Як оті ремісники чи гравці, які неперебірливі і здобріють тим, що їм під руку навинеться, художник міг би сказати про що завгодно: "Придасться". Так кузина принцеси Люксембурзької, така гордувата красуня, що не підступись, захопившися колись новим напрямком у мистецтві, замовила найкращому художникові-натуралістові свій портрет. Око маляра зараз же знайшло те, чого шукало повсюди. І на полотні замість великої пані виявилася дівчина-побігачка, а за нею величезна декорація, похила, бузкова, щось подібне до площі Піґаль. Та навіть як не заходити так далеко, все одно жіночий портрет пензля великого маляра не тільки зовсім не догодить смакам декотрих жінок, наприклад, примсі підстаркуватої жінки зніматися в майже дитячих платтях, які підкреслюють її все ще молодий стан і в яких вона виглядає сестрою або навіть дочкою своєї дочки (а та їй на догоду, задля такої оказії вбрана "нетіпахою"), — а навпаки, ще й повипинає ґанджі, які жінка намагається приховати і які, як, скажімо, буряковий і навіть зеленкавий колір обличчя, надто спокушають маляра своєю "соковитістю"; такий портрет може розчарувати недосвідченого глядача і розбити вщент ідеал, у строї якого ця жінка так красувалася і який ставив цю жінку в її особливій, незмінній іпостасі поза людством, підносив її над людьми. А тепер, розвінчана, викинута за межі тієї подобизни, яку сама собі створила і в якій почувалася невідпорною, вона стає найзвичайнісінькою жінкою, у чию вищість ми перестали вірити. У такій подобизні гніздилася для нас не лише краса, врода, скажімо, Одетти, а і її особистість, її достеменність, отож-бо, при погляді на портрет, у якому цей різновид ізник, у нас зривається з язика: "Як же її споганено!" чи навіть: "Анітрохи не схожа!" Нам ніяк не віриться, що це вона. Ми не впізнаємо її. І все ж ми певні, що десь її вже бачили. Але це не Одетта. Обличчя, тіло, подоба нам добре знайомі. Вони нагадують нам не цю жінку (бо ця ніколи так не трималася, звикла її поза не вимальовувала такого химерного і задерикуватого арабеску), а інших жінок, усіх, кого малював Ельстір і кого, попри всю їхню несхожість, любив показувати анфас, із виставленою з-під спідниці ніжкою, з круглим крислатим капелюшком у руці, який прикривав коліно, капелюшком, кружало якого перегукується з іншим, видним анфас, кружалом личка. Зрештою геніальний портрет розмиває тип жінки, створений її зальотністю і її егоїстичним уявленням про свою вроду, ба більше: він намальований давно, він не обмежується тим, що старить оригінал подібно до фотографії, яка показує його в немодному строї. На портреті час позначається не лише манерою одягатися спортретованої жінки, а й манерою малярського письма. Ця манера, перша Ельстірова манера, була для Одетти вбивчою метричною посвідкою, бо вона не лише обертала її саму, як і її тодішні світлини, у молодшу сестру відомих кокоток, але обертала і її портрет у сучасника численних портретів Мане чи Вістлера, мальованих із багатьох зниклих натур, які вже канули в Лету чи вже належали історії.
На ці думки, які я мовчки снував у голові, проводжаючи Ельстіра, навело мене відкриття стосовно подібности з моделлю, а за цим першим відкриттям сталося друге, яке схвилювало мене ще дужче, але вже мало безпосередню причетність до самого маляра. Він намалював портрет Одетти де Кресі. Невже цей геній, якому до снаги було все, мудрець, самотник, філософ, чудовий співрозмовник, був той кумедний, зледащілий художник, яким колись опікувалися Вердюрени? Я спитав, чи не був він з ними знайомий і чи не називали вони його метром Біш. Він відповів ствердно, нітрохи не збентежившись, ніби йшлося про далеченьку пору його життя, і ніби не здогадуючись, як люто мене розчарував, але, звівши очі, прочитав це на моєму виду. Його лице невдоволено скривилося. Ми майже дійшли до його дому, і людина не така розумна і не така великодушна, мабуть, сухо попрощалася б і потім обходила мене десятою вулицею. Проте Ельстір учинив інакше, по-вчительському, а що він був учитель, то це, либонь, з погляду чистої творчости якраз і було єдиною його вадою, бо митець, щоб жити істинним духовним життям, має залишатися самотнім, він не повинен роздавати своє "я" нікому, навіть своїм учням, а Ельстір з будь-якої ситуації, свого або чужого життя, намагався видобути на науку молоді ту дрібку правди, яка містилася в цій ситуації. Ось чому замість метатися, він волів за краще сказати мені щось повчальне. "Немає такого головатого чоловіка, — проголосив Ельстір, — який замолоду не набалакав би чогось чи навіть не вів такого життя, спогад про яке був би йому неприємний і будив охоту його перекреслити. Але шкодувати йому про це все-таки не слід: він не може бути певний, що вже направду пошився в мудрагелі, наскільки це взагалі можливе, і що вже пройшов через усі смішні чи мерзосвітні втілення, що мають передувати цьому останньому втіленню. Я знаю юнаків, синів та онуків видатних людей, яких, коли вони ще сиділи на шкільній лаві, їхні вихователі навчали науки душевної шляхетности і моральної досконалости. Даймо, що замовчувати їм зі свого життя нічого не треба, вони могли б оприлюднити на газетних шпальтах і підписати своїм прізвищем усе, що абиколи говорили, але це натури