— "Доброго християнина? Не розумію".— "Так називаються груші — ви бачите, що час уже подавати десерт. Можете бути певні, у маркізи де Камбремер подають ці груші, бо їх подавали у графині д'Ескарбаньї, а маркіза де Камбремер — це маркіза д'Ескарбанья. Графині ж їх надсилав пан Тібодьє, а вона, бувало, казала: "Цей ґатунок груш називається Добрий християнин — чудові груші". — "А я й не знав". — "Бачу, ви взагалі невіглас. Якщо ви не читали навіть Мольєра... Ну, гаразд, якщо ви не вмієте наказувати, та й у всьому іншому ви пасете задніх, замовляйте просто ті груші, яких так рясно недалеко звідси, тобто Луїз-Бон-д 'Аврани*". — "Луїз як?.."
— "Стривайте, як ви такий недотепа, я сам замовлю інші, мої улюблені. Метрдотелю! Чи маєте шДояне де Комісі Чарлі! Ви б мали прочитати урочі сторінки, які присвятила цій груші дукиня Емілія де Клермон-Тоннер". — "Ні, прошу пана, не маємо". — "А Славу Жодуаня?" — "Ні, пане". — "А Віржіні-Дале? Де ла Пас-Кольнарі Нема? Ну гаразд, якщо ви нічого не маєте, то ми підемо. Дукиня Ангулемська ще не достигла, ходімо, Чарлі!"
На лихо для пана де Шарлюса, чи то тим, що його підводив здоровий глузд, чи то з огляду на його цнотливі стосунки, які барон, мабуть, підтримував із Морелем, він із того часу вщедряв скрипаля нечуваними щедротами, а скрипалеві було невтямки, що це означає, і через свою невдячну й дріб'язкову вдачу він, теж не без жуків у голові, віддячувався сухістю або ж брутальністю, доводячи пана де Шарлюса — колись такого приндю, а тепер страшка — до цілковитої розпуки. Далі ми побачимо, як Морель, переконаний, що переріс на тисячу голів якогось там де Шарлюса, зрозумів дослівно, перекрутивши їх у найдрібніших подробицях, гордопишні повчання баронові стосовно аристократії. Наразі зазначмо лише (поки Альбертина чекає на мене біля Йоана Хре-стителя-на-Езі), що Морель доводив, ніби прекладає над вельможність (і то було, власне, шляхетно з його боку, надто як на гонителя за дівчатками, гонителя на спілку з шофером, щоб усе було "шито-крито") свою славу артиста й відгуки про себе своїх колег по класу скрипки. Безперечно, він поводився по-хамському, відчуваючи, що пан де Шарлюс відданий йому тілом і душею; він гнав його від себе, брав його на поглум, дивився на нього спогорда, достоту так, як після моєї обіцянки нікому не казати, яку посаду обіймав його батько в домі мого діда, почав дивитися на мене. А з другого боку, ім'я дипломованого музики, ім'я Мореля, здавалося йому над просте ім'я. І коли пан де Шарлюс, заполонений своїми мріями про платонічну чулість, хотів надати йому якийсь родовий титул, Морель навідруб відмовився.
