Я попросив її на хвильку зайти до мого номера. Вона стрибала від захвату. "Ми поїдемо до Вердюренів!" — "Так, але скоро ви поїдете автом, то добре б вам причепуритися. Подивіться, ось оце вам буде до лиця!" І я витягнув зі сховку точок і шарф. "Це мені? Ох, який ви милий!" — гукнула вона, кидаючись мені на шию. Єме, спіткавши нас на сходах, пишаючись Альбертининою гожістю і нашим способом пересуватися (бо авта в Бальбеку були ще рідкістю), з видимою втіхою провів нас до порогу. Альбертині хотілося показатися в новому наряді, і вона попросила мене опустити буду, а потім знову підняти, щоб вільніше почуватись удвох. "Ну? — сказав Еме механікові, якого він зрештою не знав і який не ворухнувся. — Ти що, не чуєш, що тобі наказано спустити буду?" Бо Еме, битий жак у готельному сервісі, де він доскочив доброго становища, не губився, як машталір, в очах якого Франсуаза була "дамою"; навіть не бувши знайомий з кимось із низоти і зроду його досі не зустрічавши, він, одначе, йому "тикав", причому було невтямки, чи це з його боку хамне паношення чи свійське панібратство. "Я не вільний, — відповів водій, який не знав мене. — Мене найнято для панночки Сімоне. Цього пана я не повезу". Еме зареготав. "Ех! Слухай, ти, тумане! — згукнув Еме, і механік одразу йому повірив. — Це ж і є панночка Сімоне, а пан, який каже тобі спустити буду, — твій замовник!" Еме не дуже симпатизував Альбертині, і нарядом її пишався тільки тому, що його замовляв я, а проте він шепнув шоферові: "Либонь, був би рад щодня возити таких принцес, ге?" Сьогодні ми вперше поїхали автом, і я вже не міг податися до Ла-Распельєр сам, як їздив туди раніше, поки Альбертина малярувала; вона зголосилася їхати туди зі мною. Хоча вона й гадала, що можна буде затримуватися тут і там дорогою, їй не спало, що ми могли б поїхати спершу до Йоана Хрес-тителя-на-Езі — в супротивний бік, цебто відбути прогулянку, для якої відводився наступний день. Та ось вона дізналася від механіка, що можна залюбки махнути до Йоана Хрестителя, що він доправить нас туди за двадцять хвилин і що ми можемо там пробути, як забажаємо, кілька годин чи проїхати ще далі, бо шлях із Кетгольма до Ла-Распельєр забере в нього не більше як тридцять п'ять хвилин. Ми в цьому переконалися, коли машина, зірвавшися з місця, одним плигом подолала відстань у двадцять кроків доброго коня-бігуна. Відстані — це лише відношення простору до часу, і змінюються вони разом із цим останнім. Ми передаємо труднощі пересування в милях, у кілометрах, але ця система мір підводить, як тільки труднощі меншають. Малярство змінюється з тієї самої причини, оскільки село, розташоване нібито не в тім світі, де стоїть інше, стає сусіднім із ним, коли змінять масштаби краєвиду. В кожному разі звістка, що існує такий Усесвіт, де два на два п'ять, а пряма не є найкоротшою відстанню між двома точками, не так би вразила Альбертину, як слова механіка, що можна собі любісінько в пообіддя махнути до Йоана Хрестителя і до Ла-Распельєр, до Дувіля і до Кетгольма, до Сен-Мар-ле-В'є і до Сен-Мар-ле-Ветю, до Ґурвіля і до Бальбека-ле-В'є, до Турвіля і до Фетерна, бо ж досі то були бранці, наглухо затокарені в комор-ках окремих днів, як раніше Мезегліз і Ґермант; бранці, яких одні й ті самі очі не могли побачити в одне й те саме пообіддя, але які були визволені велетнем у семимильних чоботях і які оточували нас у полудень усіма цими дзвіницями, вежами, старими садами, що їх поквапливо відслонював поблизький лісок.
