Я кипів, слухаючи ці пащекування і відчуваючи, що дійшов до такого місця, після якого знайомий путівець Франсуазиного характеру робиться непролазним — на щастя, ненадовго. Нарешті піджак знаходився, сандвічі з'являлися, і ми з Альбертиною, Андре, Розамундою, а іноді з кимось іще, пішки чи роверами пускалися в путь.
Ще зовсім недавно така прогулянка мені більше подобалася в негоду. Тоді я шукав у Бальбеку "краю кіммерійців", а в цьому краю погідних днів бути не могло: вони означали б для мене впад вульгарного літа купальників у криту туманами старожитну дідизну. Але до того, чим раніше я гордував, що гнав з-перед своїх очей геть (то була не тільки гра сонячних зайчиків, а й регати і верхогони), тепер я жадібно поривався з тієї самої причини, з якої давніше мені хотілося дивитися лише на бурхливе море і яка в обох випадках пов'язувалася з моїми художніми запитами. Я кілька разів одвідував з моїми приятельками Ельстіра, і в ті дні, коли приходив до нього з дівчатами, він найохочіш показував нам крокі ладних yachtswomen[185] або ескіз, зроблений на іподромі поблизу Бальбека. Спершу я несміливо признався Ельстірові, що мене не приваблюють тамтешні збіговиська. "А даремно, — кинув він, — там дуже гарно і дуже цікаво. Узяти хоча б таку прояву, як жокей: до нього прикуто стільки очей, а він стоїть похмуро на краю paddock'a[186]сіренький, хоча на ньому осяйний камзол, злитий в одне ціле з баским конем, якого він приборкує, — як було б цікаво віддати його жокейські порухи, показати яскраву пляму, яку він, а також масть коней творять на біговому крузі! Яке все мінливе на цьому пишному огромі бігового круга, де ваше око чарує стільки тіней, стільки відблисків, яких ви більш ніде не побачите! А жінки — якими прегарними вони можуть бути тут! Надто пишно було на відкритті, — я бачив там напрочуд гожих жінок у якомусь вогкому, голландському світлі, — це коли пронизлива вогкість відчувається у всьому, навіть у сонці. Доти мені жодного разу не доводилося бачити жінок із біноклями — жінки під'їжджають у колясках, у такому, власне, світлі, а вогкість такого світла залежить, звісно, від близькости моря. От би це віддати! Я повернувся з верхогонів не тямлячись від захвату, і мені так закортіло творити!" Потім Ельстір з іще більшим надпоривом перекинувся з верхогонів на yachting,[187] і тут до мене дійшло, що регати, спортивні змагання, коли вичепурені жінки купаються в зеленасто-блакитному світлі морського іподрому, для сучасного художника такий самий цікавий сюжет, як фестини, що їх так уподобали малювати Веронезе чи Карпаччо. "Ваше спостереження влучне, — зауважив Ельстір, — тим паче що місто, де вони малювали, надавало їм чогось морського. Тільки краса тодішніх кораблів найчастіше спочивала в їхній ваготі, в їхній складності. Там теж були змагання на воді, як тут; зазвичай — на честь якогось посольства, такого, як от Карпаччо зобразив у "Легенді про святу Урсулу".[188] Судна були тоді невкладисті, не судна, а архітектурні споруди, кожне з них — щось наче амфібія, щось наче маленька Венеція всередині великої, і ця схожість посилювалася ще й тим, що, швартовані з допомогою похідень, криті шарлатним атласом та перськими килимами, вони возили жінок, убраних у вишневий златоглав чи зелений адамашок, які стояли близесенько від інкрустованих барвистим мармуром балконів, звідки звішувалися й дивилися інші жінки — в сукнях із чорними рукавами та білими вильотами на них, отороченими перлами чи оздобленими мереживом. Уже не видно, де закінчується суходіл, де починається вода, не видно, що це — досі палац чи вже судно, каравела, галеас, буцентавр[189]". Альбертина жадібно слухала Ельстіра, який так докладно описував строї, малював нам картини пишноти. "Ой, хоч би колись глянути на мереживо! Венеційське мереживо — така краса! — вигукувала вона. — Ах, як мені кортить поїхати до Венеції!" — "Можливо, вам незабаром удасться помилуватися тканинами, які носили там тоді, — сказав Ельстір. — Досі їх можна було бачити лише на полотнах венеційських майстрів або — дуже рідко — у