Вас би поїздка на такій чортопхайці не потішила б, це як стань! Ми тряслися дві години! За цей час я своєю самокаткою тричі туди й назад мотонула б". Коли Робер називав місцевий потяг "паротягом", бо з нього пара аж бухала, то мене захоплювала природність, з якою він вимовляв це слово, зате від легкості, з якою Альбертина вимовляла "трам" і "чортопхайка", я ніяковів. Вона була мастачка щодо таких найменувань, і я боявся, як би вона не помітила, що я тут слабак, і не почала мене зневажати. А я ще й гадки не мав, яке багатство синонімів посідає ця ватага для найменування залізниці. Коли Альбертина з кимось розмовляла, то голова у неї залишалася нерухомою, зате ніздрі трепетали, а губи вона ледь випинала. Ось чому вона говорила повільно і в ніс, і вимова ця, може, почасти дісталася їй у спадок від предків-провінціалів, почасти пояснювалася дитинною грою під англійську флегму, почасти уроками навчительки-чужоземки і, нарешті, конґестивною гіпертрофією слизистої оболонки носа. Ця особливість у вимові, яка, проте, зникала, коли Альбертина сходилася з людиною і до неї поверталася її дитяча невимушеність, могла відштовхнути від неї. Але вона була своєрідна і цим чарувала мене. Якщо я кілька днів поспіль не бачився з нею, я, хвилюючись, повторював про себе: "Вас зовсім не видно на Гольфі", — з тим самим носовим прононсом, з яким вона тоді проказала ці слова, випроставшись на весь зріст і не рухаючи головою. І тоді я думав, що немає на світі нікого звабливішого за неї.
Того ранку ми утворювали з нею одну з тих парочок, що сходилися і пристоювали тут і там на пляжі, одну з тих парочок, яким потрібні ці побачення, аби лише перекинутися двома словами і які потім розходяться врізнобіч і гуляють собі далі. Я скористався з цієї зупинки, щоб подивитися і переконатись остаточно, де ж у неї мушка. І ось, подібно до фрази з Вентейлевої сонати, яка мене зачарувала і яка волею мого спогаду блукала між анданте і фіналом, аж поки до моїх рук потрапила партитура і я знайшов її і закріпив для неї в моїй пам'яті місця у скерцо, мушка, що уявлялася мені то на щоці, то на підборідді, нині назавше зупинилася на верхній губі, під носом. Достоту так само ми з подивом знаходимо вірші, які вміємо напам'ять, у творі, де ніяк не сподівалися на них наткнутися.
Тієї миті, ніби на те, аби коло самого моря міг розгорнути все розмаїття своїх форм пишний ансамбль, творений прегарним ходом дівчат, і золотавих, і рожевих, спалених сонцем та вітром, Альбертинині приятельки, геть усі — струнконогі, тонкостанні й водночас такі різні, йдучи нам назустріч, вишикувалися шиком паралельно до моря. Я попросив у Альбертини дозволу провести їх. На жаль, вона вдовольнилася тим, що помахала їм вітально рукою. "Ваші подруги будуть невдоволені, що ви не з ними", — сказав я, сподіваючись, що ми пройдемося разом.
Молодик із правильними рисами підійшов до нас, у руках він ніс ракетки. То був гравець у бакару, чиє навіженство обурювало суддиху. З холодною і байдужою міною, яка, мабуть, йому здавалася ознакою найвищої гожости, він привітався з Альбертиною. "Ви з гольфа, Октаве? — спитала та. — Як вам велося, ви були у формі?" — "Ет, набридло! Раз у раз хибив", — відповів він. "Андре була?" — "Так, у неї сімдесят сім". — "О, це рекорд!" — "Учора я заробив вісімдесят два". Молодик був син багатого промисловця, який мав відігравати неабияку ролю в організації Всесвітньої виставки. Мене вразило в Октаві, як і в інших нечисленних приятелях дівчат, ось що: знання всього, пов'язаного з одежею, манерою триматися, сигарами, англійськими напоями, конями, вивченого ними до найменших подробиць, — отож-бо, вони розводилися про це з гордовитою непохибністю, яка переходила в небагатослівну скромність науковця, — розвивалося в них самостійно, без опертя на будь-яку духовну культуру. Цей молодик не мав жодних вагань щодо того, при якій оказії личить смокінг, а при якій піжама, але не відчував, коли можна уживати такого-то слова, а коли ні, грамотій з нього був нікудишній. Цей розрив між двома культурами, мабуть, відчувався і в його батька, голови Спілки бальбецьких домовласників; у відозві до виборців, розліплених по всіх мурах, він писав: "Я хотів бачити мера, аби з ним про це поговорити, він не хотів чути мої слушні скарги". Октав здобував у казино нагороди на всіх танцювальних конкурсах: за бостон, за танґо тощо, і це дало б йому змогу, якби він тільки захотів, знайти вигідну партію на "морських купелях", де не в переносному, а в дослівному значенні дівчина віддає руку "кавалерові". Молодик закурив сигару, перш спитавши Альбертину: "Пані дозволить?" — так, як просять дозволу — не уриваючи розмови, шабашити. Він не міг "нічого не робити", хоча ніколи нічого не робив. Цілковите байдикування тягне за собою, зрештою, ті самі наслідки, що й надсильна праця, — як у царині духу, так само і в царині тіла, в царині м'язів, — ось чому постійна розумова порожнеча, яка зяяла під думним Октавовим чолом, зрештою, хоча зовні Октав зберігав той самий спокій, почала викликати в нього ялову сверблячку думки, яка не давала спати йому ночами, як це трапляється перепрацьованим метафізикам.
