Попри таку позірність зовнішніх гараздів (різновид показної світської ґречности, яка винесла обов'язок з глибини на поверхню ще в давнину, живу для нащадків ще й сьогодні) дукинине життя було нелегке. Дук Ґер-мантський знову робився щедрим, людяним лише задля нової коханки, яка найчастіше тягла руку за дукинею; тоді дукиня могла знову виказувати гойність до челяді, спомагати бідняків, а згодом навіть завести собі нове розкішне авто. Та невдовзі дукиню починали дратувати люди, цілком їй віддані (дукові полюбовниці не були тут винятком). За короткий час вони встигали набриднути дукині. Саме на цей момент дуків роман із віконтесою д'Арпа-жон добігав кінця. Зоряло на нове кохання.
Безперечно, вогонь, яким дук Ґермантський палав по черзі до всіх цих жінок, рано чи пізно знову давався взнаки; вогонь цей, згасаючи, легував їх, як гарні мармурові статуї — гарні для дука, який ніби пошився в мистці, бо колись кохав їх, а нині був чутливий до краси ліній, яких без кохання б не поцінував, — статуї дукининого салону, де вони виставляли свої форми, тривалий час ворожі між собою, жерті ревнощами й сварками і врешті поєднані дружньою згодою; їхня приязнь живилася коханням до них дука Ґермантського, яке дозволяло йому розгледіти у своїх коханках високі прикмети, наявні в кожної людини, але відчутні лише для жаги, отож колишня любка, обернена в "чудового товариша", який віддасть за нас душу, переходить на іпостась лікаря чи батька, але насправді не лікаря і не батька, а друга дому. Але попервах жінка, яку дук занедбав, скаржилася, робила сцени, ставала вимоглива, набридлива, сварлива. Дука вона починала обтяжувати. Отоді дукиня Ґермантська і могла побачити, які вади є у цієї набридлої їй особи і які їй лише приписуються. Відома своєю добротою, дукиня Ґермантська терпляче приймала телефонні дзвінки, звіряння та сльози покинутої і сміялася з неї вкупі зі своїм чоловіком, а далі й з деким зі щирих приятелів. Вважала, що співчуття, виявлене до сердеги, дає їй право розважатися її коштом, навіть у її присутності. І щоразу, як та жінка подавала голос, оскільки її слова не розходилися з тією кумедною подобою, в якій дуцтво віднедавна її виставляло, Оріана, без сорома, іронічно й значуще перезиралася з чоловіком.
Сідаючи до столу, принцеса Пармська пригадала собі, що збиралася запросити до Опери принцесу д'Едікур; бажаючи з'ясувати, чи це не вразить Оріани, вона спробувала її промацати.
Цієї миті вступив граф де Груші — потяг, яким він їхав, спізнився на годину через якусь там аварію на залізниці. Граф довго перепрошувався. Якби його дружина була з дому Курвуаз'є, вона спекла б раків. Але графиня де Груші була "до самого шпику" Ґер-манткою. Коли чоловік вибачався за спізнення, юна освідчила:
— Я знаю, що спізнюватися через дрібниці — то вже традиція у вашій родині.
— Сідайте, Груші, не дайте себе збити з пантелику! — кинув дук. — Хоч я і йду з духом часу, проте мушу визнати, що битва під Ватерлоо мала і свою добру сторону, завдяки цій битві сталася реставрація Бурбонів, ба більше, вона привела їх до влади таким трибом, який зробив їх непопулярними. Але я бачу, що ви справжнісінький Немврод!
— Авжеж, я привіз чудові трофеї. З вашого дозволу, дукине, я пришлю вам дванадцятку фазанів.
Якась думка нібито майнула в очах дукині Ґермантської. Вона звернулася до графа де Груші з наполегливим проханням не присилати їй фазанів. Відтак підкликала зарученого лакейчука, з яким я розмовляв, виходячи з зали, де були виставлені Ельстірові полотна.
