Дук Ґермантський, мабуть, гадав, що, продовживши повсюдні тортури на дві хвилини, він не посилить їх, і що ґречність, через яку він так затягнув запрошення до столу, буде дотримано до кінця, як він не звелить подавати негайно, — звідси я висную, що не спізнився й нікого не змусив чекати. Ось чому він спитав мене, — наче ми мали ще багато часу до обіду і наче не всі ще гості прибули, — чи сподобався мені Ельстір. А сам, приборкуючи голодні корчі, не бажаючи більше втрачати ані секунди, заходився разом із дукинею знайомити мене з гостями. Лише тоді я зауважив, що довкола мене, досі (поминаючи салон пані Сванн) призвичаєного в нас удома, в Комбре і в Парижі, до опікунчого або підозрілого ставлення невдоволених міщанок, для яких я зоставався дитиною, відбулася зміна декорацій, подібна до тієї, яка раптом вводить Парсифаля в гурт дів-квіток. Геть декольтовані дами (тіло їхнє лисніло крізь лапату галузку мімози або між широкими пелюстками троянди), вітаючи мене, обіймали мене довгим пестливим поглядом, так ніби тільки сором'язливість заважала їм поцілувати мене. Проте багато хто з цих жінок був взірцем цноти; багато хто з них, але не всі, бо найцнотливіші не відчували до вітрогонок тієї огиди, якою перейнялася б до них моя матір. На такі грішки, які заперечували, проти очевидности, їхні святі та божі приятельки, дивилися крізь пучки у світі Ґермантів, тут найголовніше було підтримувати світські знайомства. Всі вдавали, ніби не знають, що господиня дому ходить по руках, аби тільки вона не ввела в неславу свій "салон".
Дук із гостями не церемонився (він знав їх як облуплених, а вони його), але носився зі мною, переваги, які він мені приписував, будили в ньому ту дещицю пошани, з якою ставилися двораки Людовіка XIV до міністрів-буржуа. Очевидно, він думав, що хай я й не знаю гостей, це не має значення, як не для них, то бодай для мене, і якщо я намагався, задля нього ж, справити на них добре вражіння, то він дбав лише про те, яке вражіння справлять вони на мене.
Зрештою на самому вступі зайшло подвійне непорозуміння. Тільки-но я переступив поріг, дук Ґермантський, не давши мені навіть привітатися з дукинею, підвів мене до маленької дами, наче бажаючи зробити їй милу несподіванку і буцімто кажучи їй: "Ось вам дружок, я приволік його до вас за шкірку". Отож, перш іще як я, попихуваний дуком, добрався до неї, дама ця не переставала слати своїми чорними лагідними очима тисячу значущих усмішок, — так ми усміхаємося давньому знайомцеві, який, може, не впізнає нас. Я таки не впізнавав її і не міг пригадати, що вона за одна, тож-бо, посуваючись уперед, одвертав голову, аби не всміхатися їй і собі, поки презентація не виведе мене з клопоту. Дама досі держала свою вітальну усмішку в стані хисткої рівноваги. їй ніби хотілося згасити швидше цю усмішку, почувши від мене: "О, який сюрприз! Міма так зрадіє нашій зустрічі!" Мені кортіло узнати її ім'я, а їй кортіло, аби я вклонився їй як своїй знайомій і аби нарешті можна було зігнати з обличчя цю забарну, яксоль-дієз, усмішку. Одначе дук Ґермант-ський, як на мене, з своїм завданням не впорався: він назвав лише мене, а не її, і я так і не з'ясував, хто ця псевдонезнайом-ка, яка назвати себе сама забула, — настільки підстави нашої близькосте, темні для мене, здавалися їй ясні. І справді, скоро я опинився біля неї, вона не подала мені руки, а сама по-панібратському взяла мене за руку й озвалася так, ніби нас пов'язують приємні спогади. Вона сказала, як шкодуватиме Альбер (очевидно, її син), що не міг сюди прийти. Я рився в пам'яті, кого з моїх товаришів звати Альбер, але так звали тільки Блока, а бути йому за матір вона не могла з тієї простої причини, що та померла кілька років тому. Я даремно бився над цим спільним з нею минулим, яке постало перед її очима. Не міг я цього угледіти і в напівпрозорому агаті її великих лагідних зіньок, які цідили тільки усмішку, — ось так невиразно мріє нам краєвид крізь чорну шибку, навіть як вона жахтить від сонця. Вона спитала, чи не дуже втомлюється мій батько, чи не піду я з Альбером до театру, чи мені не покращало, але мої відповіді спотикалися в пітьмі, тільки в одному я не плутався, а саме, що сьогодні я нездужаю; тоді дама присунула мені стільця і взагалі так мені догоджала, як не догоджав ніхто з друзів мого батька-матері. Зрештою мені кинув рятувальну дошку дук. "Ви їй здалися чарівні", — шепнув він, вразивши мій слух чимось знайомим: ці слова вимовила маркіза де Вільпарізіс у розмові з бабусею та зі мною після знайомства з принцесою Люксембурзькою. Тоді до мене дійшло: ця дама не мала нічого спільного з принцесою Люксембурзькою, але з вислову того, хто частував мною її, я визначив гатунок звірини. То була її високість. Про мою сім'ю та мене вона не знала ні сном ні духом, але була високого коліна, тяжко багата (дочка принца Пармського, вона зашлюбила кузена, теж принца), і їй хотілося з удячности до Творця показати ближньому, хоч би харпакові, хоч би худопахолкові, що вона ним не гордує. Сказати по щирості, мені б це мала підказати її усмішка: я ж бо бачив, як принцеса Люксембурзька купувала на пляжі житняк і частувала мою бабусю, з такою усмішечкою годують у зоологічному саду сарну. Але це була допіру друга принцеса крови, здибана в моєму житті, тож мені можна було дарувати моє невміння добачати спільні ознаки найяснішої ґречности. Зрештою хіба самі ці найясніші особи не давали навзнаки, щоб я не манив себе мріями, хіба дукиня Ґермантська, така привітна з цим своїм помахом ручки в Опері, не досадувала, як я кланявся їй на вулиці, хіба не нагадувала вона тих людей, що відкупаються від прошака луїдором, мовляв, візьми і більше не проси. Що ж до барона де Шарлюса, то його припливи і відпливи становили собою ще більший контраст. Згодом, як це з'ясується далі, я зійшовся з високостями й величностями іншого розбору, я зійшовся з королевами, які вдавали королев і мовили не по-королівському, а як мовлять королеви в Сарду.