Думаючи, що якби я знав їхніх приятелів, я б зустрічався з дівчатами частіше, я вже збирався попрохати Альбертину зазнайомити мене з Октавом. Тільки-но він пішов, усе приказуючи: "Напрогравався — далі нікуди", — я сказав про це Альбертині. Я сподівався, що вона це зробить наступного разу. "Отакої, знайомити вас із жиґоло! Тут цих жиґоло хоч греблю гати. Але їм нема про що з вами розмовляти. Цей дуже добре гуляє в Гольф, та й край. Я знаю: він вам не до вподоби". — "Ваші приятельки будуть невдоволені, що ви не з ними", — сподіваючись, що вона зголоситься наздогнати їх, зауважив я. "Ба ні, вони чудово обійдуться без мене". Ми спіткалися з Блоком — він лукаво і значуще посміхнувся мені, а потім, знітившись, бо не знав Альбертини, або "знав, але не був знайомий", бундючно і хмуро нахилив голову. "Хто цей хамло? — спитала Альбертина. — З якої речі він мені кланяється? Адже я з ним незнайома. От я йому і не відклонилася". Я не встиг нічого сказати Альбертині, бо до нас рушив Блок. "Даруй мені, — озвався він, — я хотів лише тебе попередити, що взавтра я їду до Донсьєра. Зволікати ще було б просто непоштиво — що подумав би про мене Сен-Лу-ан-Бре! Щоб ти знав: я їду двогодинним. Будь здоровий". Але я думав тільки про те, як би знову зустрітися з Альбертиною і познайомитися з її приятельками, мені здавалося, що Донсьєр, куди вони не їздили і звідки я вернувся б потому, як вони забралися б геть із надбережжя, — це десь на краю світу. Я сказав Блокові, що не поїду. "Ну, гаразд, я поїду сам. Скористаюся двома дурними олександрійськими віршами йогомосці пана Аруе[180] і скажу Сен-Лу, щоб підсюсюкати його клерикалізму:
За тебе я вірніш дотримаюся слова:
Бо те, що ти забув, я сповнити готовий.
"Мушу визнати, що він вродливий хлопець, — сказала про Блока Альбертина, — але який він мені відворотний!" Я не вважав Блока за вродливого хлопця, але він був справді вродливий. Чоло він мав досить пукате, ніс орлій, міну дуже саркастичну і певну того, що вона саркастична, словом, обличчя приємне. Але подобатися Альбертині він не міг. Зрештою це залежало, мабуть, від її поганих рис: жорстокости, нечуйносте, властивої всій ватазі загалом, брутальности з усім оточенням. Зрештою згодом, коли я їх познайомив, Альбертинина антипатія не змаліла. Блок належав до тих кіл, де між глузами над світом і пошаною до добрих манер, які неодмінно повинна мати людина, яка "миє руки", виникло щось середнє, яке відрізнялося від світської ґречности і водночас саме собою було на рідкість антипатичним родом світськосте. Коли Блока комусь відрекомендовували, він уклонявся, скептично посміхаючись, і воднораз виявляв пересадну шанобливість і, якщо це був чоловік, казав: "Дуже радий", — тоном, у якому відчувалися кпини над цими словами і водночас свідомість, що таким тоном не може говорити якийсь покидьок. Першу хвилину Блок присвячував тому чи тому звичаєві, якого дотримувався і з якого сам-таки й збиткувався (коли, приміром, віншував на Новий рік: "Щастя вам і успіху!"), а потім з хитрою і лукавою міною "виголошував тонкі речі", в яких часто було багато правди, але які "діяли на нерви" Альбертині. Коли при першій зустрічі я сказав їй, що його прізвище Блок, вона вигукнула: "Даю собі голову відрубати, це жидяра! Що-що, а паразитувати вони вміють!" Зрештою у Блокові дратувало Альбертину ще й інше. Як багато інтелігентів, він не вмів говорити просто про прості речі. Для кожної речі він добирав закрутистого виразу, а потім узагальнював. Це нудило Альбертину, до того ж вона не дуже любила, щоб хтось стежив за тим, що вона робить, і Блок не порадував її, коли, помітивши, що вона, підгорнувши ногу, сидить нерухомо, сказав: "Вона спочиває на лежаку, але завдяки своїй усюдисущості водночас ніби ґольфує й тенісує". То була просто собі "література", та й годі, але Альбертина подумала, що така "література" наражає її на прикрощі у стосунках із тими, хто її запрошував на гру і з ким вона не пішла, бо, за її словами, не могла належно рухатися, і цього було досить, щоб їй стали ненависні і лице, і сам звук голосу молодика, який так висловився. Ми з Альбертиною розлучилися, домовившись про те, що колись погуляємо. Я говорив з нею, не тямлячи, куди падають мої слова і в що вони обертаються, я ніби жбурляв каміння в бездонне провалля. Зазвичай той, до кого ми говоримо, наповнює наші слова сенсом, який він добуває зі своєї власної сутности і який неабияк відрізняється від того, що вкладали в ці самі слова ми, з таким явищем ми постійно стикаємося в житті. Ба більше, якщо ми маємо справу з особою, виховання якої (як Альбертинине для мене) є для нас загадкою, чиї нахили, коло читання і погляди нам невідомі, то ми не знаємо, чи викликатимуть у неї наші слова відгук прихильніший, ніж у тварини, в голову якої, проте, можна щось утовкмачити. Отож зробити спробу зблизитися з Альбертиною здавалося для мене тим самим, що доторкнутися до невідомого, як до неможливого, то була для мене вправа така сама нелегка, як виїжджування коня, і така сама заспокійлива, як догляд за бджолами чи плекання троянд.
Ще кілька годин тому я думав, що Альбертина відповість на мій уклін здалеку.