За нею подалися старші члени родини, тоді молодші, а в ротонді до них приєдналися всі слуги і жебраки. Вони йшли, співаючи "О ялинко!", і дядько Христіан попереду смішив дітей, закидаючи ноги високо, мов дерев'яна лялька, і співаючи замість "О ялинко!" – "О малинко!". І так, мружачись від яскравого світла, радісно усміхаючись, вони вступили крізь високі бокові двері просто в царство небесне.
Уся зала, сповнена запаху підпалених ялинових гілок, залита світлом, сяяла й блищала, а блакить шпалер з білими статуями богів робила цю простору кімнату ще яснішою. В глибині її, між вікнами, запнутими темно-червоними завісами, стояла величезна ялинка, здіймаючись майже до стелі, вся в срібних блискітках і білих лілеях, з осяйним ангелом на вершку і вертепом коло підніжжя. Свічки на ній серед цього моря світла мерехтіли, мов далекі зорі. Бо на довгому, застеленому білою скатертю столі з подарунками, що сягав від вікон майже до дверей, також стояв ряд невеличких ялинок, обвішаних конфетті і втиканих запаленими свічечками. Крім того, світилися газові ріжки на стінах і грубі свічки в позолочених канделябрах у всіх чотирьох кутках зали. Коло дверей стояли менші столики, теж накриті білими скатертинами і прикрашені ялинками з яскравими свічечками. Там були розкладені подарунки для слуг і для вбогих.
Засліплені тією зливою світла, майже не впізнаючи добре знайомої їм зали, всі, співаючи, обійшли її навколо, продефілювали перед вертепом, де восковий Ісус-дитя немов благословляв їх піднятою рукою, нарешті замовкли і, тим часом побачивши свої подарунки, спинилися кожне коло призначеного йому місця.
Ганно був ніби вві сні. Щойно зайшовши, він гарячково забігав очима по залі й помітив театр… театр, який серед інших речей на столі здавався таким великим і широким, що перевершив усі його сподіванки. Але місце Ганно змінилося, було вже не там, де торік, а навпроти, і він, геть спантеличений, навіть засумнівався, чи той чудесний театр справді призначений йому. До того ж на підлозі біля театру стояло щось велике й незрозуміле, чого не було в картці побажань, ніби якась шафка… Невже й це для нього?
– Ходи сюди, дитино моя, і поглянь, – сказала бабуся й відчинила віко. – Я знаю, що ти любиш грати хорали… Пан Пфюль навчить тебе, як з нею обходитись… Тут треба весь час натискати… коли легенько, а коли дужче… І не відривати рук, тільки отак peu a peu[70] перебирати пальцями…
То була фісгармонія, маленька, прегарна фісгармонія, полакована в брунатний колір, з металевими ручками обабіч, барвистими педалями і гарненьким вертким стільчиком. Ганно взяв акорд… Озвався ніжний голос органів, і всі відірвали очі від своїх подарунків… Ганно обняв бабусю, вона лагідно пригорнула його до себе, та зразу ж відпустила – треба було приймати подяку й від інших.
Ганно вернувся до театру. Фісгармонія – диво з див, але поки що він не мав часу її випробовувати. То був надмір щастя, коли ти невдячний до окремих подарунків, тільки похапцем торкаєшся їх, щоб найперше оглянути цілість… О, тут є й суфлерська будка! Будка у вигляді мушлі, а за нею велично підноситься вгору широка червоно-золота завіса. На сцені встановлено декорації останньої дії "Фіделіо". Бідолашні в'язні підносять руки. Дон Пісарро з величезними буфами на рукавах стоїть у загрозливій позі. З глибини сцени, весь у чорному оксамиті, швидким кроком наближається міністр, щоб скасувати вирок. Усе, як у міському театрі, навіть ще краще! Ганно вчувся радісний хор фіналу, і він сів до фісгармонії, щоб заграти уривочок, який він запам'ятав… Але відразу ж підвівся і простягнув руку по книжку, вимріяну книжку грецької міфології, в червоній палітурці з золотим зображенням Афіни Паллади. Потім покуштував цукерок, марципанів і медяників із своєї тарілки, задивився на менші подарунки – письмове приладдя, зошити – і на мить забув про все інше, захопившись пером з малесенькою скляною кулькою, крізь яку, коли наблизити її до ока, видно було розлогий швейцарський краєвид…
Мамзель Зеверін з покоївкою почали розносити чай і тістечка. Вмочаючи тістечко в чай, Ганно знайшов нарешті час, щоб роззирнутися по залі. Одні гості стояли коло столу, інші ходили по кімнаті, перемовлялися, сміялися, показували свої подарунки й захоплювалися чужими. Там були речі з найрозмаїтішого матеріалу – з порцеляни, нікелю, срібла, із золота й дерева, з шовку й вовни. Великі медяники, симетрично викладені мигдалем і цукатами, лежали на столі довгою низкою впереміж з марципановими булками, такими свіжими, що вони аж волого полискували всередині. Подарунки, які виготовила пані Перманедер, – торбинка для голок і ниток, серветка під вазони, подушечка під ноги, – були оздоблені великими атласними бантами.
Час від часу хтось підходив до малого Ганно, клав руку на його матроський комір і оглядав його подарунки з тим глузливо-перебільшеним захопленням, яке звичайно виявляють дорослі, дивлячись на дитячі скарби. Тільки дядькові Христіанові чужа була зарозумілість дорослих, і коли він, з діамантовим перснем на пальці, подарунком від матері, підійшов до Ганно, то зрадів ляльковому театрові не менше за небожа.