церковних ризницях, а то ще було наскочиш на якусь на розпродажу. Кажуть, венецький художник Фортуні відкрив секрет їхнього виробу, і не мине й кількох літ, як дами матимуть змогу гуляти, а головне — сидіти у себе в сукнях із того чудового златоглаву, який по-східному оздоблювала Венеція для своїх патриціянок. А втім, не знаю, чи мені це сподобається, чи не здасться таке одіння на сучасних жінках занадто анахронічним навіть під час регати, бо наші теперішні прогулянкові кораблі — цілковита протилежність старосвітським кораблям, кораблям тих часів, коли Венецію величали "королевою Адріатики". Найбільша зваба яхти, убранства яхти, туалетів яхтінга — це їхня морська простота, така суголосна моїй любові до моря! Сказати по щирості, мені більше до мислі сьогочасні моди, ніж моди часів Веронезе і навіть Карпаччо. Найкрасивіше в наших яхтах — надто в невеличких яхточках, здорових я не люблю, це вже майже судна, тут, як у капелюхах, треба дотримуватися міри, — їхня однобарвність, простота, ясність, сірота, у хмарні, синясті дні — з молочним полиском. Каюті годиться виглядати маленькою кав'яренькою. Те саме можна сказати і про жіночі строї на яхті: чарівні, легенькі туалети, білі й гладенькі, полотняні, батистові, пекінські, тикові — проти блакиті моря на сонці вони світять такими самими сліпучо-білими плямами, як білі вітрила. Зрештою мало хто з жінок гарно зодягається, натомість деякі — чудово. На верхогонах панна Леа була в білому капелюшкові і з білою парасолькою, — диво, та й годі! Я б усе віддав за таку парасольку". Я прагнув довідатися, чим ця парасолька відрізняється від інших; що ж до Альбертини, то вже з іншої причини, з причини жіночого кокетства, у неї це прагнення було ще дужче. Та подібно до "спритності рук", якою Франсуаза пояснювала смакові якості свого збитого печива, тут уся річ була у фасоні. "Парасолька" була маленька, кругленька, достоту китайська", — відгукувався про неї Ельстір. Я описав кілька дамських парасольок, але все це було не те. Ельстір вважав, що всі ці парасольки жахливі. Наділений вимогливим, бездоганним смаком, Ельстір навіть у дрібничках, а дрібничка була для нього не дрібничкою, а частиною цілосте, бачив різницю між тим, що носили три чверті жінок і що будило в нього огиду, та гарною річчю, яка викликала його захоплення і — супротивно мені, бо мене пишнота знепліднювала, — заохочувала його малювати, "аби спробувати створити щось таке саме прегарне".
"А оце дівча зрозуміло, які були капелюшок та парасолька, — промовив Ельстір, показуючи на Альбертину, чиї очі палали заздрощами". "Як би мені хотілося бути багатою, аби мати яхту! — сказала вона маляреві. — Я б з вами порадилася, як її опорядити. Які гарні подорожі я б робила! Добре було б поїхати на реґати до Кауза! І авто! Як по-вашому: красиво виглядають жіночі моди в авті?" — "Ні, — відповів Ельстір, — не настав ще час. Адже у нас так мало справжніх кравців, один-двоє: Кало, хоча він надто кохається в мереживі, Дусе, Шерюї, іноді Пакен. Решта — партачі". — "Отаке, виходить, є величезна різниця між туалетом від Кало і від якогось іншого кравця?" — спитав я Альбертину. "Колосальна різниця, чоловіче! — відповіла вона. — О, перепрошую… Тільки, на жаль, те, що деінде коштує триста франків, у них обійдеться у дві тисячі. Зате — небо і земля, тільки невігласи можуть сказати, що нема ніякої різниці". — "Ваша правда, — озвався Ельстір, — але різниця не така істотна, як між статуєю в Реймському соборі та статуєю в церкві Святого Августина. До речі, щодо соборів, — вів далі він, звертаючись уже тільки до мене, бо в розмовах на цю тему дівчата не брали участи, та вона їх, відверто сказати, нітрохи й не цікавила, — я вам якось розповідав, що бальбецька церква скидається на високу скелю, на купу бальбецького каміння, і навпаки, — він показав мені акварель, — подивіться на це бескеття (ескіз я зробив зовсім близенько звідси, у Креньє), подивіться, як ці скелі своїм потужним і ніжним обрисом нагадують собор". Справді, можна було сказати, що це високе рожеве склепіння. Але художник