Зі мною це не вперше, але такого ще не було — щоб отак несподівано, мов грім з ясного неба...
Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ні поглядом, ні порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив перемінити розмову:
— Десь тут поблизу Ейб Норт.
— Як, адже він мешкає в Дайверів!
— Але він приїхав. Невже ви не знаєте, що сталося?
На третьому поверсі з грюкотом розчинилися віконниці і типово англійський голос гримнув, карбуючи кожне слово:
— Дуже прошу припинити балачки!
Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз і сіли на лаві при доріжці на пляж.
— То ви й справді нічого не знаєте? Любонько, сталося неймовірне...— Він аж повеселішав, наперед смакуючи враження, яке справить його новина.— І то так несподівано, так нагло! Ах, недаремно я уникаю неврівноважених людей — мої нерви їх просто не витримують...
Він переможно дивився на неї. Ох і здивується ж вона!
— Любонько,— урочисто виголосив він, поклавши руку їй на стегно й весь нахиляючись до неї, показуючи, що це не випадковий жест — він почувався тепер цілком упевнено.— Має відбутися дуель.
— Що-о?
— Дуель на... Ми поки що не знаємо, на чому.
— Але між ким?
— Зараз я вам усе розповім.— Він голосно зітхнув і повів далі таким тоном, наче все це сталося з її вини, але він — бог із нею — не збирається її звинувачувати.— Ви ж їхали в іншій машині. Вважайте, що вам пощастило,— мені це коштувало щонайменше двох років життя. І, головне, все сталося так швидко, так несподівано!
— Що ж усе-таки сталося?
— Не знаю навіть, як це почалося. Вона раптом заговорила...
— Хто — вона?
— Вайолет Маккіско,— він притишив голос, наче хтось їх підслуховував.— Але про Дайверів — нічичирк, бо він погрожував голову відірвати кожному, хто бодай словом прохопиться про них.
— Хто погрожував?
— Томмі Барбан. Тож я вам нічого не казав, домовились? І ми так і не дізналися, що хотіла розповісти Вайолет, бо він весь час перебивав її, а потім втрутився Маккіско, і от тепер маємо дуель. Сьогодні вранці — о п’ятій. Через годину.— Він скрушно зітхнув, згадавши про власне лихо.— Ах, краще б це випало мені. Краще б мене вбили на дуелі, бо мені все одно життя не миле.— Він замовк і розпачливо захитався з боку в бік.
Вгорі знову грюкнули залізні віконниці, і той самий англійський голос проказав:
— Послухайте, ви скінчите, нарешті?
З готелю саме вийшов Ейб Норт, якось розгублено огледівся довкола й побачив Кампіона та Розмері на білому тлі неба над морем. Розмері застережливо хитнула головою, перше ніж він встиг заговорити, і вони перейшли до лави трохи далі. Розмері помітила, що Ейб не зовсім тверезий.
— А ви чого не спите? — спитав він.
— Вже виспалася.— Вона ледве не засміялася, згадавши про голос із третього поверху.
— Соловейко спати не дає? — спитав Ейб і сам же відповів: — Атож, соловейко не дає. Цей член гуртка умільців уже, мабуть, розповів вам, що сталося?
Кампіон з гідністю відповів:
— Я знаю тільки те, що чув на власні вуха.
Він підвівся й швидко пішов геть. Ейб присів поряд з Розмері.
— Навіщо ви його образили?
— Хіба? — здивувався Ейб.-Він тут цілу ніч рюмсає, набрид.
— Може, його спіткало якесь лихо.
— Може.
— А що це за історія з дуеллю? Хто з ким буде битися? Коли ми обганяли їхню машину, мені здалося, що у них там діється щось дивне. Але невже це правда?
— Це, звісно, казна-що, і все-таки — правда.