Коли Альбертина вважала, що розумніше залишитися біля Йоана Хрестителя-на-Езі й живописати, я сідав до авта й устигав махнути не лише до Ґурвіля та до Фетерна, а й до Сен-Мар-ле-В'є і навіть до Крікто, перш ніж заїхати по неї. Удаючи, ніби у мене в голові не лише вона, ніби я покидаю її для інших розривок, сам я повсякчас думав про неї. Зчаста я вирушав не далі ніж до широкої рівнини над Ґурвілем, чимось подібної до долини, простеленої від Комбре до Мезеглізу, і навіть далеченько від Альбер-тини мені було любо думати, що, хоча моєму погляду до неї не добігти, зате коханий морський буйвітер, випереджаючи його, може вільно домчати аж до Кетгольма, сколихнути гілля дерев, що криють своїм зелом Йоана Хрестителя-на-Езі, овіяти личко моєї приятельки і таким робом запровадити зворотний зв'язок між нами у цьому розпростореному без крес затишку, при цьому не загрожуючи нам нічим, як не загрожує нічим двом діткам те, що, граючись, вони розходяться врізнобіч так далеко, аж перестають чути й бачити одне одного — попри свою окремішність, вони лишаються все-таки разом. Я повертався манівцями, звідки відкривалося море і де, бувало, перш ніж воно леліло крізь віття, квапився заплющити очі, збираючися з духом, готуючись до того, що зараз я побачу зойкотливу праматір землі, досі так і не по-скромлену, як і в ті часи, коли не було ще на світі живих істот, у своєму безумному одвічному збуренні. Нині стежки лише вели мене до Альбертини; я впізнавав їх, вони були такі самі, я знав, де вони прямі, а де в'ються, і згадував, що їхав колись ними, думаючи про мадемуазель де Стермар'ю. Я відзначав також про себе, що так само нетерпеливо, як нині простував на зустріч з Альбертиною, я мчав паризькими вулицями, де любила ходити дуки-ня Ґермантська; ті путі спліталися й розпліталися украй одноманітно, немов розкривали мені лінію розвитку мого характеру. Це було природно, і водночас я не міг бути до цього байдужим; вони нагадували мені про те, що мені судилося ганятися за привидами, за істотами, більшість яких живе лише в моїй уяві; справді, бувають люди, і це замолоду стало моєю долею, в яких усе, що має тверду цінність, безперечну для інших: багатство, успіх, високе становище, не береться в рахубу; їм потрібні тіні. Вони офірують ради них решту все і чого тільки не пускають у діло вони, беруться на всякі штуки, аби тільки зустрітися з якоюсь тінню. Але та тінь скоро тане; тоді вони кидаються вганяти за іншими, аби, зрештою, знов повернутися до першої. Отак і я не раз повертався до Альбертини, дівчини, яку я першого року побачив на пляжі. Правда, між Альбертиною, котру я покохав уперше, і тією, з якою не міг розлучитися тепер, всувалися клином інші жінки, зокрема дукиня Ґермантська. Проте, скаже хтось, навіщо я так побивався через Жільберту, так упадав за дукинею Ґер-мантською, якщо я зблизився з ними з єдиною метою: думати про Альбертину, а не про них? На це міг би відповісти перед смертю Сванн, бо він кохався в тінях. На бальбецьких стежках було безліч таких тіней, гнаних, забутих, іноді відшукуваних наново
— іноді задля одної-єдиної зустрічі, аби доторкнутися до якогось примарного, одразу ж зникомого життя. Я думав про те, що всі ці шляхові дерева, груші, яблуні, тамариски, переживуть мене, і мені марилося, ніби вони закликають мене нарешті братися за перо, поки ще не прийшла година вічного спокою.