вбогі, погробовці доктринерів, їхня мудрість негативна і ялова. Мудрість у дар не дістається, її треба відкрити, пройшовши путь, яку ніхто інший не годен пройти за тебе, не годен тебе від неї вирятувати, бо це погляд на світ. Кимось прожите життя, яким ви захоплюєтеся, поводження, яке вам здається шляхетним, не були вказані наперед ні батьком родини, ні вихователем, ваші кумири починали зовсім інакше, на них упливало їхнє плюгаве і паскудне оточення, їхнє життя — це бій і перемога. Я розумію, що на портреті, який був намальований з нас о нашій ранній порі, ми зовсім не схожі; в кожному разі він може справити немиле враження. Але цуратися його не треба, бо він — свідчення, що ми направду жили, що згідно з життьовим і духовим законом ми з життя буденного, з життя робітень, мистецьких гуртків, якщо йдеться про малярство, видобули те, що над життям". Ми підійшли до Ельстірової оселі. Я відчував жаль, що не познайомився з дівчатами. Але тепер я мав надію зустрітися з ними; я перестав боятися, що вони пропливуть на обрії і кануть безповоротно. Довкола них уже не танцював той скажений вир, який нас роз'єднував і був не чим іншим, як перетворенням жадання на невсипущий чин, жадання рухливого, трепетного, розпалюваного тривогами, які будила в мені їхня неприступність, їхня можлива втрата. Жаданню зійтися з ними я міг тепер дати перепочинок, держати його вкупі з багатьма іншими, спевняти які я не поспішав, скоро бачив, що вони здійсненні. Я попрощався з Ельстіром, я залишився сам. Аж це нараз, попри своє розчарування, я уявив усі ці випадковості, думка про які мені й не спадала: що саме Ельстір на дружній стопі з цими дівчатами, що вони ще сьогодні вранці були для мене не більш як фігурами на картині, за тло для яких правило море, що вони бачили мене, бачили, що я заприязнився з великим художником, що художник знає тепер про моє бажання з ними познайомитися і, звісно, мені підсобить. Усе це було мені приємне, але приємне почуття я таїв у собі; воно було схоже на одвідувача, який не дає знати, що він прийшов, поки не підуть інші і ми не опинимося вдвох. Тоді ти звертаєш на нього увагу і можеш сказати: "Я до ваших послуг", — і вислухати його. Іноді від тої миті, коли ці радощі входять у нас, і до тої миті, як ми самі можемо вернутися в самих себе, збігає стільки годин, ми бачимо стількох людей у цей період, що зачинаємо побоюватися: а що, як ці радощі нас не діждуться? Проте радощі терпеливі, вони не нудять світом, і коли всі йдуть собі, вони так і вродились. Часом ми буваємо зморені настільки, що нам увижається, ніби наша знеможена тяма безсила заховати спогади, враження, для яких наше крихке "я" — єдиний притулок, єдина можливість заявити про себе знов. Та ми пошкодували б за такою втратою, бо життя цікаве лише в ті дні, коли порох реальности замішаний на магічному піску, коли якийсь звичайнісінький випадок вбивається в романтичні крила. Тоді у блиску мрії перед нами величезним бескидом постає неприступний світ і входить у наше життя — в наше життя, де, ніби уві сні наяву, ми бачимо людей, якими так палко марили, гадаючи, що зможемо узріти їх лишень уві сні.
Заспокоєння, яке принесла з собою можливість познайомитися з дівчатами, коли мені спаде охота, було для мене тим важливіше, що я б уже не міг чигати на них, бо то були останні дні перебування тут Робера. Бабусі хотілося віддячитися моєму приятелеві за ґречність, яку він постійно виявляв до неї і до мене. Я сказав їй, що Робер дуже любить Прудона, і підказав їй думку, щоб вона звеліла переслати сюди безліч куплених нею листів цього філософа; Сен-Лу прийшов до нас у готель того ж таки дня, коли вони прибули, якраз напередодні свого від'їзду. Він читав листи запоєм, побожно перегортаючи сторінки, намагаючись запам'ятати кожну фразу, а коли підвівся і перепросив бабусю за те, що засидівся, вона відповіла йому:
— Ба ні, візьміть їх собі, це я для вас, я виписала їх, аби подарувати вам.
Його огорнула така радість, що він не міг себе опанувати, ніби то був фізичний стан, не залежний від нашої волі; він зашарівся, як дитина, яку покарано, і бабуся була куди більше розчулена його зусиллями (марними) стримати радість, яка розпирала його, ніж будь-якими словами вдячности. А він, боячися, що зле подякував бабусі, уже другого дня, вихиляючися з вікна вагончика місцевої залізниці, якою їхав до своєї залоги, все ще просив мене перед нею вибачитися. Його залога стояла дуже близько. Сен-Лу збирався поїхати туди повозом, він до нього звик, коли вертався туди вечорами і коли ще не йшлося про остаточний від'їзд. Але цього разу йому доводилося перевозити потягом свій величенький багаж. І він вважав, що простіше буде і йому їхати потягом за радою директора готелю, який, зачувши про поїздку, сказав, що повіз і вузькоколійка "однісінько". Він мав на увазі, "однаковісінько" (Франсуаза сказала б: "один кат").
— Гаразд, — відповів Сен-Лу, — я поїду "паротягом".
Я поїхав би теж, якби не втома; мені хотілося б провести друга до Донсьєра; принаймні увесь той час, поки ми сиділи на бальбецькій станції, я обіцяв навідувати його кілька разів на тиждень, тобто весь той час, поки машиніст чекав на припізнілих приятелів, без яких відмовлявся рушати.