Він майже щосуботи вшивався додому.
— Звідки мені в біса знати, коли він приїде! — каже Еклі.
Слухайте, це вже мені набридло!
— Хай тобі чорт, як це ти не знаєш, коли він приїде? Хіба він коли-небудь вертався раніш, як у неділю ввечері, га? [41]
— Та воно так, але ж не можу я, дідько його мамі, сказати кожному: лягай, якщо хочеш, і спи на його ліжку!.
Ну, він мене вбив! Я як сидів, простяг з підлоги руку й поплескав його по плечу.
— Ти, малий, принц,— кажу.— Ти про це хоч знаєш?
— Ні, я серйозно... Не можу ж я кожному стрічному сказати: лягай собі на...
— Ти, малий, справжній принц. Джентльмен і мудра голова,— кажу, Зрештою, так воно й було.— У тебе часом немає закурити? Якщо скажеш "є", мене вхопить інфаркт!
— Немає. їй-богу, немає. Чуєш, а за що ви там, чорти, завелися?
Я не відповів. Тільки встав, підійшов до вікна й виглянув надвір. На серці раптом стало так тоскно — жити не хотілося.
— То через що ж ви, хай вам чорт, побилися? — вже всоте питає Еклі. От зануда!
— Через тебе,— кажу.
— Що?! Чого це в біса через мене?
— А того. Я захищав твою честь. Стредлейтер сказав, ніби ти — паскудний хлопець. Не міг же я подарувати йому цього наклепу.
Під нього наче жару сипнули.
— Так і сказав? А ти не бре? Серйозно?
Але я відповів, що тільки пожартував, а тоді взяв і ліг на Елове ліжко. Слухайте, як же гидотно було в мене на душі! Тоскно, самотньо, хоч головою в стіну бийся.
— У вас у кімнаті смердить,— кажу.— Я навіть звідси чую, як смердять кляті твої шкарпетки. Ти що, ніколи не віддаєш їх прати?
— Не подобається — іди... сам знаєш куди! — відповідає Еклі. Дотепний, собака! — Може, погасиш оте чортове світло?
Та я не поспішав гасити світло. Я лежав на Еловому ліжку, думав про Джейн і про все інше. Коли я уявляв її з Стредлейтером у машині отого товстозадого Еда Бенкі, на мене находив сказ. Як згадаю про це — зразу хочеться кинутись сторч головою з вікна. Просто ви не знаєте Стредлейтера. А я знаю. Більшість хлопців у Пенсі тільки язиком клепають, нібито тягаються з дівчатами,— як-от, скажімо, Еклі,— а Стредлейтер справді тягався. Я сам знав принаймні двох дівчат, з якими в нього це було. Що правда, то правда.
— Цікаве в тебе життя, Еклі,— озиваюсь по хвилі.-
Розкажи мені про себе, малий! [42]
— Може, ти все ж таки погасиш оте бісове світло? Мені завтра вранці треба до церкви.
Устав я і вимкнув розтриклятуще світло, коли вже Еклі так не вистачає цього для повного щастя. Потім знову ліг на Елове ліжко.
— Ти що — спатимеш там? — питає Еклі. До чого ж гостинний господар, слухайте!
— Може, й спатиму. А може, й ні. Не бери дурного в голову.
— Та я не беру, тільки що ж я в біса скажу Елові, коли він раптом повернеться й застане на своєму клятому ліжку...
— Спокійно, малий! Я тут не спатиму. Не хочеться мені, чорт бери, зловживати твоєю гостинністю!
