д'Арпажон: "Ох, тут ваша високість має слушність, я теж визнаю, що він показує нам світ з потворного боку, бо не розрізняє потворного від прекрасного, або, радше, тому, що страшенно марнославний і вважає, ніби все, що добудеться з його уст, — прекрасне; я згодна з вашою високістю, що в цьому творі є рядки і кумедні, й безладні, й несмачні, що читати їх так важко, ніби твір написано по-російському чи по-китайському — тільки не по-нашому, а проте ви, зрештою, бачите, що ваша праця окупається: яка сила уяви!" Початку тиради я не розчув. До мене дійшло не тільки те, що за поета, нездольного відрізнити прекрасне від потворного, вона вважала Віктора Гюґо, а й те, що твором, таким важким для зрозуміння, як би він був написаний по-російському чи по-китайському, є
Радіє вся сім'я приходу в світ дитяти.
Цей вірш належить ранньому Гюґо і ближчий, мабуть, до пані Дезульєр, ніж до творця "Легенди віків". Віконтеса д'Арпажон не видалася мені кумедною, але я побачив її (раніше, ніж кого-не-будь ще при цьому такому самому реальному, як і банальному столі, де я зазнав такого гіркого розчарування), я побачив її — духовним зором — у мереживному чепчику, звідки вибивалися довжелезні кучері, як у пані Де Ремюза, у пані де Бройль, у пані де Сент-Олер, у всіх цих вибагливих жінок, які в своїх урочих листах так учено і так доречно наводять Софокла, Шиллера та "Наслідування Христа"у але яких перші поезії романтиків так вразили й прибили, як мою бабусю — останні вірші Стефана Малларме.
— Віконтеса д'Арпажон кохається в поезії, — озвалася принцеса Пармська до дукині Ґермантської, натхнена запалом вікон-тесиної тиради.
— Але не розуміє в ній ні бе ні ме, — тихо відгукнулася Оріа-на, користаючися з того, що віконтеса д'Арпажон завела гучну суперечку з генералом де Ботреїсом і не могла її почути. — Вона пошилася в літератори, як її занедбав коханець. Можу сказати вашій високості, хто кислиці поїв, а на мене оскома напала, бо вона до мене приходить жаль мати на Базена, коли той її уникає, тобто щодня. Зрештою не моя вина, що вона йому набридла, я не можу його змусити ходити до неї, хоча б воліла, щоб він був трошки вірніший, бо тоді ми бачилися б із нею рідше.