Хвороби, що завжди облягали її жалюгідне, спотворене тіло, з роками ще збільшилися, і Зеземі Вайхброт з християнською покорою чекала, що невдовзі перейде в кращий світ. Тому вона вже віддавна кожне різдво вважала для себе останнім і намагалася надати святові, яке відбувалося в її напалених до неможливого кімнатках, стільки блиску, на скільки ставало в неї снаги. Багато подарунків вона не мала за що купувати, отож щороку роздаровувала частину свого скромного май: на і клала під ялинку все, без чого могла обійтися: порцелянові фігурки, прес-пап'є, подушечки для голок, скляні вази і залишки своєї бібліотеки – старі книжки незвичайного формату і з незвичайними палітурками: "Інтимний щоденник спостерігача власного "я", "Алеманські поезії" Гебеля, "Приповісті" Крумахера… Ганно дістав уже від неї "Pensees de Blaise Pascal"[71], таку маленьку книжечку, що без збільшувального скла її не можна було читати.
Бішоф на тих вечерях лився рікою, а медяники з імбиром Зеземі Вайхброт були навдивовижу смачні. Але ніколи – мабуть, через те; що панна Вайхброт щороку вкладала стільки тремтливої самовідданості в святкування свого останнього різдва, – ніколи це свято не миналося без якоїсь несподіванки, лиха, маленької катастрофи, що доводила гостей до сміху і ще збільшувала мовчазний запал господині. Перекидався дзбан з пуншем, і все навколо заливала червона солодка пахуча рідина… Або прибрана ялинка падала з дерев'яної підставки саме тоді, як гості врочисто заходили до кімнати з подарунками… Засинаючи, Ганно згадав торішній нещасливий випадок. Він стався на початку вечора. Тереза Вайхброт, читаючи з біблії розділ про різдво, з таким притиском вимовляла кожне слово, що всі голосні в ньому помінялися місцями, потім відступила до дверей, щоб виголосити звідти коротку промову. Вона стояла на порозі, горбата, малесенька, притуливши висохлі старечі руки до дитячих грудей, зелені стрічки її чепчика спадали на криві плечі, а над головою в неї, поверх дверей, світився напис, прикрашений ялиновими гілочками: "Слава господу в небесах!" І Зеземі заговорила про божу ласку, згадала, що це її останнє різдво, а наостанці – словами апостола – закликала всіх радіти і затремтіла всім своїм кволим тілом, так захопили її саму ті слова.
– Радуйтеся! – вигукнула вона, схиливши голову набік і жваво труснувши нею. – Ще раз кажу вам, радуйтеся!
І саме тієї миті напис над нею зайнявся, затріщав, залопотів, і мадемуазель Вайхброт, злякано зойкнувши, несподівано моторним вистрибом урятувалася від іскор, що посипались на неї згори…
Ганно згадав собі вистриб старої панни і, наново переживаючи ту картину, довго хихотів у подушку.
Розділ дев'ятий
Пані Перманедер, дуже поспішаючи, йшла по Брайтештрасе. Вся вона якось зів'яла, і тільки в поставі плечей та голови ледь відчувалася велична гідність, з якою вона завжди з'являлась на вулиці. Пригнічена, зацькована, вона похапцем зібрала бодай крихту тієї гідності, як розгромлений король збирає коло себе рештки своїх загонів, щоб разом з ними кинутись навтіки…
Вигляд у неї був кепський, ох, кепський! Її верхня губа, ледь віддута й піднята догори, що колись так прикрашала її обличчя, тепер тремтіла, очі нажахано витріщились і, нервово кліпаючи, ніби забігали поперед неї… Коси, не зачесані як слід, вибивалися з-під каптурця на плащі, а обличчя так пожовтіло, як бувало під час шлункової недуги.
Так, останнім часом з шлунком у неї було погано: вся родина по четвергах мала нагоду бачити, як їй погіршало. Хоч усі намагалися обминати підводну скелю, а все ж розмова неминуче наверталася на процес Гуго Вайншенка – пані Перманедер сама неухильно зачіпала цю тему. А тоді, до краю збуджена, вимагала відповіді від бога й від цілого світу: як може прокурор Моріц Гагешнтрем спокійно спати вночі? Вона не розуміє цього й ніколи не зможе зрозуміти… І з кожним словом росла її роздратованість.
– Дякую, я не їстиму, – казала вона і все відсувала від себе.
Звівши плечі й відкинувши голову, вона самотою здіймалась на вершину свого обурення: хай усі їдять, а вона тільки питиме пиво, холодне баварське пиво, до якого звикла під час свого заміжжя в Мюнхені. Вона заливала ним порожній шлунок, який уже й так нервово судомило, і він жорстоко мстився. Наприкінці обіду їй доводилося вставати з-за столу, спускатися вниз – у садок чи на подвір'я – і там, спершись на Іду Юнгман або на Рікхен Зеверін, витримувати страшні напади нудоти. Шлунок викидав геть усе, що в ньому було, а тоді ще довго болісно корчився, хоч уже не мав чого викидати. Вона стояла й давилася, насилу перемагаючи біль…
Був вітряний, дощовий січневий день, десь третя година після обіду. Дійшовши до рогу Рибальської, пані Перманедер звернула на неї і поспішила вниз стрімким схилом, до братового будинку. Квапливо постукавши, вона зайшла з вестибюля до контори, повела очима над столами і, побачивши сенатора на його звичайному місці біля вікна, так благально кивнула головою, що Томас Будденброк негайно відклав перо і підійшов до неї.
– Що таке? – запитав він, звівши брову.
– На хвилиночку, Томасе… Невідкладна справа… Не можна гаятися…
Він відчинив оббиті двері до свого кабінету, знову зачинив їх, коли вони обоє зайшли туди, і запитально глянув на сестру.
