— "Гадаю, що краще взяти когось іншого, — відповів я. — Гауслер подає за обідом". Морель люто свінув на мене очима. "Ба ні, хіба я можу довірити скрипку кому попало?" До мене лише згодом дійшло, чому Морель обрав саме цього.служника. Гауслер був укоханий брат молодого маш-таліра, і якби зостався вдома, то кинувся б того рятувати. Під час прохідки Морель тихо, щоб його не почув Гауслер-старший, кинув: "Славний хлопчина! Та й брат його хоч куди козак. От коли б ще не запивав..." — "Тобто як не запивав?" — спитала пані Вердюрен, бліднучи на думку, що візник у неї опияка. "А ви його ще не ловили. То ще диво, що він вас стільки возить, і не сталося халепи!" — "Але ж він возить ще й інших?" — "А ви їх питали, скільки він разів їх вивертав? У нього й сьогодні все обличчя роз'юшене. Не знаю, як він сам не вбився, — голоблі принаймні потрощені". — "Сьогодні я його не бачила, — сказала пані Вердюрен, тремтячи на думку, що машталір міг вивернути і її, — я сама не своя". Вона заквапилася додому, але Морель зумисне вибрав Бахову п'єсу з нескінченними варіаціями, щоб якомога затягти прогулянку. Після повернення пані Вердюрен подалася до возовні й побачила нові голоблі та зсиненого Гауслера. Вона хотіла, не сварячи, сказати йому, що машталір їй не потрібний, і розрахуватися, але він сам, не хотівши винуватити товаришів, чиїй неприязні приписував тепер щоденні крадіжки збруї, а також переконавшися, що як терпітиме й далі, як терпів, то йому і шкуру спустять, попросив у господині розрахунок, а це було на руку всім. Назавтра шофер став на службу до Вердюренів, і пані Вердюрен була така ним задоволена, що згодом, коли їй довелося найняти нового візничого, палко рекомендувала його мені як людину цілком надійну. От я й найняв його в Парижі на поденщину. Але я вже забігаю наперед: усе це знайде своє місце в Альберти-ниній історії. А поки що ми з моєю приятелькою вперше обідаємо разом у Ла-Распельєр, а пан де Шарлюс уперше обідає тут разом із Морелем, гаданим сином "управителя", який заробляє тридцять тисяч франків на рік, має свій екіпаж і в кого під рукою сила мар-шалків, помічників, садівників, управителів та орендарів. Та що я так далеко забіг уперед, то мені б не хотілося, щоб читач вважав Мореля за послідущого мерзотника. Мореля роздирали суперечності, і вряди-годи він справляв гарне враження.
Природно, я був дуже здивований, почувши, що кучера вигнали, а ще більше, як дізнався, що його заступив шофер, який возив мене з Альбертиною. Але шофер сплів цілу заплутану історію, буцімто його відкликано до Парижа, а звідти виписано для Вердюренів, і я ні на хвилю не піддавав сумніву його правдивости. Звільнення машталіра привело до того, що зі мною коротко побалакав Морель: він висловив жаль, що спровадили такого хорошого хлопчину. Зрештою, навіть поза хвилями, коли Морель, заставши мене самого, дослівно кидався на мене з виявами бурхливої радости, скрипаль, помічаючи, як у Ла-Распельєр зі мною панькаються, і відчуваючи, що він свідомо цурається людини, для нього цілком безпечної, бо він, Морель, змусив мене спалити за собою всі мости і позбавив мене будь-якої змоги поблажливо поплескувати його по плечі (хоча таких замахів у мене й не було), перестав мене уникати. Цей поворот я приписав впливові пана де Шарлюса, впливові, завдяки якому Морель і справді зробився не таким обмеженим, артистичнішим, хоча в тих випадках, коли він розумів проречисті, брехливі й, зрештою, капризні напучування свого метра дослівно, він остаточно‘спадав з розуму. Одне було мені невтямки: що такого міг йому сказати пан де Шарлюс. Звідки мені було знати тоді те, що внесли у мої вуха допіру згодом (і чого я ніколи не був певен, бо всі розповіді Андре про Альбертину, надто пізніші, здавалися мені завжди дуже підозрілими, адже, як ми бачили давніше, Андре подругувала з нею нещиро й ревнувала її) і що коли це таки була правда, вони обоє дуже старанно приховували від мене, — знати про близькість Альбертини з Морелем? Ставлення Мореля до мене, що склалося після звільнення машталіра, змусило мене змінити про нього думку.