X
— Все почалося, власне, саме тоді, коли машина Ерла Брейді минула "ізотту" Дайверів, що зупинилася край дороги.— Густа досвітня тиша всотувала в себе спокійний Ейбів голос.— Вайолет Маккіско хотіла розповісти місіс Абрамс щось про Дайверів — вона в них на другому поверсі побачила щось таке, що страшенно вразило її. А Томмі, знаєте, за Дайверів горло перегризе. Ніколь таки жінка незвичайна, і дехто її обожнює — на здоров’я,— але важливіше те, що подружжя Дайверів — саме подружжя — важить надто багато для їхніх друзів, дехто навіть не усвідомлює, як багато. Звісно, при такому ставленні щось втрачається, іноді почуваєшся з ними так, наче ти в театрі спостерігаєш чарівний балетний дует — саме так, як у театрі; але насправді тут усе куди складніше, сторонній людині цього не зрозуміти. Хоч би як там було, Томмі — один із тих, хто через Діка зблизився й з Ніколь, і коли місіс Маккіско почала плескати язиком, він її присадив, сказавши:
— Місіс Маккіско, прошу вас припинити цю розмову.
— Я розмовляю не з вами,— відказала вона.
— А я все-таки прошу вас Дайверів не чіпати.
— Вони що ж — святі?
— Облиште Дайверів. Знайдіть собі іншу тему.
Томмі сидів на відкидному сидінні поряд з Кампіоном. Від Кампіона я й дізнався про все це.
— А ви тут не командуйте! — заявила Вайолет.
Знаєте, як воно буває, коли люди пізно вночі їдуть у машині,— хто стиха перемовляється, кому до всього байдуже, бо його нудить після випитого, хто замислився чи просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку не второпав, що сталося, поки машина не зупинилася й Барбан не загорлав, як генерал на кавалерійському параді:
— Геть з машини! Далі йдіть пішки, а не підете, я вас за комір витягну! Я не хочу більше чути ні вас, ні вашої дружини!
— Не бешкетуйте! — закричав містер Маккіско.— Ви користуєтеся тим, що я фізично слабший від вас. Але ви не залякаєте мене! Шкода, що в нас не заведено викликати на дуель.
Отут він, власне, і припустився помилки, бо забув, що Томмі — француз. Томмі відважив йому ляпаса, і шофер натиснув на газ. Саме в цю мить ваша машина об’їжджала їхню. Жінки, звісно, зняли вереск. І вся ця веремія тривала аж до готелю.
Томмі подзвонив якомусь знайомому в Канн і попросив бути його секундантом. Маккіско не схотів брати за секунданта Кампіона,— той, до речі, не дуже й набивався,— а подзвонив мені і попрохав, щоб я негайно приїхав сюди. Вайолет Маккіско була в істериці, місіс Абрамс забрала її до себе, дала їй брому, і та любесенько заснула на її ліжку. Приїхавши, я спробував укоськати Томмі, але він вимагав, щоб Маккіско вибачився перед ним. А Маккіско вперся — хоч ти йому що.
Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано запитала:
— А Дайвери знають, що це через них?
— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне, я видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками,— а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну...
— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися,— сказала Розмері.
Ейб подивився на свій годинник.
— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч очей не склепив.
Розмері уявила собі, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.
Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.
Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:
— Вже час?
— Ні, ще маєте з півгодини.
Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:
— Це моїй дружині.
— Ідіть-но підставте голову під холодну воду,— порадив йому Ейб.
— Гадаєте, треба? — невпевнено спитав Маккіско.— Я не хотів би зовсім протверезитися.
— Та на вас дивитися моторошно.
Маккіско слухняно поплентався до ванної.
— Я полишаю все в страшному безладі! — гукнув він звідти.— Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.
— Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.
— Авжеж, авжеж.
Він повернувся з мокрим волоссям і здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.
— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся,— звернувся він до Розмері,— але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник.— Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою.— Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...
Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.
— Я ставлюся до вас добре,— мовила Розмері,— але мені не подобається ця витівка з дуеллю.
— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...
Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.
— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет перестане поважати мене.
— Навпаки,— запевнила Розмері,— вона поважала б вас іще більше.
— Ви не знаете Вайолет. Вона не дасть мені спокою, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно буває в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, та все-таки тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.
Розмері ніяково промовчала.
— Ет, постараємося, щоб усе обійшлося,— сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр.— Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою.— Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіско з явним страхом втупився в архаїчну зброю.
— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?
— Не знаю,— безжально відповів Ейб.— Видно, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.
— А яка буде відстань? — спитав Маккіско.
— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок.