Рекомендація мене Альбертині і трохи потішила, і піднесла мене у власних очах. Справжню втіху я відчув згодом, коли повернувся до готелю і знову став самим собою. Втіхи — це все одно що фотографії. Те, що ми сприймаємо в присутності коханої істоти, — це всього лишень неґатив, проявляємо ж його ми потім, у себе вдома, коли віднаходимо внутрішню "камеру обскуру", куди при сторонніх "вхід заборонений".
Якщо усвідомлення втіхи спізнилося на кілька годин, то важливість для мене цього знайомства я відчув зараз же. Під час знайомлення ми, звичайно, відчуваємо себе так, ніби нас ущедрено, відчуваємо себе власниками "бону" на прийдешні радощі, якого ми домагалися давно, і водночас ми розуміємо, що одержання бону кладе для нас край не лише утяжливим пошукам, — це могло б нас тільки врадувати, — а й край життю істоти, тієї, чию подобу наша уява спотворила, тієї, яку звеличив наш страх і тривога, що ця істота так ніколи нас і не знатиме. Ту мить, коли рекомендач вимовляє наше ім'я (надто як він, подібно до Ельстіра, вихваляє нас), ту сакраментальну мить, схожу з миттю у феєрії, коли дух велить одному дієвцеві раптово перекинутися іншим, та, до якої ми прагнули наблизитися, зникає; та чи й може вона залишитися колишньою, скоро-но — через те, що незнайомка мусить звернути увагу на наше ім'я і на нас самих, — у її ще вчора задивлених кудись у даль очах (а ми гадали, що наші очі, блудні, непевні, зрозпачені, верткі, ніколи не спадуть на ці очі!) свідомий погляд, недосяжна думка, яких ми шукали в них, навдивовижу і дуже просто заступаються нашим образом, одмальованим ніби в глибу усміхненого свічада! Якщо наше втілення в щось, що здавалося нам щонайвідміннішим від нас, — це те, що найбільше змінює особу, якій нас саме відрекомендовано, то подоба тієї особи залишається ще досить непевна; і ми можемо запитувати себе в душі, чим вона перекинеться: божеством, столом чи мідницею. Але такі самі моторненькі, як восківники, які перед нашими очима за п'ять хвилин ліплять погруддя, слова, сказані незнайомкою, окреслять її лик і нададуть їй чогось завершеного, виключивши всі здогади, які снувалися ще вчора нашою жагою і нашою уявою. Певна річ, ще перед цим підвечірком Альбертина не була для мене аж таким уже привидом, привидом, та й годі, гідним супроводжувати нас у житті, привидом, яким зостається перехожа, про яку ми нічого не знаємо і яку оце щойно тільки вгледіли. Уже її покревенство з пані Бонтан обмежило чудородні здогади, перекривши один зі шляхів, якими б вони могли ширитися. У міру того як я зближувався з цією дівчиною і пізнавав її, пізнання це робилося шляхом віднімання: те, що було творінням моєї уяви і жаги, витіснялося відомістю куди меншої вартости, відомістю, до якої, щоправда, долучався якийсь еквівалент того, що у практичному житті платять акціонерні товариства після внесення первісного паю і що називається пайовим рахунком. Альбертинине прізвище, спорідненість — ось що передусім стало першою межею для моїх здогадів. Ґречність, виявлена нею, поки я розглядав зблизька мушку на щоці в неї під оком, була ще одною обмежувачкою, зрештою, мене здивувало, що вона вживає прислівник "цілком" замість "зовсім": так, відгукуючись про одну жінку, вона сказала: "Вона цілком намахана, але все-таки дуже мила", а про чоловіка: "Він цілком посполитий і цілком зануда". Хоча таке вживання "цілком" і ріже вухо, а проте воно свідчить про щабель цивілізації та культури, якого я не сподівався виявити у вакханки з ровером, у оргійної музи Гольфа. За першою метаморфозою пішла, одначе, низка інших. Достойності й вади людини, розміщені на передньому плані її обличчя, укладаються зовсім інакшим ладом, якщо ми підійдемо до неї з другого боку, — так якщо глянути з іншого пункту на вибудувані перією міські кам'яниці, то вони ешелонуються і міняють свою відносну величину. Спершу мені здалося, ніби Альбертина не самовпевнена, а, навпаки, доволі сором'язлива; вона виглядала в моїх очах радше доброго батька дитиною — про всіх дівчат, яких я згадував, відгукувалася так: "Вона лихого штибу", "вона дивацького штибу"; нарешті на її личку привертала до себе увагу скроня, розпашіла і досить прикра для ока, а не той особливий погляд, який я весь час пригадував до сьогоднішньої зустрічі. Але це просто виринула інша її подобизна, та й годі, ще інші, звісно, мали відкритися згодом. Отож-бо, лише виявивши чуттям нашу первісну ману оптичну, можна скласти собі точне враження про якусь істоту, якщо таке враження взагалі можливе. Але воно неможливе, бо поки ми підправляємо наше уявлення про ту істоту, вона сама, — не можемо ж ми її вважати за якусь пасивну меблину, та й край! — міняється сама собою, ми пробуємо за нею гнатися, вона перебігає з місця на місце, і коли ми нарешті бачимо її немовби ясніше, нам щастить хіба розпізнати старі знімки, які ми для себе були зробили і які вже втратили з нею схожість.