Я виходив з машини у Кетгольмі, біг крутим виярком, переходив по кладці через струмок і підступав до Альбертини, а вона
малярувала, сидячи проти церкви, багатоголової своїми маківками, колючої й червоної, квітучої, мов трояндовий кущ. Лише тимпан був гладенький; прирослі до ошатної кам'яної стіни янголи зі свічками в руках перед очима молодої пари XX сторіччя правили обряд XIII сторіччя. Саме їх і намагалася Альбертина удати на покритому грунтовкою полотні. Наслідуючи Ельстіра, вона хотіла широкими мазками відтворити той шляхетний ритм, яким, як казав їй великий майстер, вони різнилися від усіх бачених ним. Потім вона збирала свої речі. Помагаючи одне одному, ми спиналися під гору виярком, а церквиця стояла собі так само любісінько, нібито й не бачила нас, наслухаючи безугавний журкіт струмка. Авто гнало назад, але вже іншим шляхом. Ми проїжджали повз Маркувіль-Пишний. На його церкву, напівнову, напівреставровану, призахідне сонце клало свою патину, таку саму гарну, як вікова патина. Крізь ту патину скалилася велика горорізьба, немов крізь шар чи то рідини, чи то світла. Пречиста Діва, свята Єлисавета і святий Йоахим, обполіскувані невловимим течивом, наче вибредали з води і з соняшного сяйва. Вило-нюючися з гарячого пилу, численні новочасні статуї височіли на колонах, на одрубі золотавого завою заходу сонця. Біля церкви ріс високий кипарис, ніби за якоюсь священною загородою. Ми висідали з мотору й оглядали церкву. Маючи на собі точок з італійської соломки та шовковий шалик, Альбертина відчувала їх як продовження свого тіла (а це було для неї джерелом доброго самопочуття), і, обходячи церкву, була вже в іншому гуморі, що виявлявся в бездумному, але не позбавленому чару пишанні; шалик і точок були для мене лише часткою моєї приятельки, свіжою, випадковою, проте вже любою мені, і я ловив їхнє майво у вечірньому повітрі навколо кипариса. Альбертина сама не могла бачити, але здогадувалася, що гожий шалик та гожий точок їй личать, бо всміхалася до мене, наломлюючи рухи голівки до зачіски, увінчаної убором. "Реставрована вона абияк", — озвалася Альбертина, показуючи на церкву і пригадуючи Ельстірову хвалу дивовижній, неповторній красі давезного каменю, з якої її змуровано. Альбертина вмент угадувала, що відреставроване. В музиці вона виявляла несмак, зате в архітектурі смак її не підводив. Як і Ельстірові, ця церква мені не вельми подобалася; її сонячне чоло не поривало до себе моїх очей, і оглядати її я заходився лише на догоду Альбертині. І все ж мені здавалося, ніби великий імпресіоніст суперечив сам собі; чи законно оцінювати вартість архітектурного витвору, не враховуючи, як він змінюється у світлі вечорового сонця? "Ні, — мовила Альбертина, — вона мені явно не подобається, подобається лише назва — Пишна. Та ось про що треба запитати Брішо: чому Сен-Мар називається Вбраним? Наступного разу ми поїдемо туди, згода?" — мовила вона, прядучи на мене своїми чорними очками з-під начо-леного точка, як раніше з-під поло.її шалик маяв на вітрі. Я знову сідав з нею до авта, і мені було втішно марити про те, що завтра ми вирушимо до Сен-Мару. В ту спечну пору, коли тільки тягне до води купатися, дві старезні блідо-рожеві дзвіниці, криті ромбуватою дахівкою, ледь похилені й тріпотливі, скидалися на допотопних гостроголових риб із моховитою лускою цегляної барви, недвижно знесених угору в прозорій і блакитній воді. Скорочуючи шлях, ми за Маркувілем повертали на роздоріжжя, де стояла ферма. Іноді Альбертина зупиняла тут екіпаж, але вилазити їй було ліньки, і вона просила мене сходити по кальвадос або по сидр, і хоча нас запевняли, що він не шумує, а проте ми ним забризкувалися. Ми горнулися одне до одного. Фермери ледве могли розгледіти Альбертину в глибу закритого авта; я віддавав пляшки; ми їхали геть, ніби на те, щоб і далі жити удвох, жити життям коханців, за яких вони нас вважали, життям, у плині якого ця зупинка, потрібна для втамування спраги, була лиш незначною миттю; фермери були б недалекі від істини, якби побачили нас потому, як Альбертина випивала цілу пляшку сидру; тоді вона й справді ніби не могла примиритися з тим, щоб між нами зоставалася якась відстань, зазвичай не страшна для неї; її ніжки під полотняною спідничкою притискалися до моїх ніг, вона торкалася моїх щік своїми теплими, нараз поблідлими щічками з червоними плямами на вилицях, — ось так палають уже ледь марні щоки у дівок передмістя.