Про що саме, вони ще не знали і мали дізнатись лише на другий день після випробування на хоробрість. На початок Пешо тоном дорослого оголосив, що мова йде про "важливу послугу, яку треба зробити державі в її боротьбі проти запеклих ворогів народу".
Цієї ночі багато хто з хлопчиків ледве заснув від нетерплячки і цікавості, і тому не дивно було, що вранці всі з'явилися на збірний пункт у скверику задовго до призначеного часу. Коста і Юлія знов були залишені на варті, а решта почали випробування. Перестрибування через дротяну огорожу пройшло благополучно. Огорожа була досить висока, колючий дріт лякав хлопчаків своїми гострими зубцями, і дехто з них спітнів ще до того, як почав стрибати. Проте всі перестрибнули з першого разу, хоч після цього коліна їхні довго тремтіли від пережитого хвилювання.
Коли перестрибування закінчилося, всі юрбою подалися до моста через річку. Гребінь парапету був досить вузький, і хлоп'ята почали чухати потилиці. На щастя, кам'яне дно каналу було замулене і заросло травою, так що коли б хто і впав, то удар від цього значно зменшився б. Та все ж і висота чималенька. Хлопці дивилися на дно каналу, поглядали один на одного, і на обличчях їхніх почала з'являтися нерішучість.
— І зовсім не страшно! — спробував підбадьорити хлопців Пешо, але на цей раз і його голос звучав не дуже впевнено.
— Воно-то не страшно, але якщо хто-небудь бебехнеться в воду, може втопитися! — сказав Веселин нерішуче.
— Як це втопитися! — незадоволено поглянув на ного Пешо. — Вода зовсім мілка… Навпаки, краще впасти в воду, аніж на камінь! Саме потрапиш на м'яке…
Щоб показати приклад, першим пройшов Пешо. Він проробив це швидко й легко, майже не дивлячись під ноги і ні разу не похитнувшись, зберігаючи рівновагу розставленими руками. Коли Пешо зістрибнув на другому кінці, хлопчаки посміхнулися, обличчя їхні проясніли.
— Я зійду вниз! — сказав Пешо. — Якщо впаде хто-небудь у воду, я зразу його витягну!
Це було добре придумано, і через деякий час виявилось дуже доречним. Другим пішов по перилу Веселин. Він не зумів пройти з одного разу, як Пешо, — після перших кількох кроків він захитався, втратив рівновагу, але встиг стрибнути на міст. Хлопчаки допомогли йому знову стати на перило, і цього разу Веселин пройшов добре всю відстань.
Третім пройшов Наско, досить високий і непогано розвинений для своїх років хлопець, син шофера і перший механік компанії. Він пройшов не гірше від Пешо і легко стрибнув на землю, його кругле бронзовочервоне обличчя сяяло від задоволення.
— Страшенно приємно! — сказав він голосно. — Пройду ще раз!
Пройшов і Бебо. Коли він став на перило, його біле, як у дівчинки, обличчя, ще більше побіліло, біляве кучеряве волосся наче наїжилося.
— Спокійно, Бебо! — обізвався стривожений Веселин. — Не страшно!
Бебо нахмурився, ображений зауваженням, і сміливо пішов по перилу. Точно на середині відстані, уже над водою, він раптом втратив рівновагу і смішно замахав руками. Хлопчаки завмерли, хтось встиг гукнути:
— Стрибай!
В ту ж мить Бебо встиг відновити рівновагу і знову пішов далі, хоч і повільно, з тремтячими ногами.
Коли, нарешті, він дійшов до кінця і стрибнув на землю, Веселин помітив, що все його обличчя спітніло від напруження.
— Молодець! — сказав йому тихо Веселин. — Я так і гадав, що ти не впадеш!
