У пошуках утраченого часу. Том 1: На Сваннову сторону

Марсель Пруст

Сторінка 82 з 84

Мені казали, що в Алеї я побачу вишуканих жінок, чиї імена, хоча вони не всі були заміжні, ставили поряд з іменем пані Сванн, а втім, більшість із них носили не імена, а прізвиська; якщо котрась із них мала інше прізвище, то вона була свого роду інкогніто, яке ті, хто говорив про тих жінок, завше розкривали, щоб їх розуміли співрозмовники. Вірячи, що жінки втаємничені в закони Краси (бо це один із жіночих чарів) і що жінки наділені хистом втілювати Красу життя, я загодя приймав мов якесь одкровення їхні туалети, виїзди, безліч дрібничок, я вкладав у них свою віру, наче душу, і моя віра надавала цій скороминущій і хисткій цілості стрункість мистецького шедевру. Але я прагнув побачити пані Сванн і чекав її з хвилюванням не меншим, ніж Жільберту, бо Жільберта напоїла своєю гожістю і батьків, як напоїла вона нею все, що її оточувало, і я любив їх так само палко, хоч і з якоюсь болісною бентегою (бо їхні шляхи перехрещувалися в інтимній стороні Жільбертиного життя, для мене забороненій), ба більше: я побожно шанував їх (бо скоро довідався, як це буде видно далі, що їм не подобалися її ігри зі мною), як ми побожно шануємо всіх, хто має безмежну владу чинити нам зло.

Найбільшою художньою вартістю і верхом світськости мені уявлялася простота пані Сванн, коли я бачив, як Алеєю акацій, ніби так їй було ближче додому, вона чимчикує у суконному кунтушику, в точку з фазанячим пером, з пришпиленим на корсажі букетом фіалок, і ледь помітно киває на вітання чоловіків, які Їдуть в екіпажах і, вгледівши здалеку її силует, уклоняються їй і кажуть один одному, що ні одна жінка не має такого шику. Але вже не простоту, а пишноту ставив я на перше місце у тому разі, коли, уговкавши здорожену Франсуазу, яка заявляла, що її "ноги не несуть", погуляти зі мною ще годинку, я нарешті помічав, як на ту алею, що провадить од Брами дофіна, вилітав живий образ королівської величі, живий образ прибуття августійшої особи, який мене так глибоко вражав, як не вражала потім жодна королева, бо уявлення про королівську потугу в мене вже склалося правдивіше й наочніше; і живий образ цей несла гоном пара баских коней, сухорлявих, зміїстих, ніби на малюнках Константина Ґіса, а з ним і здоровецького візничого — у хутряній шапці козацькій, він сидів на передку поряд із маленьким грумом, схожим на "тигра" "покійного Боднора"; я бачив, або, точніше, відчував її обриси, ніби ті вкарбувалися гострою і виснажливою раною в моє серце, обриси незрівнянної вікторії, навмисне змайстрованої з вищим кузовом і стилізованої під старовину так, щоб крізь старовинність прозирав "останній крик моди". У глибині вікторії спочивала пані Сванн з єдиним сивим пасемцем у білявому тепер волоссі, оповитому тонким віночком, найчастіше з фіалок, який підтримував і довгу вуалетку; у руці вона мала бузкову парасольку, а на вустах у неї грала якась двозначна усмішка, звернена до тих, хто з нею вітався, і хоч у цій усмішці читав я найяснішу ласку, насправді в ній більше було виклику кокотки. Одним ця усмішка казала: "Я все добре пам'ятаю, це був упій!", іншим: "Як я вас кохала! Вам не поталанило!", третім: "Ваша воля! Я ще трошки триматимусь каретного ряду, але при першій оказії зверну!"

Навіть коли назустріч їхали незнайомці, на її вустах жевріла ледача усмішка, ніби вона виглядала появи приятеля або згадувала про нього, і тоді про неї казали: "Яка вона гарна!" І лише для деяких вона припасла усмішку кислу, вимушену, несміливу і холодну, яка означала: "Так, гадюка, я знаю, що ви чорноротий і що вам аби язиком клепати! А мені чхати на вас!" Пройшов Коклен, про щось гомонячи з приятелями і вітаючи тих, хто їхав колясками, широким театральним жестом. А я думав тільки про пані Сванн, прикидаючись, ніби ще не помітив її: я знав, що доїхавши до Голубиного тиру, вона звелить візничому звернути й зупинитися, щоб іти далі пішки. І в ті дні, коли я почував, що мені не забракне духу пройти повз неї, я тягнув Франсуазу в тому напрямку. Трохи згодом я справді бачив, як алеєю для піших іде пані Сванн: вона простувала назустріч мені, волочучи за собою довгий шлейф своєї бузкової сукні, вбрана так, як, за розумінням низоти, вбираються королеви, вичепурені й виряджені зовсім інакше, ніж інші жінки; йшла, позираючи на руків'я парасольки, майже не глядячи на перехожих, ніби її головним завданням, єдиною її метою була прогулянка про людське око і ніби їй байдуже, що всі зори спрямовані на неї. А втім іноді озираючись, щоб покликати свого хорта, вона нишком нипала очима навсебіч.

Навіть ті, хто не знав її, вгадували з деяких особливих і незвичних ознак, — може силою якогось телепатичного впливу, подібного до того, що викликав гучні оплески у глядачів несвідомців тоді, коли Берма аж очі на себе брала, — що то мала бути особа знаменита. Вони питали одне одного: "Хто се?", іноді зверталися з цим запитанням до перехожого, або намагалися запам'ятати, як вона вбрана, щоб потім їхні обізнаніші приятелі могли заспокоїти їхню цікавість, почувши від них опис її туалету. Інші погуляльники, пристаючи на хвилинку, заводили між собою розмову.

