Це означало, що йому не треба зв'язуватися з жодним театром, поки до нього не прийде завтра певна персона й зробить йому таку пропозицію, якої, не маючи таких капіталів, не може зробити жодний єврейський театр.
Певна персона не примусила себе довго чекати і прийшла до нього сьогодні вранці.
Це був свіжий з вигляду, чепурний, гарно підстрижений американець з голим черепом, золотими зубами й модними довгими нігтями. Разом з американцем прийшов ще один — рудуватий репортер великої англійської газети — хитрий крутій з усміхненим обличчям, який говорить усіма мовами, навіть єврейською. Якщо міркувати за прізвищем, що його назвав цей усміхнений репортер — Арчібальд Бойєрвелс,— і за його чудовою англійською мовою, то можна було б сказати, що це справжній вроджений американець, стопроцентний янкі. Але верхня частина носа, блиск волосся і, головне, очі (ой, оті єврейські очі!) криком кричали: "Який з мене Арчібальд? Який Бойєрвелс? Мене звуть Арчик Беркович — і край!"
Зайшовши, обидва джентльмени сіли, закотили холоші штанів до колін, показавши широкі носки дуже зручного американського взуття, і зразу перейшли до діла. Той, що з голим черепом, говорив так, ніби в нього тільки сьогодні вирвали два корінні зуби і поклали в рота вату; а усміхнений Арчібальд Бойєрвелс перекладав його слова єврейською мовою. Суть зводилась до того, що Рафа-лескові пропонують негайно перейти до англійського театру; перші часи він зможе виконувати ролі єврейською мовою, аж поки досконало вивчить англійську; а умови вони йому запропонували такі, що в Рафалеска голова обертом пішла. Проте в нього вистачило розуму й такту, щоб вислухати їх досить холодно, а тоді сказати, що йому треба двадцять чотири години на роздум.
— Ол райт! — підводячись з місця, промовив джентльмен з голим черепом, а репортер з усміхненим обличчям цодав Рафалескові єврейською мовою:
— Друже! Не ловіть гав. Вам пропонують ласий шмат... Гуд бай!
Це був, так би мовити, номер перший. Другий пункт, який змусив нашого героя замислитись, це — Роза Співак.
Що привело її до "Нікель-театру" саме в перший вечір його виступу? Чи то звичайнісінький випадок? А може, вона стежила за єврейськими нью-йоркськими газетами й знала, що це його, Рафалеска, бенефіс? Якщо так, то чого ж вона втекла між другою й третьою діями, і чи прав-да те, що Генрієтта розповідала, ніби, сидячи в ложі, Роза та її аристократичний кавалер Гриша Стельмах перезирались і сміялись, коли він, Рафалеско, виконував свою серйозну трагедійну роль? Правда, вчора він слабенько виконував цю роль. Але чого було сміятися? Та ще під час перших двох дій, які пройшли, на його думку, з найбільшим успіхом. Ах, скільки років життя віддав би він, щоб про це все дізнатися! Якби це було в інший час, він би не заспокоївся, аж поки, кінець кінцем, не добився до тієї, до якої прагнув стільки років, заради якої він, власне, й приїхав сюди. Але ж тепер!.. І тут починається пункт номер третій. Це Шолом-Меїр Муравчик з його сумною звісткою.
Смерть Гольцмана, його колишнього друга й товариша, з яким він утік з рідної домівки і з яким провів, можна сказати, всі найкращі молоді літа, справила на нього страшне враження. Він тяжко переживав це, так само, як і тоді, коли почув від касира лиху звістку про смерть матері. Різниця лише в тому, що материна смерть викликала в нього тільки сльози жалю й трохи почуття провини, а смерть нещасного друга змусила його згадати, що він повівся з Гольцманом жорстоко, бездушно, підло і, по правді кажучи, гірше від ката. Як міг він так легковажно, з таким легким серцем покинути хворого друга, коли вже над його ліжком — це Рафалеско добре пам'ятає — ширяла смерть?..
Мимохіть пригадав Рафалеско той ранок, коли він прийшов попрощатися з своїм другом, і сумна картина, що переслідувала його на пароплаві, знову постала перед його очима...
Ще багато чого пригадав тепер наш юний герой, сидячи перед вікном, багато такого, що дрож проймає тіло. Хотілося б це все забути, та воно не забувалося...
Але найстрашніший з усіх спогадів — це Златка... З нею,— картав себе Рафалеско,— він навіть не попрощався, вважав тоді за щастя, що не застав її вдома. Від неї він просто втік, утік, як злодій, що боїться, як би це його не спіймали на гарячому... Ніхто не повівся так підло з дівчиною, як повівся він з цією бідною, невинною Златкою... Що вона думала про нього тоді, дізнавшись від хворого брата, що він, Рафалеско, її ідеал, її божество, втік в Америку? Що вона перенесла й перестраждала в той час? Яка думка склалася в неї тоді про нього, та й досі лишилася незмінною? Де є на світі кара, достатня для такого легковажного негідника, як він?.. Його кара полягає ось у чому: він повинен вирвати з свого серця всі хлоп'ячі мрії й дурні фантазії. Він повинен забути, що була колись на світі Роза, і зобов'язаний негайно, не вагаючись, повернути бідній Златці її ідеал, прийти до нещасної Златки, припасти до її ніг, цілувати їй руки й сказати: "Златко, я твій, твій навіки!"
