Презентації добігали врешті кінця, про них довго оповідати, але вони тривали заледве кілька хвилин після моєї появи в салоні. Дукиня Ґермантська казала мені майже благальним тоном: "Базен, мабуть, вас утомив — водить то до того, то до того; нам хочеться, аби ви познайомилися з нашими приятелями, але нам неохота вас морити, щоб ви до нас вчащали". Аж ось дук якось незграбно і скуто махнув (йому, звісно, кортіло зробити це ще годину тому, але цю годину пожертвувано мені на огляд Ель-стіра), що можна подавати.
Треба додати, що бракувало ще одного з гостей, пана де Ґруші; його дружина, з дому Ґермантів, прибула сама; чоловік полював цілий день і мав явитися сюди просто з лісу. Пан де Ґруші, нащадок того Ґруші, який висунувся за Першого цісарства і на якого вішають собак за те, що його неприсутність на початку битви під Ватерлоо стала головною причиною Наполеонової поразки, був з дуже доброї, хоча не вельми родовитої, як на деяких фанатиків шляхетства, сім'ї. Так, принц Ґермантський, який через багато років довів, що сам він не такий-то й перебірник, любив мовити своїм сестреницям: "Велика шкода, що сердешна віконтеса Ґермантська (матір пані де Ґруші) не зуміла видати заміж своїх доньок!" — "Але ж, вуйку, найстарша вийшла за пана де Ґруші!" — "Я його чоловіком не називаю! Зрештою, подейкують, що вуйко Франсуа женихається до наймолодшої — хвала Богу, не всі на висадки зостануться".
Скоро тільки сказано подавати, ту ж мить широкою дугою двері до їдальні відчинилися настіж: маршалок, мов той церемоніймейстер, ударив чолом принцесі Пармській і ознаймив: "Пані! Страва на столі!" — таким тоном, ніби проголосив: "Пані! Смерть на порозі!", але це анітрохи не засмутило зібраних — пари веселенько собі, ніби діло діялося влітку в Робенсоні, по черзі посунули до їдальні, розділяючись, коли добиралися до своїх місць, де лакеї підсували їм стільці. Останньою підійшла до мене дукиня Ґермантська, аби я провів її до столу; я не відчував і тіні ляку, хоча міг би й здрейфити, бо герцогиня, ця спритна мисливиця, бачачи як я сплохував, підступивши до неї не з того боку, як належить, з легкою, завдяки своїм тренованим м'язам, гожістю обкрутнулася так звинно довкола мене, що моя рука опинилася на її руці, і я геть непомильно попав у ритм дукининих точних і шляхетних рухів. Я піддався їм тим охвітніш, що Ґерманти не хизувалися своєю грацією, як не хизується своєю вченістю одукована людина, і тому перед ними ми не так пантеличимося, як перед неуком. Розчинилися ще одні двері, і внесено димучу юшку, — таке вра-жіння, ніби обід відбувався в дотепно урядженому театриковіпупацці, театрикові маріонеток, де припізнена поява молодого гостя зворухнула на знак господаря всю машинерію.
Цей дуків знак, за яким поставлено на роботу величезний, вигадливий, слухняний, пишний, живий годинниковий механізм, здавався несміливим і аж ніяк не з-царська величним. Нерішучість жесту не змазала вражіння від видовиська, викликаного цим жестом. Бо я відчув, що в дуковому ваганні і заклопотаності крився острах, як би я не подумав, що ждано з обідом тільки на мене, й ждано довго: так само дукиня боялася, що по огляді стількох картин мене зморять безконечні презентації і мені не дадуть дихнути. Отож-бо брак пишноти в дуковому жесті дихав правдивою пишнотою. Те саме можна було б сказати і про байдужість дука до пишної обстановки, зарівно як і про його люб'язність із таким незначним гостем, якого він хотів пошанувати.
Це не перешкоджало дукові Ґермантському бути під багатьма поглядами геть-то посполитим, ба навіть мати кумедні риси людини вельми багатої, пиху парвеню, хоча випанком він і не був. Але так само як функціонер і священик знають, що їхній скромненький хист може дужчати і всесильніти (мов якась хвиля завдяки грі всієї маси моря) заходами французької Адміністрації й Католицької церкви, дук Ґермантський осідлав іншу силу — стеменну аристократичну ґречність. Ця ґречність розточувалася не на всіх поспіль. Дукиня Ґермантська не прийняла б маркізи де Камбремер чи пана Форшвіля. Але відтоді як хтось — у даному разі я — здобував право ввійти до кола Ґермантів, ця ґречність відкривала скарби гостинної простоти, ще прекраснішої, настільки це можливо, ніж старовинні вітальні й зацілілі тут пишні меблі.
Коли дук Ґермантський хотів когось обворожити, він величав його, напрочуд уміло використовуючи для цього величання зустріч і околичності. Певна річ, у його маєткові, у Ґерманті, ця "шанота" і "щедроти" виявлялися б інакше^ Він звелів би запрягти, щоб проїхатися удвох перед обідом. Його поводження так само зворушувало, як зворушує, коли ми читаємо спогади, поводження Людовіка XIV, — король усміхнено й по-доброму, на-півшанобливо відповідає суплікаторові. Хоч би там як, а треба в обох випадках розуміти, що цей політес залишався тільки полі-тесом, та й годі.
Людовік XIV (хоча фанатики шляхетства тієї епохи закидають йому недбальство в етикеті, і Сен-Сімон, скажімо, пише, що проти таких королів, як Філіпп де Валуа, Карл V тощо, Людовік XIV був таким собі короликом) уклав докладний підручник, перед ким із можновладців мають поступатися княжата крови й посли. Подеколи, якщо не сходилися кінці з кінцями, вважалося, що ліпше, як син Людовіка XIV, його високість, прийме якогось чужостороннього владаря надворі, аби ніхто не сказав, що хтось із них вступив до палацу першим. Електор Палатинату, запросивши дука Шеврезького на обід, удає, аби не уступитися перед ним, із себе хворого й обідає лежачи — з халепи якось вив'язалися.
