– Я готова…
– Домовленість залишається в силі…
– Звичайно. Якщо вже я пообіцяла…
– Ось доручення… – я поклав папір на стіл.
– Кому Ви хочете віддати голос? – запитала вдова, відчиняючи креденс і виймаючи звідти пляшечку із запліснявілим чорнилом. Потім взялася шукати перо.
– Наш кандидат… – я назвав ім'я, – запропонований комітетом у Львові, тямущий освітянин і гідний похвали чоловік.
– Цього достатньо, – мовила мудра вдова. – Нам у цій бідній країні бракує добрих шкіл. Якби кожен селянин умів хоча би читати, писати й рахувати, це би уже щось вартувало. Але цього замало. Наш депутат мав би добиватися того, щоб народ навчали й іншого, скажімо, ведення сільського господарства на науковій основі, астрономії, щоб простий люд знав, як виникла наша Земля, звідки береться буря й град, щоб селянам розповідали про парові машини, залізницю та телеграф, про права та закони, без знання яких не обійтися в житті, про історію наших пращурів. Та Ви самі це краще знаєте, слід розповсюджувати добрі й корисні книжки за низькими цінами, доступними найбіднішим. Бачте, ось у мене два часописи, "Слово" і "Зоря", маю і книжки, підручники з геології, природознавства та інші. Ось гляньте… Бо ж треба щось знати про світ.
Теодозія підійшла до столу і розмашисто підписала доручення. Вона писала, насупивши брови, ледь розтуливши уста й затамувавши подих, з серйозністю й поважністю королеви, наче б підписувала смертний вирок державному зраднйкові, який наважився зневажити Її Величність…
– Ойой! Ойойой! – скимлів тим часом Акентій Пров.
Із безмежною зневагою вона глянула на нього через плече, ледь обернувши голову.
– Гляньте, пане, того людця у кутку, того нікчему я хотіла взяти за чоловіка. Перестань врешті скигліти, Акентію, бо інакше я тебе приструнчу, як дворового пса.
– Ойой! – лементував Акентій. – Як мені не скиглити, коли мене зруйновано! Жебрак, справжній жебрак! Як же мені не лементувати у твоїй хаті? Хіба ж не через тебе мені оте все пороблено? Хай проклятий буде той день, коли я народився, хай проклятий буде той день, коли я запізнався з тобою, хай проклятий буде той день, коли твар у мені перемогла людину, і я подумав собі, пся кров, що мушу мати жінку, хай проклятою буде та година, коли я сказав тобі: "Теодозіє, я хочу взяти тебе заміж, якщо буде на те твоя воля".
– Де ти навчився так клясти, може, у своєму шинку, у єврея? – запитала спокійно вдова.
– Ох! Якби ж то ти тоді відмовила! – голосив жалюгідний жених.
– Ви дали свою згоду? – перепитав я майже злякано. – Дали згоду вийти заміж… за оцього… Ні…
– Я знаю, що Ви хочете сказати!
– Одумайтеся.
– Нема про що думати. Я сказала, що хочу взяти собі чоловіка, хіба не так я сказала, Акентію?
– Так… Так воно й було…
– Ну? Я ж не казала "Так", навпаки – я сказала "Ні", ти, шмаркачу, скиглію, плаксива бабо! Йди собі й голоси на похоронах, там за твої сльози й голосіння платитимуть гроші, від мене ж не одержиш ні шеляга, – і вдова клацнула перед його носом пальцями. – Ти постраждав через мене? Що ж, це було б не найгіршою бідою, я б стримала своє слово, мого добра вистарчило б на двох, а так замість відшкодування матимеш глузи, клянуся Богом і Святою Богородицею. Я не візьму тебе за мужа, ще й висмію перед усіма, – і вона знову клацнула пальцями Акентієві перед носом.
– Не візьмеш мене? – перепитав Акентій Пров, раптом заспокоївшись, із невимовним здивуванням.
– Ні.
– Завіщо я тоді втратив свій маєток, коней, корів, збіжжя?
– Гадаю, не через мене? – відказала Теодозія. – Але ти втомлюєш пана, поговорімо про щось інше…
– Ні, не треба про інше! – скрикнув Акентій. – Пан буде такий ласкавий і вибачить нам за це. Так, пане, я втратив усе через оцю жінку, усе. Я був заможним господарем, дівчата так і стріляли поглядами у мій бік, а зараз я жебрак, і все через неї. Чуєте, вона хоче відмовитися від мене та ще й віддати на сміх…
– Ви жебрак, Акентію? Як це зрозуміти? – дивувався я.
– Ах! Усе дуже просто, пане, – почав розповідати Акентій. – Я, осел, почав упадати за цією жінкою, і вона прихильно прийняла мої залицяння, а я, дурень, не зважив на Кирила, який через неї убив її чоловіка, а тепер є її любчиком. Ну хіба ж я не дурень?..
