Вона мала хутра, книги в розкішних палітурках, що не становили ніякої цінності, і, зовсім небагато коштовних прикрас, бо вона вважала, що прикраси повинні дарувати мужчини. Ця можливість зайти в першу-ліпшу крамницю, замовити першу-ліпшу річ, котра на мить привертала її увагу, накупите безліч непотрібного манаття, яке зразу ж переставало подобатись, зупинятися під час подорожей у найрозкішніших готелях, де вона своїми примхами примудрялася ще подвоїти рахунок, — все це, створювало для Сільвени відчуття, ніби вона має, нарешті, в житті те місце, про яке давно мріяла.
А потім був Габріель, котрий менш як за два роки ("Ну, звичайно, ми ж познайомилися одинадцятого квітня... Невже він не міг почекати хоча б до других роковин...") — з його витратами на гардероб, його програшами на верхогонах, його пристрастю до нічних шиночків, — висотав з неї, либонь, близько мільйона. Загалом, усі витрати автоматично подвоювались. Річ у тому, що Габріель був для цієї жінки її першою справжньою розкішшю.
"І щоб я після всього цього жила й далі в жалюгідній квартирі! Та нізащо! Завтра ж переїду в готель! І продам машину; бачити її більше не хочу. Як згадаю, що він їздив нею туди..."
Але все це мало для Сільвени лише другорядне значення:: вона належала до тієї категорії людей, які починають серйозно тривожитись за свою долю, тільки розмінявши останню банкноту в тисячу франків, і тому легко опиняються на краю прірви.
А головне — вона хотіла зрозуміти, чи справді вона кохала Габріеля і чи й досі кохає його.
Вона вийняла з шухляди нічного столика іншу його фотографію, котру вирішила не віддавати Жілону, бо вважала її кращою за ту, що стояла в рамці. Та й взагалі тут ще лишалися деякі речі її коханця'. Наприклад, мундштук слонової кості, який вона затиснула між губами, ніби хотіла відчути дотик його губ. Вона вдихнула застояний дух нікотину і, кинувшись на ліжко, поринула в роздуми.
"Треба було мені провести сьогодні вечір з Жілоном, — міркувала вона, — а потім переспати з ним. ! щоб Габріель про це довідався. Оце була б помста! А втім — ні: він тільки посміявся б. Йому тепер байдуже. І потім цей старий — така потвора, в роті аж двох зубів немає!"
Розправившись із Жілоном, вона вирішила відновити в пам'яті, як зраджувала Габріеля з колишніми коханцями або з першими стрічними, але й це не допомогло, не принесло благотворних спогадів про пережиту насолоду. Габріель був першим мужчиною, з яким вона пізнала щастя, що тривало так довго, мужчиною, який зумів угамувати голод плоті, котра штовхала її раніше на шукання найбільш несамовитих і незвичайних насолод. Вона любила мускулясте тіло Габріеля, його шкіру...
"Мерзотник... Але ж і я дурна!..". Вона подумала — правда, вельми невиразно — про те, щоб піти до церкви і там, під час вінчання, заподіяти собі смерть. У неї страшенно боліла голова, і кров била у скроні.
Їй раптом шалено схотілося, щоб Габріель був поруч; вона забула про страждання, яких він їй завдав, забула про все на світі, бажання палило її вогнем, немовби всередині у неї крутилося колесо феєрверку, розсипаючи міріади іскор.
Її обсипало морозом — наче блискавка пробігла громовідводом та й пішла у землю.
Сільвена рвучко випросталась, нестямно, широко розплющеними очима оглянула кімнату.
І знову впала в ліжко, трусячись у риданні, розметавши своє прекрасне волосся між футляром, чеком і фотографією.
VIII
Щоранку близько восьмої години закритий чорний "Ролс-Ройс" виїздив з імпозантних воріт особняка Шудлерів на авеню Мессін і котив у напрямі бульвару Осман. Перехожі, зацікавившись цією найдорожчою у світі машиною, бачили на світлому задньому сидінні з підлокітниками і вазочками для квітів двох дітей, що сиділи в цій скляній клітці, наче двоє карликових принців.
Машина зупинялась на вулиці Понтьє, перед монастирем Пташок божих; шофер, скинувши кашкет, відчиняв дверцята, і з автомобіля виходила дівчинка, якій не було й чотирнадцяти років.
— Отже, о пів на дванадцяту, Альбере, — досить голосно казала вона без усякої, проте, потреби — просто щоб похизуватися перед подругами, які були в цей час біля входу.
Потім, звертаючись до хлопчика в машині, кидала недбало:
— До побачення, Жан-Ноель.
— До побачення, Марі-Анж, — відповідав їй брат, якому було дванадцять років.
Машина зникала в напрямі Пассі, де біля входу в невеличку гімназію Жансона де-Сейї з неї виходив Жан-Ноель.
Бувало, шофер не підводився з сидіння. Жан-Ноель удавано недбалим жестом зачиняв важкі дверцята і, ввійшовши в гомінку, мов той вулик, школу, шукав очима якого-небудь хлопчика з свого класу.
— Ну, як справи, старий? — мляво цідив він. — Зранку сьогодні в нас географія. Що ж, поскучаємо ще годинку з нашим Мараном.
Жан-Ноель носив "нікербокери" — високі шкарпетки до колін, які він завжди відкачував мало не до кісточок, і туфлі на рифованому каучуку на номер більші, ніж треба. Через це його вважали франтом серед учнів.