Вибравшись на корніський шлях, авто з протяглим скреготом, ніби гострили ножаку, помчало на гору, і під нами дедалі розпросторювалося, провалюючись униз, море. Старовинні сільські хати Монсюрвана надбігали, тулячи до себе виноградники чи розарій; лараспельєрські ялини, розколисані дужче, як од вечірнього вітру, шугали від нас навсебіч, нарешті новий служник, якого я ще ніколи не бачив, відчинив нам парадні двері, а садівників син, зраджуючи свої передчасні уподобання, тим часом прикипів очима до авта. Оскільки сьогодні був не понеділок, ми не знали, чи застанемо пані Вердюрен удома, бо, поминаючи цей приймальний день, заявлятися до неї сюрпризом було необачно. Безперечно, вона іноді сиділа вдома, сиділа "у принципі", але цей вираз (уживаний пані Сванн за тих часів, коли вона теж намагалася збити свій клан-чик і залучити гостей, не сходячи з місця, хоч їй це часто могло б і не окупатися, але вживаний у перекрученому вигляді як "із принципу") означав лише "як правило", себто — з численними винятками. Адже пані Вердюрен не тільки любила виїжджати — в її уяві обов'язки господині дому були дуже широкі: коли в неї снідали, після кави, лікерів та сигарет (попри момент легкого одурма-нення від спеки і травлення, коли втішніше було б дивитися крізь листя трельяжу на джерсійський пакебот, що суне по морській емалі) у програмі передбачалося кілька прогулянок, і гостей, силоміць посаджених до екіпажів, возили проти їхньої волі від красот до красот — Дувіль славився своєю мальовничістю. Зрештою ця друга частина бесіди (найважче було встати з-за столу й сісти до коляс) теж давала втіху гостям, яких після смаковитих потрав, тонких вин та кудрявого сидру одразу п'янили свіжість морського вітру й пишнота навколишньої природи. Пані Вердюрен обвозила прибульців по всіх цікавих місцинах, ніби по куточках (поблизьких і далеких) власної посілости, буцімто їх годі було не оглянути, снідаючи в неї, і, навпаки, буцімто вони були недоступні для огляду, якщо ви не гостили у Принципалки. Подібні намагання загарбати собі виняткове право на ці прогулянки, так само як на Морелеву гру, а ще раніше — Дешамброву, зробити ландшафти частиною свого кланчика, не були такою химерою, як здавалося на перший погляд. Пані Вердюрен шкилювала з Камбремерів за несмак, який вони показали в умеблюванні Ла-Распельєр та переплануванні саду, але ще в'їдливіше — за їхню безініціативність на тих прогулянках, які вони робили самі або на які тягли за собою інших. Пані Вердюрен вважала насамперед, що Ла-Распельєр стала тим, чим вона мала бути, лише потому, як зробилася притулком для кланчика, а також твердила, що Камбремери колують на своєму ландо завжди однією дорогою — попід залізницею, по узмор'ю, по найдикіших нетрях і' що, хоч вони й живуть у цьому краю з давніх-давен, але його зовсім не знають. Якесь зерно у цьому твердженні було. Через рутину, через брак уяви та цікавости до місцевини, яка видається банальною, бо вона осьдечки, вся на видноті, Камбремери рушали з дому й вертали назад одним і тим самим маршрутом. Звичайно, вони сміялися з прагнення Вердю-ренів ознайомити їх із рідною стороною. Але якби приперти їх до муру, то виявилося б, що вони і навіть їхній візник не змогли б завезти нас у ті чудові застуми, в які нас вів пан Вердюрен, то перелазячи через тин якогось занедбаного обійстя, куди інші не насміли б забратися, то виходячи з коляси, аби пройти манівцями, щоразу сповнений віри, що його клопоти віддячаться якимсь чудовим урочищем. Зрештою і распельєрський сад був квінтесенцією, щириною всього, що можна було побачити під час далеких прогулянок. Передусім тому, бо був розташований на височині й виходив одною стороною на долину, а другою — на море; а ще — навіть на тій самій стороні, скажімо, на морській, між дерев було зроблено прочистки — так, щоб звідси було видно те, а звідти — те. Біля кожної оглядової прозурки стояла лавка; сидячи почережно на кожній з них, ви могли бачити і Бапьбек, і Парвіль, і Дувіль. Іноді там, звідки було видно щось одне, стояло навіть кілька лавок — ближче до урвища й далі від нього. З відлегліших лавок на першому плані ви бачили рясне зело, далі відкривався овид, — він і звідси здавався широким — далі нікуди, але коли ви переходили стежкою до іншої лавки, звідти погляд охоплював весь морський виднокруг, ставав і справді неозорим. Там лунало виразне шемрання хвиль, а в далекі куточки саду воно вже не доходило, звідти прибій було ще видно, але його не було вже чутно. Ці місця відпочинку господарі Ла-Распельєр називали "виглядами". І справді, вони зібрали круг замку найрозкішніші "вигляди" сусідніх околиць, пляжних чи лісових, але дуже зменшених відстанню — так Адріан позбирав у своїй віллі мініатюрні копії найславетніших споруд різних країн. Назви "виглядам" давалося не конче за назвою місцевости на цьому узбережжі затоки; часто вони діставали їх за назвою місцевости, що виразно мріла на тому боці, наче заведена в рямця, попри шир панорами. Іноді хтось брав у Вердюреновій книгозбірні книжку і йшов почитати годинку до "Бальбецького вигляду"; погідної днини всі йшли пити лікер до "вигляду Рівбельського", але тільки за помірного вітру, бо там, хоч і за стінами дерев, завжди було свіжо. Та вернімося до прогулянок, які пані Вердюрен влаштовувала в пообіддя. Якщо після повернення Принципалка знаходила в себе візитівку когось зі світських людей, "залітного гостя", то вдавала, ніби вона захоплена, а насправді побивалася, що гість її не застав (дарма що приїздили переважно на те, щоб оглянути "дім" і нав'язати стосунки на один день із жінкою, чий паризький салон, хоч і тішився славою, але мало кого надив) і зараз же посилала пана Вердюрена запросити візитера обідати наступної середи. Але зчаста турист мусив від'їжджати раніше чи боявся вертатися пізньою добою, тож пані Вердюрен натякала, що в разі чого гість може приїхати і в понеділок — на підвечірок. Ці підвечірки були не надто людні; у Парижі мені доводилося бувати на пишніших збіговиськах у принцеси Ґермантської, у пані де Галіфе чи у віконтеси д'Арпа-жон. Але тут був, властиво, не Париж, і краса довкілля підносила в моїх очах не тільки самі збіговиська, а й їхніх учасників. Зустріч зі світовцем, нічим не цікава для мене в Парижі, у Ла-Распельєр, куди він прибував здалеку, через Фетерн або через Сорочий Брід, набувала іншого характеру й ваги, ставала радісною подією. Іноді то був хтось, кого я добре знав, але ради кого нізащо б не пішов до Сваннів. Але його ім'я зовсім інакше лунало тут, на цих морських кручах, як ім'я актора, добре знаного нам по грі в театрі, інакше звучить, вирізнене особливим кольором на друкованій афіші гапа-вистави, де слава його множиться в несподіваному контексті.