Хапливість, із якою дук Ґермантський рекомендував мене принцесі, пояснювалася тим, що, на його переконання, не можна було терпіти ні секунди, щоб у товаристві, де нині її високість, та хтось був їй не знайомий. Ту саму хапливість показав Сен-Лу, домагаючись, аби я його рекомендував моїй бабусі. Крім того, одідичивши рештки придворного етикету, які звуться політесом і які аж ніяк не поверхові, бо вивернута поверхня стає глибокою й питомою, дуцтво Ґермантське уважало за обов'язок важливіший, ніж досить часто занедбувані — принаймні кимось одним із них — обов'язки спочутливости, чистоти, милосердя й справедливости, обов'язок звертатися до принцеси Пармської лише в третій особі.
Досі я ніколи не був у Пармі (хоча снив цим ще на таких уже далеких Великодніх святах), і знайомство з принцесою Парм-ською, яка, наскільки я знав, мала найкращий палац у цьому особливому місті, де все мало бути однорідне, так глухо воно було відокремлене від решти світу, серед гладеньких мурів, ув атмосфері його короткої й солодкавої назви, задушливій, як ринкова площа італійського містечка літніми вечорами, коли нема чим дихати, таке знайомство могло б одразу ж замінити те, що я малював собі, тим, що справді було в Пармі, могло б обернутися для мене короткочасною поїздкою, яку я відбув би, сидячи на місці; в алгебрі подорожі до міста Джорджоне це було б першим рівнянням з одним невідомим. Цілі роки — як парфумер просякає однорідну масу жирової речовини — я просякав ім'я принцеси Пармської запахом тисячі фіялок, а тепер, побачивши принцесу, яка, як я її собі уявляв, мала бути принаймні Сансе-вериною, я подумки взявся за інше, а завершив роботу, сказати по щирості, лише через кілька місяців, коли з допомогою нових хемічних реакцій я почав видаляти з принцесиного ймення всю фіялкову есенцію і весь стендалівський аромат, а натомість уводити в нього образ маленької чорноокої жіночки, поглинутої доброчинною діяльністю і такої смиренної у своїй люб'язності, що вам одразу ставало ясно, з якої панської пихи виникла ця люб'язність. Зрештою принцеса майже нічим не різнилася від інших світських дам і стендалівського вона мала так само мало, як, скажімо, Пармська вулиця в Европейському кварталі Парижа, вулиця, куди більше подібна до сусідських, ніж на пармські, і куди більше схожа на почекальню двірця Сен-Лазар, ніж на оселю, де вмер Фабріціо.
Чемна вона була з двох причин. По-перше, ця монарша донька здобула належне виховання. Принцесина мати (спокревнена з усіма панівними домами Европи, а ще — на противагу до парм-ського герцогського дому — багатша, ніж будь-хто з можновладних княгинь) прищепила їй з пелюшок євангельські істини в пихато покірному дусі снобів; і нині всі доччині риси, вигин її плечей, кожен жест повторювали за матір'ю: "Пам'ятай, що хоть Бог дав тобі родитися на східцях трону, ти не правна гордувати тими, над ким ти — хвала Божій благодаті — вивищуєшся завдяки своєму родові й маєтку. Чини добро братам меншим. Твої предки були княжатами Клевськими і Юлихськими з шістсот сорок сьомого року; милосердному Богові було вгодно, щоб ти стала власницею майже всіх акцій Суецького каналу і щоб ти мала утричі більше акцій Роял Датч, ніж Едмон Ротшильд; родовід твій по прямій лінії встановлений геральдиками від року шістдесят третього по Різдву Христовому; дві твої зовиці — цісареві. Тож не подавай навзнаки, що ти пам'ятаєш про свої величезні привілеї, не тому, щоб вони були ненадійні (бо годі зменшити давезність роду, а нафти завше потребуватимуть), а просто навіщо величатиоя тим, що ти коліна вищого, ніж будь-хто інший, і що твій капітал вкладений найвигідніше, скоро кожний про це знає. Будь милосердна до убогих. Ущедряй тих, над ким Господь з великої своєї ласки тебе підніс, усім, чим можеш, але не ущерблюй при цьому своєї гідности, тобто давай гроші, навіть доглядай за хворими, але, звісно, не закликай на свої вечори тих, хто нижчий за тебе: їм це не стане у пригоді, а тебе понизить, і від цього зазнає шкоди твоя доброчинність".
Отож навіть тоді, як не могла творити добра, принцеса намагалася показати, чи, радше, переконати, бодай знаками, як не мигами, що вона не ставить себе вище від оточення.