Перед перилами став Чарлі — маленький моторний хлопчик, веселун компанії. Жваве, розумне обличчя його не виказувало ніякої тривоги, очі дивились, як завжди, весело. Вся компанія любила його, і тому хлопці від щирого серця бажали Чарлі пройти якомога успішніше. Чарлі виліз на перило і елегантно вклонився, потім обличчя його враз стало сердитим.
— Що за неподобство! — сказав він гнівно. — Я не бачу тут жодного кінооператора!
Чарлі ще раз вклонився і вільно пішов по перилу, розмахуючи руками неначе диригуючи невидимим оркестром. І все-таки не судилося йому дійти до кінця. Як з-під землі виріс на мосту міліціонер і суворо зупинився перед ним. Чарлі помітив його, посигналив, як автомашина, і подав знак рукою, який подають шофери, коли хочуть мати дозвіл від регулювальника їхати вперед. Міліціонер на мить посміхнувся, але обличчя його одразу ж стало суворим.
— Стрибай! — наказав він.
Чарлі покірно стрибнув на міст.
— Що ви тут робите? — все так само суворо спитав міліціонер.
— Граємося! — відповіли разом хлопчаки.
— Хіба це гра? Якщо побачать ваші мами, то гратиме качалка по ваших спинах!
— Неможливо! — відповів серйозно Чарлі, хоч очі його так і вигравали сміхом. — Качалка вже вийшла з моди як засіб виховання.
Міліціонер з цікавістю подивився на свого маленького співрозмовника.
— Багато ти знаєш! Гайда, забирайтеся геть звідси, щоб я вас тут більше не бачив! Ще хтось уб'ється з вас.
Зрозумівши, що іншого виходу немає, хлопці пішли, але за чверть години знову з'явилися на мосту. Міліціонера не було й сліду, вони могли вільно продовжувати випробування. Чарлі знов виліз на перило і, дійшовши до другого краю, урочисто оголосив:
— Рубікон перейдено! Перемогу здобуто!
За ним ішов Васко. Хоч він був футболістом і пристрасним фізкультурником, йому не вдалося пройти успішно — двічі втрачав рівновагу і стрибав на міст. Ледве-ледве пройшов і Монка, на прізвисько "Зубр", Залишалося пройти ще одному низенькому вузькогрудому хлопчикові в окулярах. Він був сильним учнем і писав вірші. Про його прийом до групи було найбільше суперечок, і Веселинові ледве пощастило відстояти Його всупереч невдоволенню Пешо. Хлопчаки все-таки любили його і в школі енергійно охороняли від забіяк. Хоч він був поет, прізвисько його аж ніяк не було поетичним — прозвали його Фіс — скорочено від фісташки.
Коли Фіс виліз на перило, всі втупили в нього тривожні погляди. Вигляд хлопця не віщував нічого доброго — губи зблідли, очі за великими роговими окулярами неспокійно кліпали.
— Іди повільно, ніхто тебе не підганяє! — обізвався Веселин. — І нема нічого страшного.
Навіть Чарлі, який з усіх і з усього глузував, зараз був надзвичайно серйозний і не говорив ні слова. Фіс пішов по перилу повільно, просуваючись сантиметр за сантиметром, не відриваючи очей від ніг.
— Не дивися вниз, голова закрутиться! — обізвався Пешо з річки.
— Чи недосить з нього? — занепокоївся Веселин.
— Нічого, нехай іде!
Фіс пройшов половину відстані, ні разу не похитнувшись, але коліна його зовсім підігнулися. Проходячи уже над водою, він раптом, навіть не скрикнувши, полетів у річку, наче стрибнув сам, з власної волі.
Хлопчаки остовпіли.
За мить почувся сильний сплеск води, а потім другий. Пешо, не розгубившись, негайно стрибнув у річку і міцно схопив за плечі товариша. Річка виявилась зовсім мілкою, води було трохи вище колін, і він легко витяг Фіса на берег. Хлопці, збившись біля перила, схвильовано кричали, давали поради. Потерпілий, ставши на берег, підвів очі вгору і зніяковіло посміхнувся. Видно було, що він цілком здоровий, навіть не забився, лише каламутні струмки води бігли з його одягу. Худеньке інтелігентне обличчя його, проте, мало якийсь дивний, надзвичайно змінений вигляд, здавалося чужим.