Після полудня, встигши добре-таки замазати руки чорнилом, вуглиною для малювання й пилом, діставши найвищу оцінку за читання уривку, вивченого напам'ять, і вислухавши на шкільному подвір'ї, під каштанами, кілька непристойних історій від кучерявого гладкого хлопчака, — ні той ні той до пуття не розуміли, про що йдеться, але відчували невиразне хвилювання, — Жан-Ноель виходив з гімназії і прямував до великого "Ролс-Ройса", який чекав на нього. Він не без приємності помічав, що з усіх автомобілів, які приїздили по учнів, машина його дідуся була найкрасивіша — навіть красивіша за лімузин аргентінського посла.
Молоді, гарно вбрані матері цілували в лоб синочків, які страшенно соромилися цього прилюдного прояву любові. Старі няньки тягли за собою пустунів, а вони щосили пручалися, інші дозволяли дітям з незалежним виглядом іти попереду. Найгірше було тим, по кого приходили бабусі.
Жан-Ноель неквапливо, але водночас рішуче пробирався через цей гурт жінок та дітлахів, що юрмилися на широкому тротуарі авеню Анрі-Мартен, на розі вулиці Декан, і, помахавши рукою кучерявому гладкому хлопчакові, який ішов до метро, сідав на подушки "Ролс-Ройса", уявляючи себе визначним банкіром, послом, генералом або уславленим академіком, котрий їде снідати після серйозної праці, — а втім, для цього й не потрібна велика уява, бо ж ким іще може стати виходець із родини, яка давала тільки важливих персон.
Автомобіль знову зупинявся на вулиці Понтьє, де чекала Марі-Анж. Дівчинка прикидалась, нібито страшенно поспішає, а насправді з цікавістю слухала розповідь білявої подруги, яка хвалилася тим, що вже цілувалася з дорослим мужчиною.
— Неодмінно спробуй: це дуже приємно, — говорило дівча. — І потім — ніякого риску. Ось лягати в одне ліжко з хлопчиком — це небезпечно. Коли хочеш, я потім покажу тобі, як цілуються. Правда, з дівчиною — це зовсім не те.
А що, власне, роблять мужчини, коли лягають в ліжко з жінкою, що відчувають ті, кому дозволено спізнати цей таємничий і жаданий світ?
Шофер зачиняв дверцята, і машина з шурхотом мчала по асфальту.
В цей час кінчали заняття й учні комунальних шкіл: вони повертались додому, човгаючи по панелі важкими калошами, інші бились один з одним форменими пелеринками. Але Жан-Ноель і Марі-Анж уже вийшли з того віку, коли вони заздрили цим дітям: їм більше не хотілося грати драним м'ячем біля річки або скакати на одній нозі по накреслених крейдою "класах"; вони вже не шепотіли одне одному: "Ось зараз приїдемо і будемо в саду гратися в бідних дітей".
Все це здавалось їм далеким минулим, хоч було лише кілька місяців тому.
Тепер у Марі-Анж і Жан-Ноеля з'явилися нові розваги. Силкуючись зберігати байдужий вигляд, вони старанно примічали захоплені або заздрісні погляди перехожих, на льоту ловили вигуки хлопчаків, які проводжали їх протяжним свистом і криками:
— Ух ти, чорт! Оце карета!
Той самий вираз бачили вони на обличчях дорослих — робітників, що їхали на велосипедах, заклопотаних крамарів, господинь з кошиками, повними харчів, виснажених службовців.
І у них виникло переконання, що існують два світи, і один — світ привілейованих, — відгороджений шибками машини, а другий — світ підлеглих — починається зразу за цими шибками, вже там, де маячить кашкет шофера. Жителі цих двох світів бачать одне одного, але зовсім не спілкуються — між ними існують лише васальні відносини, і Жан-Ноель та Марі-Анж у своєму оббитому шовком маленькому світі грілись у теплому промінні гордовитого самовдоволення. Траплялося, правда, що видовище надто вже великого лиха — сліпий, котрий помацки переходив вулицю, або худа стара жінка в лахмітті, або застиглі в розпачі обличчя — викликало в них хвилинне почуття провини і водночас власної вразливості. Та це не було щось свідоме, їм просто ставало якось неспокійно. Либонь, якийсь невиразний інстинкт підказував їм: досить кинути камінь, щоб розбити холодну прозору перегородку, яка відокремлює один від одного два світи, і саме так починаються революції.
Втім вони могли пояснити це занепокоєння своєю незрілістю і гадати, що, ставши дорослими, ніколи не будуть соромитися своєї щасливої долі.
До того ж вони знали, що обоє вродливі, і це ніби давало їм більше прав на загальне поклоніння.
У Марі-Анж було тепер каштанове з золотистим полиском волосся, великі зелені довгасті очі, носик з тонкими ніздрями і стан, який в недалекому майбутньому обіцяв стати бездоганним.
А Жан-Ноель так і лишився білявим; очі в нього були кругліші, сині й глибокі. Він уже тепер мав довге підборіддя — характерна риса всіх ла Моннері, і хлопчик був на диво схожий на портрет свого діда-поета в дитинстві.
Древність роду позначалася не тільки в рисах його обличчя, у довжині рук та ніг, а й у тонких зап'ястях, що нечасто буває помітно за такого віку.
Якщо Жан-Ноель ще й заздрив вільному життю вуличних хлопчаків, то лише з однієї причини: він міг би тоді вештатись біля підворіть чи паркових лавок та підглядати, що роблять парочки.
А розпитати про це сестру йому бракувало сміливості. І потім Марі-Анж, певна річ, не могла цього знати. Він не смів їй переказувати маленькі історії, котрі чув од кучерявого гладкого хлопчака. Він соромився своєї дружби з цим хлопчаком, свого запобігання перед ним, соромився його непристойної балаканини.