І він це зробить, неодмінно зробить. Він зробив би це ще сьогодні вранці, але Муравчик його відраяв. Мурав-чик пояснив йому, що не треба таке робити поспіхом. "Златка,— сказав він,— проста чесна дівчина (хоч у неї немовля, ха-ха), яка романів ніколи не читала, і ось коли до неї прийде парубок, кинеться їй у ноги й почне бити себе в груди: грішний, караюсь, каюся, вона знепритомніє від переляку, побіжить до матері — не треба забувати, що є на світі ще й стара мати на ім'я Сура-Бруха,— а та може так намилити чуба, таке заграє, що він довго пам'ятатиме. Ні, краще він, Шолом-Меїр Муравчик, піде туди до обох жінок і потрошку підготує їх. Він їм не розповідатиме байок, що хтось б'є себе в груди й кається. Жінки не люблять м'якодухих чоловіків, які зразу пускають сльозу і розводять антимонію з чемерицею, філософію з капустою, петрушку з милом. Пхе! Жінки люблять, щоб чоловік був чоловіком... Муравчик зуби з'їв на цьому, він мав більше справ з жінками, ніж є в нього волосся на голові, нехай бог дасть йому стільки щастя й утіхи.
Так закінчив, як і щоразу, наш добровільний посередник і подався, як ми бачили, виконувати своє доручення. А наш юний герой, що вже знову став покаянним грішником, випровадив свого другого приятеля Нісона Шваль-ба, який пішов, з'ївши облизня. Після цього він сів перед вікном готелю з сигарою в роті, на самоті з своїми думками, і дивився на вулицю.
Отак дивлячись, він помітив, що до готелю під'їхав розкішний автомобіль. З автомобіля вискочив негр і попростував до входу. "Цікаво було б, якби це він прийшов до мене",— сказав сам собі Рафалеско без будь-яких задніх думок. Аж гульк, хтось постукав у двері.
— Прошу!
Зайшов негр. У нього лист, який він має особисто передати містерові Рафалеску.
— Я Рафалеско.
Тремтячими руками взяв Рафалеско в негра гарний конверт, запечатаний сургучем, обережно розкрив його і насамперед кинув погляд на підпис. Серце йому так закалатало, що він мусив сісти.
Розділ 71 ЛИСТ
Моя дорога мандрівна зірко!
Найстрашніша фантазія неспроможна так чудернацьки переплутати й змішати події, як це зробить часом випадок, саме життя. Але я ще так схвильована пережитим за останні дванадцять годин, що не можу передати й сотої частини того, що маю сказати тобі особисто. Коротенько мушу тебе повідомити, що тільки дикий випадок привів мене вчора на твій бенефіс у "Нікель-теат-рі". Якщо моє серце не розірвалося на шматки, коли я дізналася, що Уріель Акоста це ти, можна сказати, що воно сталеве. Скам'янівши, просиділа я до кінця другої дії. Але не більше, бо вибухнув невеличкий скандал, якого ніхто не міг сподіватися: нас упізнали в ложі, розкрили наше інкогніто дуже неприємним способом і змусили нас утекти, хоч небо тому свідок, як мене вабило назад, щоб хоч ще один раз подивитися на тебе, ще раз послухати твій голос, який завжди лунав у моїх вухах усі роки нашого блукання у великім яснім світі. Але стривай — це ще не все. Прийшовши додому, я побачила на столі цілу пачку листів; з штампів видно, що деякі давно вже прибули, але я їх не одержала вчасно через цензуру, яку мій менеджер — хоч і англієць-джентльмен — дозволив собі встановити проти мого бажання й без мого відома. Кінчилося тим, що я його сьогодні покликала до себе і, не вступаючи в довгі балачки та дискусії, заявила йому, що від сьогодні вважаю себе вільною від договору, а він може на мене подати в суд, правити за неустойку — то його справа. Але не це головне, головне те, що в тій пачці був також і твій лист, якого я прочитала безліч разів, і пекло запалало в моєму серці. Цілуючи літери твого любого листа, я їх обмивала слізьми. Чого це сльози, спитаєш? То я оплакувала наше безповоротне дитинство, наші щасливі дитячі роки, наше раннє кохання, яке, можливо, тепер стане палкішим, набагато пристраснішим, ніж було тоді, але воно, це слід визнати, вже ніколи не буде таким кришталево простодушним, таким небесно високим і дитячо наївним, як було тоді в нашому маленькому, бідному, незабутньому Голенешті...
Ах, Голенешті! Чи знаєш ти, що я була там і шукала мого Лейбку, допитувалась про мого "багатієвого синка"? На жаль, ніхто нічогісінько не знав про тебе! Ти зник з мого обрію, наче солодкий сон, наче мрія, яку можна бачити тільки раз у житті, не більше!..
Любий мій! Ти питаєш у своєму листі, чи пам'ятаю я, що казала мені стара ворожка в галицькому містечку. О! Я пам'ятаю дуже добре. Але звідки ти про це знаєш? Виходить, що ти розпитував про мене, як і я про тебе? Чому ж ти, злюко, так зневірився в мені, що дозволив іншій, теж примадонні, можливо, вродливішій від мене, але набагато дурнішій, вихвалятися перед усіма, що ти її обранець?.. Але, ах! Що я кажу? Чи маю я право дорікати тобі, коли я сама через різні заплутані обставини була змушена начепити на себе золоті кайдани?.. Але не будемо говорити про кайдани, які можна щохвилини розірвати й скинути з себе, аби тільки ми схотіли... Поговоримо краще про те, де ми можемо сьогодні зустрітися. Внизу ти прочитаєш адресу. Між четвертою й п'ятою по обіді прийдеш туди і, добре пошукавши, знайдеш мене там. Ми будемо самі і зможемо добре наговоритися (нам треба стільки поговорити!).