— Чудова баня! — обізвався Чарлі з полегшенням. — Просто екстра, лише без пари.
Серед хлопчаків вибухнув регіт — не через те, що сталося щось дуже смішне, а тому, що вони не знали, як інакше виявити свою радість в зв'язку з щасливим результатом події. Фіс теж зніяковіло засміявся, потім помацав носа і здивовано сказав:
— А де мої окуляри?
Тільки тепер хлопці зрозуміли, чому їм здавалося обличчя Фіса зміненим. Пешо знову стрибнув у воду і почав обшукувати дно. На березі річки якась бабуся, що бачила падіння Фіса, сердито розмахувала кістлявою рукою і кричала щось незрозуміле — певно, лаяла їх і закликала на їхні голови гнів усіх святих. Зупинився грузовик, шофер вийшов з кабіни і, переконавшись, що не сталося нічого страшного, гукнув їм щось веселе і поїхав. Нарешті, Пешо, який усе ще обшукував дно річки, випростався і підніс високо руку. Окуляри були знайдені, і, дивно, обоє скельця виявились цілими. Фіс поспішно схопив їх і з радістю почепив на носа. Обличчя його вмить перемінилося, знову стало знайомим.
— Щось героїчне було в твоєму падінні! — весело сказав Чарлі, коли всі вийшли на берег. — Не бачив я досі, щоб людина так вправно падала!
Усі засміялися і вадоволеиі подалися додо— І му, анітрохи не бентежачись, що люди зупинялися і здивовано поглядали на дві мокрі постаті. Однак перед ними раптом постало складне питання: що вони скажуть, коли їх вдома спитають, чому в них такий вигляд? Нашвидку вигадали якусь історію — дріб'язкову, як усі хлоп'ячі історії, створювані для обману батьків: нібито вони просто переходили річку бродом, потім Фіс спіткнувся і впав, а Пешо нахилився, щоб підвести його.
Прийшовши у скверик, Пешо одразу помітив, що Кости і Юлії немає на умовленому місці. В цьому не було нічого дивного — напевно, Гороманов вийшов з квартири, і вони пішли по його слідах.
Уся група новоприйнятих членів розташувалась під деревами і чекала з нетерпінням. Пешо почав розповідь — спочатку трохи недбало, але потім сам захопився, відчуваючи цікавість слухачів, і, розійшовшись, вклав значно більше таємничості в цю справу, ніж там було її насправді.
Під час розповіді до них підійшов Коста. Худе засмагле обличчя його мало вигляд незвичайно стурбований, очі неспокійно ковзнули по всій групі.
— Можеш говорити при всіх, — сказав Пешо, невірно витлумачивши збентеження товариша: — Уже всіх прийнято…
Коста пильно подивився на друга, потім глухо сказав:
— Сталася неприємність… Юлія зникла!., Всі здригнулися.
— Як це зникла? — нахмурився Пешо. — Що ти плетеш?
— Зникла! — безпорадно зітхнув Коста. — Юлія йшла за два-три кроки слідом за Торомановим, а я за двадцять-тридцять кроків від неї… Раптом і Тороманов, і Юлія зникли, наче крізь землю провалились…
— Дурниці верзеш! — сердито сказав Пешо. — Значить, не зникли, а ти їх просто упустив з очей!
Коста повільно похитав головою.
— Ні, не упустив їх з очей, зникли, — сказав він гірко. — Це сталося на площі Славейкова. Ми йшли по вулиці графа Ігнатьєва, але не по краю вулиці, а по самій площі. Коли підійшли близько до перехрестя вулиці Раковського, то лише на мить якась товста жінка стала перед моїми очима.