У мене залишалося погане враження від його вдачі, я не забув, як він переді мною дрібцював, коли потребував мене, і як уже тоді, коли я йому прислужився, почав гордувати мною, а потім і зовсім нехтувати. До цього слід додати його меркантильність у стосунках із паном де Шарлюсом та його бестіяльські інстинкти, які, не дістаючи вгоноби або ускладнюючи ще більше йому життя, в'ялили його; і все ж то була душа не зовсім споганена, просто вона була зіткана з суперечностей. Він нагадував собою старовинний середньовічний фоліант, сповнений помилок, забобонів, усіляких неподобств; від його сторінок рябіло в очах. Спершу я думав, що штука, в якій він справді сягнув досконало-сти, наділила його чимось більшим, ніж виконавська майстерність. Якось я сказав йому, що збираюся засісти до роботи, а він мені відповів: "Працюйте — прославитеся". — "Чиє це?" — спитав я. "Так Фонтан сказав Шатобріанові". Йому було відоме любовне листування Наполеона. "Він очитаний, — подумав я, — це плюс". Але з усього давнього й новочасного письменства він, напевне, знав тільки цю висмикнуту звідкілясь фразу, бо товк мені її щовечора. Ще одна фраза, яку він човпив мені найчастіше, утримуючи від "зайвих" балачок про нього, фраза, як вважав він, літературного походження, навряд чи була французька, принаймні з чим її їдять, міг сказати хіба що лакей, якому доводиться ховати кінці в воду: "Не довіряйте недовірливому". Власне, аплітуда коливань між цією ідіотською приповідкою та Фонтановою фразою, зверненою до Шатобріана, окреслювала цілий сектор Морелевої вдачі, сектор вельми строкатий, але менше позначений суперечностями, ніж могло здаватися. Цей хлопець, готовий ради грошей на все і то без найменших гризот — не назвеш же гризотою якесь химерне роздратування, загострену нервозність, — готовий, якщо тут пахло зиском, завдати горя, навіть убрати в жалобу цілі родини; цей хлопець, який молився мамоні; хлопець, глухий не лише до почуття добра, а й до почуття людяности, цей хлопець понад золото ставив тільки свій консерваторський диплом з відзнакою, цю свою затулу від усякої критики у класі флейти і контрапункту. Найбуйніші вибухи гніву, найдикіші й найкричущіші напади люті викликалися в нього тим, що він називав (узагальнюючи, певна річ, окремі випадки неприязні, з якими стикався) усесвітнім шахрайством. Він хвалився тим, що сам у халяви не набирає, бо ні з ким ні про що не балакає, не викладає ні перед ким своїх карт на стіл, нікому не довіряє. (На моє нещастя, — якщо згадати, що на мене чекало по моєму повороті до Парижа, — його недовірливість "сплохувала" у його взаєминах з бальбецьким шофером, з якими вони були одного поля ягода, тобто, він занедбав свою улюблену максиму, спізнався з людиною недовірливою в тому доброму розумінні, яке він вкладав у це поняття, з людиною, яка вперто мовчить при людях порядних, зате їй нічого не варто злигатися з мерзотником.) Йому здавалося — і тут він мав якусь рацію, — що недовірливість завжди допоможе йому вийти сухим із води, викрутитися, навіть коли в якихось авантурах можна скрутити собі в'язи, що завдяки недовірливості його не тільки не піймають на гарячому, але навіть ні в чому не запідозрять у закладі на вулиці Бержер. Він працюватиме, може, уславиться колись, чистий, бездоганний, вийде на голову журі по класу скрипки на конкурсних екзаменах у славетній консерваторії.
Але, розбираючи ці суперечності, ми, либонь, приписуємо Морелевому мисленню забагато логіки. Насправді, його натура нагадувала такий пожмаканий папір, що написане на ньому вже годі було вчитати. Здавалося, він держався більш-менш високих принципів. Письмо в нього було б писарське, якби він не допускався кричущих помилок; цілі години строчив він листи чи то братові, дорікаючи йому в тім, що той зле вчинив із сестрами, він-бо старший у родині, їхня підпора, чи то сестрам, витикаючи їм непошану до нього самого.
Незабаром, під кінець літа, коли ми висідали у Дувілі з потяга, притьмарене млою сонце вискалювалося вже лишень червоним кружалом на однотонному бузковому небі. Великий супокій сходить увечері на ці щетинисті солончакові поля і манить силу парижан, здебільшого малярів, літникувати в Дувілі, а що ввечері тут вогко, то вони рано-вранці залазять у свої маленькі шале. У деяких вікнах уже блимали вогники. Лише дві-три корови, мукаючи, дивилися на море, а інші більше цікавилися людьми, спрямовуючи свою увагу на коляси. Лише один-єдиний маляр, поставивши мольберт на згірку, ще працював, намагаючись віддати цілковиту тишу і м'яке світло. Може, о цій порі, коли люди розійшлися вже домів, корови правили йому за несвідому й само-охотну модель, бо їхня задума і сирітство посилювали глибоке враження супокою, яким дихав захід сонця. Ця особлива тональність не втратила свого чару і трохи згодом, восени, коли дні покоротшали і ми їхали потемки. Якщо я блукав по обіді, мені доводилося вертатись, аби переодягтися не пізніше як о п'ятій годині, коли кругляве й червоне сонце, сідаючи, вже сягало середини кривого свічада — колись такого ненависного для мене, — і, ніби який грецький вогонь, запалювало море у шибках усіх моїх книжкових шаф. Вдягаючи смокінг, я якимись чорнокнижницькими порухами воскрешав у собі колишнє я, бадьоре й легковажне, будячи в собі ту людину, яка їздила обідати до Рівбеля з Сен-Лу, а одного вечора сподівалася повезти мадемуазель де Стер-мар'ю обідати на лісовий острів, і несамохіть курникав той самий мотивчик, що й тоді; і лише з пісеньки я впізнавав того принагідного співака, який заводив її, бо не знав жодної іншої. Уперше я заспівав її, як закохався в Альбертину і мені здавалося, що ми так і не познайомимося. Згодом — у Парижі, коли розкохав її, і за кілька днів потому, коли вона вперше стала моєю. Нині я співав те саме, покохавши її наново, співав, лаштуючись їхати з нею обідати, на превеликий жаль директора готелю, який боявся, що я виберуся від нього і переїду до Ла-Распельєр: він доводив мені, що, за чутками, там лютує лихоманка, спричинена Бекськи-ми болотами та "стічними" водами.