– Слухай, та це ж прецікава річ! – вигукнув він, підіймаючи й спускаючи завісу, і навіть відступивши крок назад, щоб краще оглянути лаштунки. Хвилину він стояв мовчки, і очі його неспокійно бігали від якихось тривожних думок. Раптом він запитав: – Ти просив театр? Справді просив театр? А чому? Як ти до цього додумався? Ти вже був у театрі?.. Бачив "Фіделю"? Атож, вони його гарно ставлять… А тепер хочеш і собі спробувати, га? Спробувати сам поставити оперу?.. Так вона тобі сподобалась?.. Послухай, голубе, моєї поради, не забивай собі голови такими речами… Театром тощо… Це все нічого не варте, повір своєму дядькові. Я теж надто захоплювався цим, тому з мене нічого путнього й не вийшло. Тільки й того, що наробив багато дурниць, щоб ти знав…
Усе це він говорив поважно, переконливо, і Ганно зацікавлено дивився на нього. Та потім він замовк, його кістляве обличчя з запалими щоками проясніло, він раптом посунув одну фігурку на авансцену і заспівав хрипким, тремтячим голосом:
– "Що за страшний, нелюдський злочин!"
Тоді присунув стільчика від фісгармонії до театру, сів і почав співати оперу, наслідуючи то рухи капельмейстера, то міміку дійових осіб. За плечима в нього зібралися родичі; вони сміялися, хитали головами, розважалися з нього. Ганно дивився на дядька із щирим захватом. Та за кілька хвилин Христіан цілком несподівано урвав свою виставу. По обличчі його пробігла тривожна тінь, він провів рукою по лисому лобі, тоді по лівому боці, зморщив носа і з стурбованою міною обернувся до публіки.
– Ну от, знову почалося, – сказав він. – Як тільки я дозволю собі якийсь жарт, відразу настає кара. Це, знаєте, навіть не біль, а мука… дивна мука, бо тут у мене всі нерви коротші. Аж страшно – всі до одного коротші…
Проте родичі ставилися до його скарг так само легковажно, як і до жартів, і майже не слухали їх. Вони байдуже розійшлись по залі, і Христіан лишився сам. Якийсь час він мовчки сидів перед театром. І задумливо дивився на нього, швидко кліпаючи очима, потім підвівся й погладив Ганно по голові.
– Ну що ж, голубе, грайся театром, – сказав він. – Але не забагато… І не забувай за грою про роботу, чуєш? Я наробив чимало помилок… А тепер я піду до клубу… Я на хвилинку загляну до клубу! – гукнув він дорослим. – Вони там теж справляють свят-вечір. До побачення! – І, важко згинаючи свої криві ноги, подався через ротонду.
Усі сьогодні пообідали раніше, ніж звичайно, тому залюбки взялися до чаю з печивом. Та не встигли вони допити його, як з'явилися великі кришталеві вази з жовтою зернистою масою. То був мигдалевий крем – надзвичайно смачна суміш з яєць, товченого мигдалю і трояндової води; та навіть одна зайва ложка його згубно відбивалась потім на шлунку. А проте всі віддавали йому належне, хоч пані Елізабет і просила "лишити дірочку" на вечерю. Що ж до Клотільди, то вона просто робила чудеса. Мовчазна і вдячна, вона уминала мигдалевий крем, мов гречану кашу. Після крему, щоб гості освіжилися, подали желе з вина у скляночках, яке треба було їсти з англійським кексом. Поступово всі перекочували з своїми тарілками до кімнати з краєвидами й зібрались там коло столу.
Ганно лишився в залі сам, бо малу Елізабет Вайншенк забрали додому, а йому цього року вперше дозволено вечеряти на Менгштрасе разом з дорослими. Служниці й убогі пішли з своїми дарунками, а Іда Юнгман розговорилася в ротонді з Рікхен Зеверін, хоч у звичайні дні вона як вихователька трималась від ключниці на належній відстані. Свічки на великій ялинці догоріли й погасли, вертеп поринув у темряву; але на маленьких ялинках на столі ще подекуди горіли свічечки. Час від часу полум'я досягало гіллячки, вона, потріскуючи, займалася, і запах ставав ще відчутніший. Від найменшого протягу сухозлотиця на ялинці ворушилася, і в залі бринів тоненький металевий дзенькіт. Знову стало так тихо, що з далеких вулиць у морозяному вечірньому повітрі долинали приглушені звуки катеринки.
Ганно впивався різдвяними запахами й звуками. Підперши голову рукою, він читав свої міфи, машинально – а ще тому, що це також належало до святкового ритуалу, – їв цукерки, марципани, мигдалевий крем, кекс, і боязка туга, наслідок переповненого шлунка, разом з чудесним збудженням свят-вечора давала йому почуття якогось болісного щастя. Він читав про битви, які довелося витримати Зевсові, щоб здобути верховну владу, і подеколи хвильку дослухався до розмови у кімнаті з краєвидами, де обговорювали майбутнє тітки Клотільди.
Того вечора Клотільда безперечно була найщасливіша з усіх. Вітання й жарти сипалися на неї з усіх боків, і вона приймала їх з усмішкою, що осявала її сіре обличчя. Голос її зривався з радісного зворушення. Її прийнято в дім для вбогих дівчат при монастирі святого Йоганна. Сенатор тихенько домовився про це в раді монастиря, хоч деякі панове й натякали позаочі на сімейщину. Тепер у кімнаті з краєвидами говорили про той достойний заклад, утворений на зразок аристократичних благодійних домів при жіночих монастирях у Мекленбурзі, Доббертіні та Рібніці, де на старість доживали вбогі дівчата з заслужених місцевих родин.