Перейшовши від майже хлоп'ячої розпусти до цілковитого посту відтоді, як почав мріяти про Ке д'Орсе та про велику дипломатичну кар'єру, він уподібнився до звіра у клітці й кидав на всі боки полохливі, хтиві й тупі погляди. Він так спав з розуму, що не усвідомлював простої речі: урвіси, з якими він водився в юності, давно вже не шмаркачі, і коли газетяр гукав йому над вухом: "Ла Пресс!", маркіз так і скидався — не так із хоті, як із переляку: а що, як його впізнали й вистежили.
Хоча свої втіхи маркіз де Вогубер офірував невдячній Ке д'Орсе, серце у нього іноді грало, і через це йому хотілося подобатися. Бог відає, скількома листами засипав він своє відомство, на які способи брався, діючи на власну руку, як надуживав впливом своєї дружини (котру через її дебелість, вельможність, муже-подібність, а надто через нікчемність її чоловіка всі вважали за генія і думали, що справжній посол — це вона), щоб зарахувати якогось молодика — цілковитого нуля — до штату посольства! Щоправда, через кілька місяців або через кілька років, якщо йому привиджувалося, ніби цей нікчемний, але зовсім не шкідливий аташе холодний з ним або навіть риє під ним яму, він із таким самим істеричним запалом карав його, з яким раніше ущедряв щедротами. Він натискав на всі пружини, щоб відкликати молодика; директор департаменту політичних зносин щодня отримував від нього такі листи: "Коли ви, зрештою, приберете від мене цього пройдисвіта? Потримайте його в чорному тілі
— це в його власному інтересі. Хай трошки попісникує". Ось чому посада аташе при цареві Теодосію була малоприємна. Але в усьому іншому, завдяки неодмінному здоровому глузду, глузду світської людини, маркіз де Вогубер був одним із найкращих представників французького уряду за кордоном. Коли згодом його заступив державний муж, на думку всіх, вищий за маркіза, заступив усевіда якобинець, між Францією і країною, де панував цар, вибухнула війна.
Маркіз де Вогубер, як і барон де Шарлюс, не любив вітатися першим. І той і той воліли відклонятися; а що, як той, кому вони подадуть руку, відтоді як вони зустрічалися востаннє, міг почути про них плітки. Щодо мене, то я не змусив маркіза мучитися, — я перший привітався до нього, хоча б уже з огляду на вікову різницю. Він відклонився мені, зачарований і ощасливлений, очі йому досі бігали, ніби обаполи від нього росла конюшина, яку йому заборонили скубти. Я подумав, що перш ніж просити рекомендувати мене принцові, годилося б попросити маркіза зазнайомити мене з його дружиною, а за принца згадати вже потім. Зраділий і за себе і за дружину, він повів мене твердою ходою до маркізи. Опинившись перед нею, показав їй на мене очима та жестом руки, всіляко виявляючи до мене пошану, але попри це не пустив пари з уст і за хвилю метушливо почимчикував геть, покинувши мене наодинці з дружиною. Вона одразу ж подала мені руку, не знаючи, проте, до кого виявляє свою прихильність, отож я збагнув, що маркіз де Вогубер забув, як мене звати, а то й зовсім не впізнав, але, з ввічливости не зізнаючись у цьому, обернув ритуал презентації в якусь пантоміму. Виходить, я не домігся нічого: як просити даму рекомендувати мене господареві дому, коли та не відає навіть, як мене звати? А тут ще й сиди і веди розмову з маркізою де Вогубер. Мені це не подобалося з двох поглядів. Я зовсім не мав охоти байдикувати на цьому рауті без кінця-краю, бо домовився з Альбертиною (я подарував їй ложу на "Федру"), що вона приїде до мене десь опівночі. Звичайно, я не був у неї закоханий; запрошуючи її приїхати, я скорявся чуттєвому жаданню, та й край, хоча стояла спека, коли розкута чуттєвість охотніш навідує органи смаку, шукаючи насамперед прохолоди. Дужче, ніж про поцілунок дівчини, вона мріє про оранжаду, про купанку, їй кортить милуватися на цей облуплений від лушпайки і сочистий місяць, що тамує небесну спрагу. А проте я сподівався в товаристві Альбертини, яка будила в мені відчуття прохолоди хвиль, розбити мою тугу, яку неодмінно навіяли б на мене звабливі жіночі личка (адже на рауті у принцеси були не лише дами, а й дівчата). З другого боку, обличчя величної маркізи де Вогубер, бурбонисте й понуре, не мало в собі нічого привабливого.
На службі про де Вогуберів казали — без задньої думки, — що вдома спідницю треба б носити чоловікові, а дружині — штани. В цих словах крилася чимала частка правди. Маркіза де Вогубер була чоловіком. Чи завжди була така, а чи з часом стала такою, як я її побачив, — байдуже, і в тому і в тому разі ми маємо до діла з одним зі зворушливих див природи, які, надто у другому разі, уподібнюють людське царство до царства квітів. Якщо слушний перший здогад, — себто якщо майбутня маркіза де Вогубер була завжди дебела хлопчачурка, — то це означає, що диявольська, але добротворна хитрість природи надала дівчині оманливої подоби чоловіка. І юнак, який цурається жінок і хоче зцілитися, набігає своєї тропи, знаходячи собі наречену, подібну до вантажника. У противному разі, якщо жінка не вирізняється зразу чоловічими рисами, вона поступово, щоб сподобатися мужеві, набуває їх, навіть несвідомо, через мімікрію, завдяки якій квіти уподібнюються до комах із тим, щоб привабити їх. Вона бідкається, що вона нелюба, вона не чоловік, і це бідкання робить її мужеподібною. Та облишмо ці два нечасті випадки — хто не спостерігав, як найнормальніше подружжя, зрештою, стає схоже одне на одного, іноді навіть взаємно міняються своїми прикметами. Колишній канцлер німецький, князь Бюлов, одружився з італійкою. З часом на Пінчо зауважено, як багато муж-німчик набрався італійської чуйности і як багато німецької брутальносте перейшло до італійки. А тепер візьмімо випадок і зовсім екстраординарний: кожен знає видатного дипломата французького, чий родовід нагадувало лише його ймення, одне з найвідоміших на Сході. Вматерівши, постарівши, він перекинувся на східну людину, дарма що раніше ніхто гадки не мав, що в ньому сидить ця людина, і нині, бачачи його, друзі несамохіть думають, що йому бракує лише фези.