малював їх спечного дня, і тому здавалося, ніби сквар перетворив їх на порох, на летку речовину, а половину моря випив, обернув його на всьому протязі полотна в газуватий стан. Того дня, коли світло начебто зруйнувало дійсність, вона зосередилась у проявах темних і прозорих, які за контрастом творили глибше, дотикальніше враження матеріальносте: у тінях. Прагнучи прохолоди, майже всі вони, покинувши запалену морську далечінь, сховалися від сонця біля підніжжя бескеття; деякі, ніби дельфіни, повільно пливли, чіпляючись за човни, а човни на блідій воді робилися нібито ширші від їхніх синіх блискучих тіл. Можливо, прагнення прохолоди, відчутне в них, посилювало враження спечного дня і змусило мене вголос пошкодувати про те, що я не бачив Креньє. Альбертина з Андре переконували мене, що я сто разів там бував. У такому разі я був там, не знаючи про це, не підозрюючи, що цей краєвид колись викличе у мене таку жадобу краси, але не природної, якої я аж до сьогодні шукав серед бальбецького бескеття, а радше архітектурної. Я, хто приїхав сюди оглянути царство бурі під час прогулянок із маркізою де Вільпарізіс, коли ми часто помічали океан лише звіддалік, у прогалинах між деревами, ніколи не бачив його досить реальним, досить плинним, досить живим, здатним здіймати й вергати на суходіл гори води; я, хто готовий був замилуватися його нерухомістю хіба під зимовим саваном туманів, ніколи б не повірив, що мріятиму про море, яке стало лише білястою парою, утратило дебелість і колір. Але Ельстір, як ті, хто марив у тих човнах, скутих жаротою, так глибоко пройнявся чарами цього моря, що зумів віддати, закріпить на полотні непомітний відплив, живець відрадної миті, і, споглядаючи цей чудородний образ, ви не тямилися з радощів і прагнули тільки одного: оббігти цілий світ, наздоганяючи проминулий день з його летючою і дрімотною знадою.
Отож перед тими візитами до Ельстіра, перед тим, як я побачив на його марині в яхті під американським прапором молоду жінку чи то в барежовій, чи то ліноновій сукні і в моїй уяві замріла нематеріальна "копія" сукні з білого лінону та "копія" прапора, викликавши в мене палке бажання зараз же побачити недалеко від берега сукні з білого лінону та прапори, ніби досі такого зі мною ніколи не траплялося, — я завжди силкувався, коли був біля моря, вигнати з поля мого зору і купальників на передньому плані, і яхти з надто білими, наче пляжні костюми, вітрилами, — все, що заважало мені вмовити себе, що от я споглядаю первісну морську стихію, яка розгортає сувій свого таємничого буття ще перед появою людського роду і живе цим життям і далі у ці яснозорі дні, які надавали, як мені здавалося, банального, повсюдного літнього вигляду цьому узбережжю туманів та бур і свідчили просто про перерву, відповідник тому, що в музиці називається паузою, — зате нині я сприймав негоду як безголов'я, якому не повинно бути місця у світі краси; я прагнув знову віднайти в реальності те, що так мене поривало, і мав надію, що дочекаюся такої години, коли з високого бескеття замріють ті самі синясті тіні, що й на Ельстіровім полотні.
Дорогою я вже не наставляв дашком руки до очей, як у ті дні, коли шукав у природі життя первісного, яким воно було ще до з'яви людини; коли на злість усім нудним здобуткам промислового поступу, від якого на мене нападали позіхи у залах всесвітніх виставок і в модисток, я намагався бачити лише ту частину моря, де не було пароплавів, аби воно уявлялося мені одвічним, ніби сучасником тій добі, коли воно відлучилося від тверді, принаймні сучасником перших віків Греції, а це давало мені право вірити, що "батечко Леконт" не розминувся з правдою у віршах, які так хвалив Блок:
І рушили царі на кораблях крилатих,
А з ними попливли крізь хвилі навпрошки
Косматих еллінів геройські вояки.
Я перестав зневажати модисток, бо Ельстір сказав, що та делікатність, з якою вони розпростують востаннє стьожки чи пера готового капелюшка, та шляхетна ніжність, з якою вони їх пестять, так само для нього, мистця, цікаві, як рухи жокеїв (цим він захопив Альбертину).