Месьє, помітивши, що Месьє Дук відмовляється прислужуватися йому, вигадує з намови свого брата-короля, який, зрештою, щиро любить його, привід, аби змусити кузена бути на його вранішньому туалеті й надіти на нього сорочку. Але коли в нас озивається глибоке почуття, коли зачіпаються струни серця, то обов'язок ґречносте легковажиться. Через кілька годин по смерті найулюбленішого брата, коли Месьє, за висловом дука Мон-форського, "був ще теплий", Людовік XIV співає арійки з опер, дивується, що у дукині Бургундської, чиє серце крається з горя, така смутна міна, йому хочеться, щоб веселощі тривали і щоб двораки знову сіли до гри, і він велить дукові Бургундському почати партію в брелан. Отож не лише у світському розрахованому житті дука Ґермантського, а й у його непродуманому бовканні, в його заняттях, у його забавах упадав в очі той самий контраст: Ґерманти скорбіли не дужче, ніж прості смертні, мабуть, вони були навіть менш вражливі; зате їхнє ймення щодня траплялося у світській хроніці "Ґолуа" через безліч похорон: не провести в останню путь вони мали за непрощенний гріх. Достоту як подорожник знаходить майже такі самі будівлі з глиняними чи пласкими дахами, які могли знати Ксенофонт чи апостол Павло, так само у ставленні до людей дука Ґермантського, який вчаровував своєю ґречністю й обурювався хамством, невільника марнотних ритуалів і заперечувальника найсвятіших обов'язків, залишилося неторкненим, хоча збігло двоє століть, притаманне двірському життю за Людовіка XIV знатурення, — через це зіпсуття питання, чи в тобі озветься совість, пов'язується не зі скрухою і не з мораллю, а з чистою формалістикою.
Друга причина, чому принцеса Пармська так примилялася до мене, була вже суто особиста. Ця дама свято вірила в те, що в дукині Ґермантської все краще, ніж у неї. Щоправда, їй і в інших усе подобалося більше; перед найпростішою стравою, перед найбуденнішою квіткою вона не тільки умлівала, а й просила дозволу завтра послати по рецепт або щоб її шеф-кухар чи старший садівник перевірив усе на місці, а той кухар чи садівник мали велику платню, тримали свій екіпаж, а головне — величалися своїм хистом і вважали за ганьбу для себе розпитувати, як готувати банальний наїдок або брати за зразок якийсь сорт гвоздики, далеко не такої гожої своєю "строкатістю", "узористістю" й розмірами, як вирощена вже давно у принцеси гвоздика. Але її ухи та охи перед усім що попадя були вдаваними і мали за мету довести, що ні високе становище, ні багатство не зробили з неї гордійки, бо гордоту картали її давні напутники, приховувала її матір і не допускав Бог, натомість салон дукині Ґермантської вона щиро вважала за місце обране, де все тебе чарує і захоплює. Але й люди не скорі на такий ентузіазм відзначили б Ґермантів серед інших магнатів — настільки вони були вибагливі й химерні. Спершу вони справили на мене протилежне вражіння, вони здалися мені посполитими людьми, подібними в усьому до інших чоловіків та жінок, а все тому, що я попервах бачив у них, як бачив у Бальбеку, у Флоренції, у Пармі, лише імена. Певна річ, у цьому салоні всі дами, які ввижалися мені такими собі статуетками з саксонської порцеляни, скидалися на більшість жінок. Але так само як Бальбек і Флоренція, Ґерманти, розчарувавши мою уяву більшою схожістю на подібних до себе, ніж на свої імена, згодом, тільки не так гостро, вражали мене певними від-рубностями. Сама їхня врода, рожева з якимсь відливом у фіолет цера, золотаві, ніби жевряві пуклі тонкого й м'якого волосся, навіть у чоловіків, схожого десь чи то на мох на стінах, чи то на шерсть родини котячих (цьому одлиску волосся відповідав блиск ума, бо говорили не лише про ґермантівський колір обличчя й волосся, а й про їхню дотепність, як колись говорили про дотепність Мортемарів), надто делікатна товариська властивість — ще з-перед Людовіха XIV — тим помітніша серед людей, що самі Мортемари при кожній нагоді цю властивість плекали, — все те допомагало в хай би якій коштовній речовині великопанського середовища, куди було інкрустовано й Ґермантів, виокремлювати їх і вибирати, як жилки, розблислі в яснисі та оніксі, або радше, як м'який похит ясних кучериків, розімчаних виткими промінцями в лоні моховитого агату.
Ґерманти — принаймні ті, що були гідні цього імені, — мали не лише чудовий колір обличчя, волосся, прозорі очі, а й окреміших) манеру триматися, рухатися, вклонятися, дивитися на тебе, перш ніж подати руку, стискати руку — всім цим вони були відрубні від інших світських людей, як відрубні світські люди від селюка в сірій свиті. І хоч би'які ласкаві були вони з тобою, несамохіть закрадалася думка: "А чи не мають вони права, бачачи, як ми ходимо, вітаємося, йдемо геть, — бачачи, що все у них так само гоже, як лет ластівки або нахил троянди, — подумати про себе: "Ці люди іншої раси, а ми — сіль землі"? Згодом до мене дійшло, що Ґерманти вважали, що я теж людина іншої раси, але мені вони заздрили, бо я посідав єдино, як на них, цінні вартості, яких сам у собі не усвідомлював.