— Ви знаєте, хто се? Пані Сванн! Це ім'я нічого вам не говорить? Одетта де Кресі!

— Одетта де Кресі! Я так і сказав собі: ці сумні очі... Але ж вона вже, знаєте, не перволіток! Пригадую, як я розважався з нею, коли подав у відставку Мак-Маґон.

— Я б, вами бувши, про це їй не нагадував. Нині вона пані Сванн, дружина члена жокей-клубу, приятеля принца Валлійського. А втім і тепер вона гожа.

— Аби ви бачили її в ті часи, ох, яка була красуня! Мешкала вона у своєрідно опорядженій віллі — там тих китайських марничок хоч греблю гати. Пам'ятаю, нам дуже дошкуляли крики газетярів, зрештою вона сказала, щоб я одягався.

Не вникаючи в суть цих розмов, я уловлював довкола пані Сванн шемріт слави. Серце моє так і тенькало на думку, що незабаром усі ці люди (на жаль, я не помітив серед них банкіра-мулата, мого, як мені здавалося, зневажника) побачать, як незнайомий молодик, на якого вони не звертали жодної уваги, вітається (я, щоправда, знайомий з нею не був, але вважав, що маю на це право, оскільки мої батьки були знайомі з її чоловіком, а я грався з її донькою) з цією жінкою, знаменитою своєю вродою, розпустою та елегантністю. Але опинившись за два кроки від пані Сванн, я скидав капелюха таким широким жестом і вклонявся так низенько, аж вона несамохіть усміхалася. Публіка сміялася. Що ж до самої пані Сванн, то вона ніколи не бачила мене з Жільбертою, не знала мого імени, я був для неї — ніби сторож Булонського лісу, ніби перевізник, ніби качка на озері, якій вона кидала крихти, — одним з другорядних, буденних, безіменних, позбавлених характерних ознак статистів, як персонаж без слів у театрі, свідків її прогулянок по лісі. В ті дні, коли я не бачив пані Сванн в Алеї акацій, я іноді стикався з нею в Алеї королеви Марґарити, де гуляють жінки, які прагнуть або вдають, наче прагнуть, бути на самоті, а втім, довго вона на самоті не залишалася, скоро її наздоганяв хтось із приятелів, звичайно чоловік у сірому циліндрі, хтось, кого я не знав і хто заводив з нею тривалу розмову, поки їхні повози повільно їхали слідком.


Розмаїття Булонського лісу, яке робило його штучним, яке перетворювало його на Сад — сад у зоологічному або міфологічному значенні слова — я знову відчув цього року, проходячи через нього до Тріанону, якось уранці, на початку листопада, коли близькість і водночас недоступність картини осени, такої нетривалої для домосидів, сповнює нас такою тугою за опалим листям, що ми дослівно маримо ним і страждаємо від безсоння. У моїх наглухо замкнених покоях листя, притягнуте моїм палким прагненням бачити його, вже цілий місяць кружляло між моїми думками і будь-яким предметом, на якому я зосереджував свою увагу, кружляло жовтими плямами, як ті, що іноді танцюють перед нашими очима, хоч би куди ми глянули. І ось того ранку, не чуючи більше, як у попередні дні, шуму дощу, бачачи, як у кутках вікон з опущеними фіранками усміхається погідний день, — так із куточків стулених уст злітає таємниця щастя, — я відчув, що можу узріти, як жовте листя, в усій своїй красі, пронизує сонячне світло. Нездатний утриматися від спокуси глянути на дерева, як давно у минулі часи, коли вітер люто скиглив у комині, я не міг податися до моря і вийшов з наміром вирушити через Булонський ліс до Тріанону. Це була та година і та пора року, коли ліс виглядає особливо розмаїтим не лише тому, що він рябий, а ще й тому, що ця рябота незвична. Навіть у чистих місцинах, де око обіймає широкий простір, алея жовтогарячих каштанів, простягнута напроти далеких темних мас дерев, уже безлистих, але все ще не зовсім голих, скидалася на розпочате полотно, де маляр лише подекуди поклав мазки, зображуючи сонячну алею, виокремлену ним для випадкової прогулянки людей, яких він домалює потім.

Трохи далі, там, де дерева ще зберігали зелене убрання, тільки один дебелень, приземок зі спиляною верхівкою, маяв на вітрі своєю потворною вогненно-червоною гривою. В інших місцях листя було таке свіже, ніби от-от розпустилося, а чудовий ампелопсис, усміхнений подібно до розквітлого взимку терновика, від самого ранку був ніби у цвіту. І весь ліс здавався чимось тимчасовим і штучним, як розсадник чи парк, де чи то з науковою метою, чи то готуючись до свята, недавно посаджено серед найзвичайнісіньких дерев, які ще не викопано, два-три рідкісні різновиди з якимсь фантастичним листям, що породжує круг себе простір, повітря, світло. Отож була пора року, коли Булонський ліс виявляє силу-силенну різних порід і гуртує найвідмінніші одна від одної частини у багатошару цілість. І година дня була та сама. Де ще дерева не облетіли, здавалося, що листяна речовина зазнавала змін там, де до неї досягло сонячне світло, майже поземе як уранці, так і за кілька годин, коли зі смерком воно засвітиться, мов лампа, кине здалеку на листя штучні, гарячі відблиски і підпалить горішнє листя, а під охопленим полум'ям вершечком тьмяним, вогнетривким підсвічником височітиме стовбур. Подекуди проміння робило каштанове листя товстим, як цегла, і ніби в жовтій перській будівлі з блакитним узором, злютовувало його з небом, а подекуди навпаки, відривало його од неба, до якого листя п'ялося своїми золотими пальцями.

78 79 80 81 82 83 84