— Пулене! — сказала вона. — Сходите завтра по фазанів до його ясновельможности Груші! Ви не проти, як я поділюся? Нам із Базеном стільки фазанів не впорати.
— Можна й позавтрьому, — відповів граф де Груші.
— Ні, ліпше завтра, — заперечила дукиня.
Пулен зблід: пропало побачення з нареченою! Зате дукиня була рада-радісінька: хай усі бачать, яка вона людяна.
— Завтра у вас вихідний, — сказала вона Пуленові, — але ви поміняйтеся з Жоржем, я відпущу його завтра, а позавтрьому він заступить вас.
Але позавтрьому Пуленова наречена зайнята! Пуленові начхати було на цей день. Коли Пулен пішов, усі заходилися вихваляти дукиню за її доброту до челяді.
— Я ставлюся до них, як хотіла б, аби вони ставилися до мене.
— Власне! Виходить, кращого місця, ніж у вас, їм не знайти!
— Не таке воно вже й гарне! Але, гадаю, вони мене люблять. Цей хлопчина трошки нестерпний, бо закоханий, от і ходить як у воду опущений.
Аж ось повернувся Пулен.
— Ай справді, — озвався граф де Груші, — якийсь він похнюплений. З ним треба бути добрим, але не гладити по голівці.
— Я не якась там тиранка; він сходить до вас по фазани, а потім битиме байдики цілий день і з'їсть свою пайку.
— На його місце радо пішло б чимало люду, — бовкнув граф де Груші, бо заздрощі сліпі.
— Оріано! — озвалася принцеса Пармська. — Цими днями до мене приходила ваша кузина д'Едікур; жінку розумну видно зараз; вона справжня Ґермантка, що й казати; але, здається, злоріка.
Дук пильно глянув на жону з удаваним подивом. Дукиня Ґермантська засміялася. Принцеса нарешті перехопила дуків погляд. *
— А... хіба ви... іншої думки?.. — спитала вона стурбовано.
— Її високість з великої ласки вельми зважає на Базенові міни. Годі, Базене, не навіюйте лихих думок про наших родичів.
— Він вважає, що вона така вже злюка? — жваво відгукнулася принцеса.
— Ба ні! — заперечила дукиня. — Не знаю, хто міг вашій високості сказати, що вона злоріка. Навпаки, вона добра хоч у вухо бгай, обізвати кого чи скривдити вона просто невдатна.
— Ага! — сказала принцеса з полекшою. — Я теж не помічала за нею нічого такого. Але ж дотепники іноді не втримуються, щоб не завдати комусь трохи перцю...
— Вона — дотепниця? Дотепниця вона ще менша, аніж злюка.
— Невже?! — перепитала принцеса здивовано.
— Ох, Оріано! — озвався дук болісним тоном, і в очах його заграли бісики. — Ви ж бо чули, її високість сказала, що це жінка незвичайна.
— А хіба не так?
— Принаймні вона жінка незвичайно дебела.
— Не слухайте його, принцесо, він нещирий; вона дурна, як... гм... як ступа, — гучно й хрипко проголосила дукиня; вона вміла ще краще, ніж дук, зовсім невимушено, дати відчути старофран-цужчину; їй часто кортіло плекати її дух, але, на відміну від занепадництва свого чоловіка, залюбленого в жабо й мережива, вона, власне, діяла набагато тонше: вона ввертала майже селянські звороти, напоєні земною масністю й терпкістю. — Але вона найкраща жінка на крузі земнім. І я навіть не знаю, чи така непролазна глупота може ще називатися глупотою. У моєму житті таких, як вона, мабуть, і не траплялося; це випадок клінічний, у цьому є щось патологічне, вона юродива, недоумкувата, "на цвіту прибита", таких виводять у мелодрамах, досить згадати"Ар-лезіянку". Коли вона приходить до мене, я часто запитую себе: а що, як їй свіне у голові? І мене обсипає морозом між плечі.