Але повернімося до оповитих мороком невідомосте звичаїв посла, чий патріархально розплилий силует ми щойно накреслили. Маркіза де Вогубер втілювала в собі набутий чи вроджений жіночий тип, безсмертним взірцем якого є принцеса Палатинська. Ця остання, завжди в амазонці, перебравши у чоловіка більше, ніж мужність, запозичивши вади чоловіків, що не люблять жінок, у своїх листах, листах пліткарки, розповіла про взаємини, які підтримували між собою всі двораки Людовіка XIV. Такі жінки, як маркіза де Вогубер, соромляться того, що вони у чоловіків занедбані, — ось що сприяє посиленню їхньої муже-подібности, ось що поступово убиває в них усе жіночне. Зрештою вони набувають якостей і вад, що є протилежністю чоловікової вдачі. Чоловік стає дедалі легковажнішим, розпещенішим, нескромнішим, тоді як дружина обертається на якесь непривабливе зерцало тих чеснот, які мали б бути притаманні мужеві.
Приниження, нудьга, обурення давалися взнаки — поправні риси маркізи де Вогубер утрачали вроду. На жаль, я відчував, що вона дивиться на мене з цікавістю і допитливістю, як на одного з тих молодиків, які так подобалися де Вогуберові і в яких їй так хотілося б утілитися, — саме тепер, коли її підтоптаний муж горнувся до молоді. Вона дивилася на мене з такою пильністю, з якою провінціалка копіює з каталогу модної крамниці англійський костюм, що так личить гожій дівчині, зображеній у каталозі (одній і тій самій на всіх сторінках, але завдяки різним позам і багатству туалетів оберненій в оманливе розмаїття істот). Тваринний потяг, що штовхав до мене маркізу де Вогубер, був такий сильний, що вона, збираючись піти випити шклянку оран-жади, навіть схопила мене за руку, щоб я провів її. Проте я випручався, виправдуючись тим, що мушу скоро їхати, а я ще не відрекомендувався господареві дому.
До виходу в сад, де принц гомонів з гістьми, було недалеко. Але ця відстань лякала мене більше, ніж коли б мені треба було пробігти під ураганним вогнем.
Дами, що, як мені гадалося, могли б мене рекомендувати, були в саду і всім захоплювалися, хоча насправді нудьгували. Поки такі прийняття в розпалі, винести якусь думку про них годі. Ціну їм можна скласти лише назавтра, коли вони стають предметом зацікавлення незапрошених. Письменникові справжньому, вільному від дурного шанолюбства багатьох літераторів, при читанні статті критика, який завжди хвалив його, а тут, перераховуючи пересічних авторів, його навіть не згадує, — такому письменникові ніколи дивуватися: його кличе робота. А світська жінка б'є байдики і, прочитавши у "Фігаро": "Вчора принц і принцеса Ґермантські давали великий вечір" тощо, вигукує: "Як же це так? Три дні тому я цілу годину розмовляла з Марі-Жільбер, і вона мені нічого не сказала!" — і починає сушити голову, чим же вона не догодила Ґермантам. Треба сказати, що запрошені на раути до Ґермантів бували часами здивовані не менше, ніж незапрошені. Смолоскип цих свят спалахував тоді, коли ніхто цього не сподівався, і, бувало, кликав тих, кого принцеса Ґермантська не згадувала вже кілька років. А майже всі світовці — люди такі нікчемні, що судять про свого ближнього з того, настільки ті гречні; якщо їх запрошено — люблять його, а згордовано — ненавидять. А втім, про згордованих: принцеса нерідко не запрошувала навіть деяких своїх друзів з остраху розгнівити "Паламеда", який їх відлучив. Отож я міг бути певен, що вона не говорила про мене з бароном де Шарлюсом, інакше мене б тут не було. Зараз він стояв плечима до саду, обік німецького посла, спираючись на поруччя парадних сходів, які вели до палацу, і, крім кількох шанувальниць, що обступили барона, майже затуляли його, кожен гість мусив підходити, щоби з ним привітатися. Він відповідав на уклони, називаючи імена та прізвища. Тільки й чулося: "Добрий вечір, пане дю Азе, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Верклюз, добрий вечір, пані де ла Тур дю Пен-Ґуверне, добрий вечір, Філібер, добрий вечір, люба посланнице" тощо. Це безугавне дзявкання уривалося доброзичливими настановами або ж запитаннями (при чому барон не слухав відповідей), ставленими стримано привітним, удавано байдужим тоном: "Дивіться, щоб донечка не застудилася, в саду завжди вогкувато.