Шкода тільки, що після припливу геніальносте, яка поймає життя, мозок утомлюється, рівновага поступово порушується і, ніби річка, яка переборює сильну супротивну течію, життя зрештою бере своє. Та поки перший період не закінчився, митець поступово відкриває закон, формулу свого несвідомого дару. Він знає, які обставини (як він повістяр) і які краєвиди (як він маляр) дають йому матеріал, і хай цей матеріал сам собою буде йому байдужий, але він так само необхідний для його пошуків, як науковцеві лабораторія, а художникові — робітня. Він знає, що створив шедеври, користуючися з тих ефектів, які дає притлумлене світло, розкриваючи гризоти сумління, які змінюють уявлення про вину, зображуючи жінок, які лежать під деревами або наполовину занурені у воду, ніби кам'яні статуї. Прийде день, коли його мозок такий буде виснажений, що матеріал, яким послугувався його геній, уже не здобудеться на те, щоб викресати розумову енергію (але ж тільки з такої снаги і виростає його творчість!), а проте митець не облишить шукати матеріалу і буде радий, що він тут, близько, бо він дає йому духову втіху і пориває до роботи; ба більше, відчуваючи до нього якийсь забобонний страх, ніби на світі немає нічого над нього, ніби в ньому міститься значна частина його твору, аж ніби навіть готова, він здобріє тим, що одвідуватиме свою натуру, схилятиметься перед нею. Він вестиме безконечні розмови з покаянними злочинцями, чия покута і воскресіння правили свого часу за тему для його романів; він купить сільську хату там, де туман скрадає світло; він цілі години пильнуватиме, як купаються жінки; він збиратиме гарні тканини. Словом, краса життя — вираз трохи безглуздий, — була тією, вже за межами мистецтва, стадією, на якій, як я помітив, зупинився Сванн і до якої, через зубожіння творчої основи, через ідоловірство перед формами, колись для нього такими плідними, через нехіть до найменших зусиль мав рано чи пізно знизитися такий митець, як Ельстір.
Нарешті він поклав останні мазки на своїх квітах; я втратив ще одну хвилину на їхні розглядини; жертва була невелика, адже я знав, що дівчат на узмор'ї немає; та якби я був певен, що вони ще там і що через ці згаяні хвилини я проґавлю їх, я все одно оглянув би полотно: я сказав би собі, що Ельстірові важливіші його квіти, ніж моя зустріч з дівчатами. Вдача моєї бабусі, від якої був такий далекий мій всепереможний егоїзм, одначе відбивалась у мені. Якби я лише вдавав, ніби люблю і шаную когось, хто насправді мене зовсім не обходив, і якби ця людина ризикувала лишень попасти в халепу, а я б у цей час наражався на справжню небезпеку, я б теж уболівав за нього, ніби його халепа — це щось поважне, а небезпека, нависла наді мною, — абищиця, бо мені б здавалося, ніби він це бачить саме у таких пропорціях. І; сказати по щирості, я б цим не вдовольнився: я не тільки не бідкався б, що мені загрожує небезпека, я пішов би сам на рожен, а інших намагався б прикрити, дарма що сам наражався б ще більше на ризик. Це виникає з багатьох причин, і всі пояснення не на мою користь. Одна причина така: коли я міркував спокійно, виходило, що життям я дорожу, та щоразу, як мене огортало душевне хвилювання або навіть коли я був просто знервований, іноді через таку дрібницю, що про неї й згадувати годі, а потім коїлася якась нелюба пригода, здатна погубити мене, то нова тривога здавалася мені проти колишніх дрібною і викликала в мене почуття блаженної, сказати б, полегкосте. Сам я людина не хоробра, а проте я знаю за собою одну здатність, яку, по серйозних роздумах, я, зрештою, визнав глибоко мені чужою, визнав геть-то незрозумілою: захоплення небезпекою. І навіть якби небезпека, та ще й смертельна, виникла у безхмарну й щасливу пору мого життя, я неодмінно, аби був біля мене ще хтось, сховав би його, а сам зостався на небезпечному місці. Коли завдяки досвіду я побачив, що завжди роблю так само і, окрім радости, нічого від цього не маю, я, на свій превеликий сором, відкрив таке: попри те, що я завжди вважав і твердив, мене дуже хвилює, що про мене думають інші. Цей різновид глибоко зачаєного самолюбства не має, зрештою, нічого спільного ні з марнославством, ні з пихою. Все, що здатне лоскотати ці почуття, мене б аніскілечки не порадувало, я їх цурався. Зате я не міг позбавити себе втіхи показати тим, від кого мені щастило приховувати дрібні мої стійності, здатні бодай трохи піднести мене в їхніх очах, що мені більше залежить на тому, аби порятувати од смерти їх, аніж себе самого. Оскільки рушієм тут виступає самолюбство, а не чеснота, то я вважаю за цілком природне, що вони чинять інакше. Я аж ніяк не ганю їх, а проте, мабуть, зганив би, якби мною рухало почуття обов'язку, тоді б я вирішив, що справляння обов'язків так само неодмінне для них, як і для мене. А так я, навпаки, вважаю, що ті, хто береже своє життя, чинять якнаймудріше, бо хоча я особисто не можу не жертвувати своїм, а все ж усвідомлюю, що це злочинно і нерозумно, усвідомлюю надто ясно потому, як я, здається, нарешті переконався, що життя багатьох із тих, кого я затуляю собою