Дукинина мова просто засліплювала принцесу, але вона не тямилася від її вердикту.
— І вона, і принцеса д'Епіне наводили мені ваш каламбур про Торквінія Пишного. Розкіш! — зауважила принцеса.
Дук Ґермантський пояснив мені, в чому сіль каламбуру. Мені свербіло признатися йому, що його брат, який твердив, ніби не знайомий зі мною, чекає на мене об одинадцятій до себе. Але я не спитав Робера, чи можна комусь говорити про нашу зустріч, а що те, що пан де Шарлюс трохи не призначив її мені, суперечило його словам, сказаним дукині, то я подумав, що краще промовчати.
— Торквіній Пишний — це незле, — озвався дук Ґермантський, — але принцеса д'Едікур, либонь, не нагадала вашій високості про дотеп ще гостріший, який Оріана кинула їй у відповідь на запрошення на сніданок.
— Ох, ні! А що воно за дотеп?
— Годі, Базене! Я ж бовкнула дурницю, і принцеса може подумати про мене ще гірше, ніж про мою дурноверху кузину. Це Базенова кузина. А втім, вона й моя якась далека рідня.
— Отакої! — скрикнула принцеса Пермська, нажахана на саму думку, що дукиня Ґермантська може здатися їй дурепою, проти цього повставала вся її істота, бо ніщо не здолало б повалити Оріану з постаменту, на який ту поставив її захват.
— Ми вже й так позбавили її лою в голові, мій же дотеп важиться ще й на деякі душевні її прикмети, а це вже не по-людському.
— Важиться! Не по-людському! Як вона вміє сказати! — кинув дук з удаваною іронією, щоб усі захоплювалися дукинею.
— Годі вам, Базене! Не збиткуйтеся зі своєї дружини!
— Слід сказати вашій королівській високості, — тягнув дук, — що Оріанина кузина — жінка славна, добра, дебела, все, що хочете, але вона... сказати б... не переводниця.
— Так, я знаю, що вона загреба, — урвала його принцеса.
— Я б собі не дозволив так її назвати, але ви сказали, як в око вліпили. Це видно в усьому її побуті, зокрема — в кухні. Харчується вона добре, але видавцем.
— Через це часто лучаються досить кумедні пригоди, — впав у розмову граф де Бреоте. — Бачте, голубе мій Базене, я приїхав до Едікурів того дня, коли вони чекали на Оріану та вас. Приготування в домі йшли найпишніші, аж це надвечір лакейчук приносить телеграму, що ви не приїдете.
— А що ж тут дивовижного? — гукнула дукиня; вона не тільки цуралася товариства, а й любила, щоб про це знали геть усі.
— Ваша кузина читає телеграму, телеграма їй завдає жалю, але вона опановує себе, і, подумавши, що надто витрачатися на такого сірісінького сіряка, як я, не варто, кличе лакейчука й велить: "Скажіть кухареві, хай не смажить курчати". А ввечері я чув, як вона питала камердинера: "Ну? А рештки вчорашньої печені? Чого не подаєте?"
— Зрештою в її домі люблять добре поїсти-попити, — сказав дук, уявляючи, що цей вираз уподібнює його до старосвітського вельможі. — Іншого дому, де б готували так смачно, я не знаю.
— І так мало, — вскочила у слово дукиня.
— Дуже корисно для здоров'я такому, шануючи слухи ваші, хлопищеві, як я, саме враз, — заперечив дук, — коли встаєш із-за столу, залишається у животі голодний куток.
— У такому разі, це курація. Стіл не ситий, а дієтичний. Зрештою він далеко не такий добрий, — додала дукиня, — вона не любила, коли найкращою кухнею в Парижі визнавали не її кухню, а чужу. — Моя кузина нагадує письменників, яким заколодило і вони щоп'ятнадцять років висиджують одноактівку чи сонет.