Через кілька хвилин Еклі вже хропів, як скажений. А я лежавшу темряві й намагався не думати про каналію Джейн та Стредлейтера в машині отого паршивця Еда Бенкі. Та не думати було важко. На лихо, я знав, як уміє підкотити до дівчини сволота Стредлейтер. І від цього мені ставало ще гірше. Якось ми вчотирьох сиділи в машині того ж таки Еда Бенкі — Стредлейтер зі своєю дівчиною ззаду, я зі своєю — спереду. Ох і дока ж був у своєму ділі Стредлейтер! Клеїти дівчину він починав з того, що спершу запудрював їй мізки таким щиросердим, ангельським голосочком, ніби він не тільки найвродливіший хлопець у світі, а й страх який милий та щирий. Мене трохи не вирвало від його балачок. А його краля все шепоче: "Не треба... прошу тебе... Не треба..." Але каналія Стредлейтер, чую, все вмовляє її отим щиросердим, як у президента Лінкольна, голосом. І раптом на задньому сидінні запала моторошна тиша. Мені стало так незручно... Навряд чи тоді в нього з тією дівчиною щось вийшло, але ж до того йшло. Йшло, чорт забирай!
Поки я лежав отак, намагаючись про це не думати, каналія Стредлейтер причалапав з умивалки в нашу кімнату. . Я чув, як він складає смердюче своє туалетне причандалля і відчиняє вікно. Жити не може, бачте, без свіжого повітря! Невдовзі після цього він погасив світло. І. не подумав, гад, подивитися, де я.
Навіть за вікном було тоскно. Ні машина ніде не проїде, ніщо. На душі в мене стало так самотньо, так погано, аж захотілося розбудити Еклі.
— Еклі! — шепнув я тихенько, щоб Стредлейтер не підслухав мене крізь душову.
Еклі не почув. [43]
— Еклі!
Він знов не почув. Спав як убитий.
— Еклі! Нарешті таки почув!
— Що ти там у дідька знов придумав? — питає.— Я тільки-тільки заснув, будь ти неладний!
— Чуєш, а що треба для того, щоб записатися в монастир? — питаю. Мені раптом ударило в голову постригтися в ченці.— Мабуть, треба бути католиком і взагалі, еге?
— Ну, звісно, треба бути католиком. Кретин! Ти що, розбуркав мене задля своїх ідіотських...
— А-а, ну, то спи далі. Однаково в монастир я не збираюся. З моїм щастям я неодмінно попаду не до ченців, а до якихось бовдурів. До ненормальних кретинів. Або до звичайних кретинів.
Не встиг я це доказати, як каналія Еклі підхопився, мов ужалений.
— Слухай,— каже,— мені начхати, що ти патякаєш про мене самого й узагалі, але коли ти починаєш справляти хіхи з моєї клятої релігії, дідько твоїй матері...
— Не википай,— кажу.— Ніхто не думає справляти хіхи з твоєї клятої релігії.— Я встав з Елового ліжка й рушив до дверей. Не хотілося довше залишатись у тій смердючій душогубці. Але по дорозі я затримався, взяв Еклі за руку і з удаваною щирістю потис її. Еклі враз висмикнув руку.
— Ти чого? — питає.
— Я нічого. Просто з біса закортіло подякувати тобі, Еклі, за те, що ти — справжній принц, ось і все,— відповів я щиро-щиро.— Ти, малий, хлопець на всі сто! — кажу.— Ти про це знаєш?
— Не будь такий розумний! Бо колись тобі втруть носа...
Та я вже його не слухав. Я хряпнув дверима й вийшов у коридор.
Там стояла тиша. Похмура, гнітюча тиша. Одні хлопці подалися гуляти чи взагалі поїхали на вихідні додому, решта спали. Під дверима кімнати Легі й Гофмана валялася порожня коробка, від зубної пасти "Колінос", і я, йдучи до сходів, весь час підгилював її отими своїми пантофлями на цигейковому хутрі. Спершу я зібрався був зійти вниз і поглянути, як там поживає каналія Мел Броссард. Та раптом передумав. Раптом я вирішив зробити зовсім інше: махнути на все рукою і вшитися з Пенсі к бісовому батькові. Серед ночі. Зараз-таки. Не ждати ніякої середи. Та й квит. Я більше не міг стирчати там жодної хвилини. Така нудьга, [44] така самота облягла душу! І ось що я надумав: я надумав поїхати до Нью-Йорка, найняти в готелі номер — у недорогому готелі, звичайно, — і пересидіти там до середи. А в середу, відпочивши як слід і відчувши себе людиною, прийти додому. Листа від каналії Термера про те, що мене вигнали зі школи, мої старі одержать, певно, десь у вівторок чи в середу. А мені не хотілося повертатись додому, поки бони не прочитають того листа й не перетравлять його. Не хотілося бачити, як вони читатимуть його перший раз. Мати в мене ледве що — відразу в істерику. Але потім, коли все перетравить, з нею можна розмовляти. До того ж мені потрібні були, так би мовити, невеличкі канікули. Нерви в мене стали ні к чорту. Серйозно кажу.