А проте, хай би які неминучі розчарування приносив нам похід до того, що тільки промайнуло повз нас, що потім знічев'я воскрешала наша фантазія, тільки цей похід благодатний для наших почуттів, тільки він підтримує у нас смак до них. Якою безпросвітною нудьгою сповнене життя ледачих чи сором'язливих людей, які ідуть коляскою просто до своїх приятелів, з якими познайомилися, ніколи раніше про них не мріявши, ніколи раніше не зупинявшись дорогою біля того, що їх приваблює!
Дорогою назад я згадував підвечірок у Ельстіра і знову бачив, як я доїдаю еклер і тільки потім іду до Ельстіра, а він підводить мене до Альбертини, згадував, як я дарую троянду старшому панові, бачив усі ці подробиці, які відбираються без нашої участи, в силу якихось там околичностей, і які, утворюючи неповторне, нехитре поєднання, разом складають картину першої зустрічі. Але я мав таке враження, ніби оглядаю цю картину з іншого пункту зору, здалеку-здалеку, мав тоді, коли переконався, що вона існувала не для мене одного, а переконався я в цьому, на превеликий свій подив, через кілька місяців, коли заговорив з Альбертиною про те, як відбулося наше знайомство, і вона нагадала мені про еклер, про подаровану мною квітку, про все, що не те щоб мало вагу для мене одного, але що, як я думав, бачив лише я і, одначе, неждано-негадано для мене в особливому записові зберегла Альбертинина пам'ять. Уже в день першого знайомства, коли, повернувшись додому, я зміг охопити поглядом принесений з собою спогад, я зрозумів, — чи ж не капосниця, які коники виливає! — що розмовляв із дівчиною, яка, силою якогось штукарства, не мавши ніякого стосунку до тієї, за ким я довго пантрував на узмор'ї, підмінила її. Зрештою я мав би це передбачити, адже дівчину-пляжницю створив я сам. А проте, оскільки я в розмовах з Ельстіром ототожнював її з Альбертиною, я відчував перед Альбертиною свій моральний обов'язок залишитися вірним у любові до Альбертини примрійної. Хай заручини проведені заочно, все одно хлопець має побратися з тією, кого йому засватано. До того ж попри те, що душу мою відпустив, бодай на якийсь час, серцевий щем, утишений спогадом про вихованість дівчини, про її зворот: "цілком посполитий" і про розпашілу скроню, цей самий спомин будив у мені інше почуття, почуття, щоправда, ніжне і нітрохи не прикре, близьке до братерського, але з часом здатне стати так само небезпечним, бо воно щохвилини зроджувало в мені хіть поцілувати цю нову дівчину, чиї добрі манери, сором'язливість і несподівана для мене незайнятість зупиняли зайвий порив моєї уяви і викликали у мене щодо неї розчулену вдячність. Зрештою, оскільки пам'ять, зараз же починаючи проявляти негативи, які існували геть незалежно, рве всякий зв'язок між сценами, рве хід подій, зображених у негативах, то останній з продемонстрованих нею не нищить попередніх. Поряд зі звичайнісінькою, зворушливою Альбертиною, з якою я розмовляв, я бачив таємничу Альбертину з-над моря. Це були вже спогади, тобто портрети, з яких жоден не видався мені правдивіший за інших. Перш ніж покінчити з нашою першою знайомістю, я хочу лише додати, що, коли Альбертина покинула Ельстірову робітню, я, намагаючись уявити мушку в неї під оком, бачив цю мушку в неї на підборідді. Словом, коли я потім зустрічався з Альбертиною, я щоразу помічав цю мушку, але моя блудна пам'ять водила нею потім по Альбертининому личку і вміщала її то тут, то там.
Бальбецька церква, що не справдила моїх надій, все ж не розбила моїх мрій про подорож до Кемперле, до Понтавене та до Венеції, і так само, попри розчарування, що спіткало мене, тільки-но я виявив, що панна Сімоне мало чим різниться від інших дівчат, я втішив себе, що принаймні — хай сама Альбертина й омилила мої сподівання, — завдяки їй я можу заприязнитися з її подругами з ватаги.
Одначе спершу я думав, що з цим мені не поведеться. До її від'їзду залишалося ще багато часу, до мого теж, і тому я вважав за краще не муляти їй очей, а чекати нагоди. Але в мене виникли великі побоювання, що навіть при щоденних зустрічах вона тільки здалеку відповідатиме уклоном на мій уклін, і тоді ця нагода, хоча б вона і траплялася мені щодня, не дасть мені нічогісінько.
Незабаром дощистого і прохолодного ранку мене зупинила на надбережжі дівчина в точку і з муфтою, така несхожа на ту, яку я бачив у Ельстіра, що, здавалося, просто неможливо визнати її за одну й ту саму особу; все-таки це мені вдалося, але першої миті я розгубився, і ця моя розгубленість, мабуть, не пройшла повз Альбертинину увагу. Мені згадалися її "добрі манери", якими вона так вразила мене в Ельстіра, і тому зараз мене особливо здивували брутальний її тон і поведенція ватаги. Та й скроня уже не була центром уваги і не Гарантувала того, що це Альбертина, — чи то тим, що я дивився на неї з другого боку, чи то тим, що її прикривав точок, чи то тим, що вона не завжди пашіла. "Оце поліття! — озвалася вона. — Вічне бальбецьке літо — все це пусті балачки. Ви тут нічим не захоплюєтеся? Вас не видно ні на Гольфі, ні на балу в казино, і верхи ви не їздите. Прийшла нудьга в гості! Вам не здається, що можна очманіти, пропадаючи цілі дні на пляжі? Я бачу, ви любите грітися на сонечку. Гулящого часу у вас подостатком. У нас із вами різні вподобання, я спортсменка! Ви на сонських перегонах не були? Ми їздили туди на трамі.