– Томе, – озвалася вона тремтячим голосом і заломила руки, сховані в муфті, – доведеться тобі дати… на якийсь час дати… прощу тебе, треба внести заклад… У нас немає… Звідки нам узяти тепер двадцять п'ять тисяч марок? Ти їх дістанеш назад цілі… ох, може, навіть занадто швидко… Розумієш… дійшло до того, що… одне слово, незабаром буде суд, і Гагенштрем вимагає негайного арешту або закладу в двадцять п'ять тисяч марок. Вайншенк дає тобі слово честі, що нікуди не втече…
– Он воно вже до чого дійшло, – мовив сенатор і похитав головою.
– Не дійшло, а вони довели, ті шахраї, негідники!.. – І, схлипуючи з безсилої люті, пані Перманедер опустилася в оббите клейонкою крісло. – І на цьому вони не заспокояться, Томе, доведуть усе до кінця…
Сенатор сів за письмовий стіл з червоного дерева, поклав ногу на ногу й підпер голову рукою.
– Тоні, – мовив він, – скажи мені щиро, ти ще віриш у його невинність?
Вона кілька разів схлипнула, тоді відповіла тихо, розпачливо:
– Ох ні, Томе… Як я могла б вірити в це? Я, що пережила стільки лиха в своєму житті? Я й з самого початку не дуже вірила, хоч щиро намагалася. Бачиш, у такому житті важко, дуже важко повірити в чиюсь невинність… Ох ні, мене вже віддавна мучили сумніви, чи справді в нього чисте сумління, та й сама Еріка… перестала вірити йому… вона призналася мені з плачем… перестала вірити йому через його поведінку вдома. Ми, звичайно, мовчали… Він робився дедалі брутальніший… І до того ж усе суворіше вимагав, щоб Еріка була весела й розважала його. І бив посуд, коли вона, бувало, спохмурніє. Ти не знаєш, як нам було, коли він зачинявся й цілими вечорами просиджував над своїми паперами… Постукаєш до нього, а він схоплюється й кричить: "Хто там? Що там таке?"
Вони помовчали.
– Але хай навіть він винен! Хай навіть він переступив закон, – почала пані Перманедер уже твердішим голосом. – Але ж він працював не задля власної кишені, а для страхового товариства. А крім того… господи боже мій, є ж обставини, з якими люди повинні рахуватися, Томе! Одружившись з Ерікою, він ввійшов до нашої родини… Не можна ж людину, що належить до такої родини, запроторити у в'язницю, боже милостивий!..
Томас здвигнув плечима.
– Ти здвигаєш плечима, Томе… Отже, ти ладен стерпіти все, допустити, щоб те сміття довело свою чорну справу до кінця? Треба щось зробити! Його не повинні засудити… Ти ж права рука бургомістра… Боже мій, невже сенат не може його відразу помилувати?.. Я тобі скажу… перед тим як прийти до тебе, я хотіла кинутись до Кремера і благати його, щоб він втрутився в цю справу, вжив якихось заходів… Він же начальник поліції…
– Що за дурні вигадки, серце моє!
– Дурні вигадки, Томе?.. А Еріка? А дитина? – сказала вона й благально підняла до нього муфту, в якій були сховані її руки. Тоді замовкла й опустила руки; рот її розтягнувся, підборіддя зморщилося й затремтіло, з-під опущених він викотилися дві сльози, і вона тихо додала: – А я?..
– О Тоні, courage! – сказав сенатор, вражений і зворушений її безпорадністю. Він присунувся ближче і заспокійливо погладив її по волоссю. – Ще не все втрачено. Він же ще не засуджений. Може, все скінчиться добре. Поки що треба внести заклад. Я, звичайно, не відмовляюся. А крім того, Бреславський такий спритний…
Вона, плачучи, похитала головою.
– Ні, Томе, добре не скінчиться, я цьому не вірю. Вони засудять його й посадять, а тоді для Еріки, для дитини й для мене настануть важкі часи. Її посагу вже немає, пішов на опорядження дому, на меблі, на картини… Коли ж усе продати, то вернеться заледве четвертина… А платню ми завжди витрачали… Вайншенк нічого не відкладав. Ми знову переберемося до матері, якщо вона дозволить, і чекатимем, поки його випустять… А тоді буде, мабуть, ще гірше, бо куди ми дінемося?.. Доведеться сидіти на камінні, – сказала вона, схлипуючи.
– На камінні?
– Атож, є такий вислів… образний… Ох ні, я не вірю в добрий кінець. Надто багато вже на мене звалилося всякого лиха… Не знаю, чим я так завинила… Але я вже не маю ніякої надії. Тепер Еріку спіткав те, що колись спіткало мене з Грюнліхом і Перманедером… І ти матимеш нагоду сам побачити, зблизька побачити, як то буває, коли приходить біда і ні за що ні про що звалюється на людину! Ну що мені робити, га? Чуєш, Томе, що мені робити? – запитала вона і жалібно підняла на нього великі заплакані очі. – Хоч що б я надумала зробити, все кінчається крахом, сходить нанівець… А я хочу тільки добра, бог мені свідок!.. Я завжди так щиро прагнула чогось домогтися в житті, хоч якоїсь шани… А тепер і це завалилося. Останнє… Отакий кінець…
Прихилившись до сенаторової руки, якою він лагідно обіймав її, Тоні плакала над своїм змарнованим життям, над останньою розбитою надією.
Через тиждень директора Гуго Вайншенка засудили на три з половиною роки ув'язнення і відразу взяли під варту.
Зала суду під час процесу була повна-повнісінька. Адвокат доктор Бреславський з Берліна промовляв як бог.