від бомби, становить меншу цінність. Зрештою від дня моєї візити до Ельстіра мало збігти чимало часу, перш ніж я навчився судити про душевні якості за їхньою справжньою вартістю, та й ішлося того дня не про небезпеку, а лише про перемогу фальшивого самолюбства: бажання не показати, що втіха, про яку я так мріяв, дат мене важливіша, ніж те, що аквареліст не встигне завершити картину. І ось він її завершив. Коли ми виходили з ним із ательє, я помітив — такі довгі були о тій добі року дні, — що ще зовсім не так пізно; ми рушили до пляжу. Я брався на всілякі хитрощі, аби лиш утримати Ельстіра на тому місці, де, на мою гадку, ще могли пройти дівчата. Показуючи на скелі, я без кінця розпитував про них художника, аби він забув про час і пробув тут якнайдовше. Мені здавалося, ніби у нас більше шансів наткнутися на ватагу наприкінці надбережжя. "Я б хотів побачити ці скелі зблизька, — сказав я Ельстірові, знаючи, що одна з дівчат туди вчащає. — А ви розкажіть мені про Каркетюї! Ох, я залюбки вибрався б до Каркетюї! — додав я, не усвідомлюючи, що, може, не такий своєрідний сам краєвид, незвичність якого так гостро відчувалася в "Порті Каркетюї" Ельстіра, як бачення маляра. — Відтоді, як я оглянув вашу картину, мене, мабуть, найбільше надить до Каркетюї, та ще в Пуент-дю-Ра, але звідси до Пуент-дю-Ра — то ціла подорож". — "Якби Каркетюї був звідси й не ближче, я б усе-таки порадив вам подивитися спершу його, — відповів Ельстір. — Пуент-дю-Ра дивовижна, але, зрештою, це все ті самі нормандські чи бретонські високі скелясті кручі, вам уже знайомі. Каркетюї з його бескеттям на низькому березі — це зовсім інше. Чогось подібного я у Франції не бачив, радше це нагадує деякі урочища у Флориді. Там теж дуже цікаво і так само напрочуд дико. Це між Клітурпом і Неомом, а ви знаєте, яке це пустельне узбережжя; пляжні коси чудові. Тут берегова лінія нічим не вражає, але там, не можу вам і передати, яка там краса, яка м'якість".
Вечоріло; треба було повертатися; я пішов провести Ельстіра до його вілли, аж це, так постає перед Фаустом Мефістофель, появилися наприкінці алеї, — ніби проста, примарна і диявольська об'єктивація темпераменту, протилежного моєму, об'єктивація майже варварської і жорстокої вітальности, якої була геть позбавлена моя неміч, моя загострена, зболіла вражливість, моя схильність до задуми, — кілька барвистих плям того різновиду, який годі з чимось сплутати, кілька спорад зоофітичної ватаги дівчат; вони ніби не помічали мене і водночас, безперечно, відгукувалися про мене зневажливо. Передчуваючи неминучість нашої зустрічі, передчуваючи, що Ельстір мене покличе, я повернувся до нього плечима, наче купальник до хвилі; я нараз пристанув, мій славетний супутник пішов далі, а я заходився розглядати вітрину антиквара, біля якої ми саме проходили, наче мене там щось зацікавило: хай, мовляв, дівчата бачать, що я думаю не лише про них, і мені вже ввижалося, що, коли Ельстір покличе мене, аби відрекомендувати їм, я подивлюся тим запитальним поглядом, який передає не подив, а бажання здаватися здивованим, — такі ми всі кепські лицедії і такі добрі фізіономісти ті, хто за нами пантрує, — і що я навіть покажу пальцем на свої груди, буцімто питаючи: "Ви кого — мене кличете?" — а потім підбіжу, слухняно і смиренно схиливши голову і намагаючись холодним виглядом показати, ніби я здавлюю своє серце, що мене одірвали від милування на старий фаянс, аби познайомити з тими, з ким мені не хочеться сходитися. Отож я розглядав вітрину в чеканні тієї миті, коли моє ім'я, яке вигукне Ельстір, ударить мене, наче куля, очікувана й нешкідлива. Певність, що мене відрекомендують дівчатам, обернулася не тільки тим, що я вдавав байдужість, а й тим, що зараз і справді був до них байдужий. Скоро втіха познайомитися з дівчатами стала неминучою, як вона змаліла, зморхла, видалася меншою, ніж утіха від розмови з Робером, від обіду з бабусею, від мандрів по околицях, за якими мені доведеться шкодувати, бо, зійшовшись із дівчатами, які навряд чи виявлять велике зацікавлення історичними пам'ятками, я муситиму про них забути. Утіху від знайомства зменшувала не тільки її неминучість, а й її раптовість. Закони не менш точні, як закони гідростатики, накладають образи, які ми створюємо, один на одного у сталому порядку, а наближення якоїсь події змітає цей порядок. Ельстір от-от мене нагукає. Зовсім інакше я малював собі нерідко, — на пляжі, в номері, — знайомство з дівчатами. Зараз має статися непередбачена подія, до якої я був не підготовлений. Я не пізнавав ні свого бажання, ні його мети; я вже не радий був, що пішов з Ельстіром. Проте головне, що применшувало втіху, про яку я так мріяв, це певність у тім, що вже ніщо її мене не позбавить. І вона знову напнулася, наче пружина, тільки-но певність перестала її стискати, коли я, наважившись повернути голову, побачив, що Ельстір за кілька кроків од мене прощається з дівчатами. Личко тієї, що стояла до нього ближче, пухкеньке, обсипане сяйвом її погляду, схоже було на пампушечку, в якій залишено місце для стяжечки неба.