Одне слово, так я й вирішив зробити. Вернувся до себе в кімнату і ввімкнув світло, щоб спакувати речі. Власне, в мене майже все вже було спаковане. А каналія Стредлейтер навіть не прокинувся. Я закурив, одягся і склав обидва свої саквояжі. На це пішло хвилини зо дві. Пакуватись я добре навчився.
Тільки один раз у мене трохи защеміло серце, коли я стояв над саквояжами. Це "коли довелося ховати оті нові-повісінькі ковзани, що їх мати прислала мені майже напередодні. Через них у мене й защеміло серце. Я собі уявив, як мати пішла ,до спортивного магазину, як ставила продавцеві мільйон безглуздих запитань... А тут на тобі-я знов вилетів зі школи! Сумно мені стало, ох сумно. Та ще і не ті ковзани купила — я хотів бігові, а вона взяла хокейні. Але все одно стало сумно. Зі мною майже завжди так — мені дарують подарунки, а мене від них чомусь сум боре.
Спакувавшись, я полічив гроші. Не пригадую вже, скільки їх було напевне, принаймні чимало. Минулого тижня бабуся якраз підкинула переказ на кругленьку суму. В мене така бабця, що грошей не шкодує. Правда, в неї вже не всі дома,— стара ж як світ,— і вона разів чотири на рік пристає мені гроші на день народження. Та хоч я був і досить багатий, а все ж вирішив, що кілька зайвих зелених у кишені не завадять. Наперед ніхто нічого не знає. Отож пішов до Фредеріка Вудруфа — того самого, якому позичив машинку. Питаю, скільки даси за неї. Вудруф хлопець грошовитий, нівроку. А він каже — не знаю. Каже, я машинки купляти не думав. Та зрештою все ж таки купив. Вона коштувала доларів дев'яносто, а він дав мені за неї всього двадцятку. Ще й бурчав, що я його розбудив.
Коли я "вже зібрався в дорогу й узяв у руки саквояжі, [45] то затримався на хвилю біля сходів і востаннє кинув погляд на наш смердючий коридор. Мамі хотілося заплакати. Сам не знаю чому. Потім я надів мою червону мисливську шапку — по-своєму, задом наперед,— і на всю горлянку закричав:
— Добраніч, кретини!
Зуб даю, всі вони, паскуди, на поверсі попрокидалися. А я відразу вшився. Якийсь гад понакидав на сходах горіхових шкаралуп, і я ледве не скрутив собі к бісовій матері в'язів.
8
Викликати таксі було, вже пізно, і до самої станції я мусив іти пішки. Не дуже й далекий світ, проте холод стояв собачий, а брьохати по снігу не легко, та ще й кляті саквояжі по ногах щораз гуп та гуп. Але настрій у мене все ж таки піднісся — свіже повітря, і взагалі... От тільки ніс та верхня губа на холоді потерпли — то саме туди мене зацідив каналія Стредлейтер. Так розквасив об зуби губу, що торкнутися не можна було. Зате вухам було тепло, затишно. Моя нова шапка мала навушники, і я їх відкотив. А на кого я був схожий — це мені було до лампочки. Однаково кругом жодної душі. Всі давно вже давали хропака.
Мені ще й пощастило. Коли я прийшов на станцію, чекати поїзда довелося всього хвилин десять. А поки ждав, набрав у жменю снігу й умився. Бо обличчя в мене було, все ще вимурзане кров'ю.
Загалом я люблю їздити в поїзді, особливо вночі, коли в купе горить світло, а за вікном темно-темно і в вагоні розносять каву, сандвічі, журнали.