– Звичайно, ти дурень, несусвітній дурень, – долинув чийсь голос через відчинене вікно.
То був Кирило. Усі обернули голови до нього. Акентій затрусився усім тілом. Теодозія усміхнулася, ганебне становище її жениха вочевидь приносило їй втіху.
– Хіба я не повівся з тобою, як з ослом, – не вгавав Кирило, – якого треба добряче відгамселити, аж він послухається. Я забрав у тебе корів, одну по одній, я вкрав у тебе коней, твій новий сукняний сердак, розкішні чоботи, годинника, твої векселі та цінні папери, усе, і зробив це сам. Я відчинив шлюзи і спустив воду у ставі, яка затопила твої посіви, знищив увесь твій урожай. Я це зробив і зроблю кожному, хто посміє залицятися до цієї молодиці. Але ж ти, впертий тупий віслюк, не відступився і ще, здається, не прийшов до голови за розумом. То може, тебе забити, як Максима Гащука?
Після тих слів Кирило ускочив через вікно до хати і вхопив бідолашного Акентія за патли.
Я намагався вгамувати його, а Теодозія заходилася сміхом.
Акентій щосили пручався, щоб вивільнитися з цупких рук Кирила, але дати здачі кривдникові не смів.
– На Бога! – пролепетів він. – Ти ж замордуєш мене, відпусти! Я звільню тебе від даного, слова, Теодозіє, тільки відпусти, відпусти!
– Шмата! – крикнула горда вдова, обурено випроставшись.
– То ти, хотів узяти її за жінку, ти! – зарепетував Кирило і взявся гамселити нещасного залицяльника. – Ти хотів її цілувати, ну то маєш, – і вдарив його у лице. – Ти хотів знімати чобітки з її ніг, то маєш іще! – і знову вдарив того ногою. – Ще хочеш, то маєш іще!
А Теодозія собі сміялася та підбадьорювала Кирила, коли той лупцював Акентія по спині:
– Ще! Ще, Кириле! Потрощ йому ребра!
Врешті розбійник підняв ледь живого Акентія у повітря, добре труснув ним і викинув через вікно у потік, тільки бризки здійнялися. Акентій борсався у воді, мов пес, видряпався на протилежний берег, обтрусився і щодуху кинувся навтьоки через поле.
– Таким ти мені подобаєшся, – мовила Теодозія. – Він звільнив мене від даного слова зі страху перед тобою. Я принесу тобі вина, Кириле. Сама піду у погріб і принесу.
І вона знову голосно зареготала.
А Кирило сів у кутку, зціпив зуби і мовчав.
– Якщо так потриває і далі, то ця жінка доведе тебе до шибениці, – сказав я до нього. – Візьми себе в руки, знайди собі щось, якесь чесне заняття, я дам тобі роботу, праця заліковує всі рани і вчить людину сприймати буття з усіма його прикрощами, розчаруванням, болем спокійно, мовчки. Так-так, праця – джерело безмежної радости, я не раз у цьому пересвідчувався, коли життя ставало нестерпним.
– Я хочу працювати, але… – відказав Кирило.
– Зважся на щось.
– Я уже зважився.
Повернулася Теодозія з пляшкою вина і відкоркувала її.
Розбійник не зводив з неї очей, якими промовляла його душа, благаючи милосердя.
– Я виконаю усе, що Ви кажете, буду працювати і стану чесною та порядною людиною, якщо вона буде мені за жінку… Без неї я не зможу…
– Чуєш, Теодозіє, – звернувся я до неї. – Ти можеш порятувати його…
– Не варто зусиль, – відрізала вдова. – Поговорімо про щось інше.
– Ти готова взяти на свою совість, якщо усе це скінчиться бідою? – спитав я докірливо.
– Готова, – відповіла вона спокійно. – І навіть прийду подивитися, коли його вішатимуть.
Я стенув плечима і рушив до дверей. Вдова провела мене.
– Ти не кохаєш його? – запитав я уже надворі.
– Тільки його й кохаю, нікого іншого.
– То у чому ж річ?
– Йому потрібна добра різка для послуху. Та й нащо мені виходити за нього заміж, за лайдака, неробу, злидаря, він і так від мене нікуди не дінеться. Він тільки видається грізним, а у мене той ведмідь їсть з рук, наче маленьке курча.
* * *
Одного травневого ранку, коли востаннє приморозило, я мав намір поїхати на завод, аби зробити несподіванку робітникам і своєю появою пришпорити їх. Отоді на дорозі я зустрів Теодозію. Вона була у повному строї галицької селянки, у високих чобітках, строкатій шаляновій спідниці, червоній корсетці та довгому синьому сукмані. Голову пов'язала яскраво-червоною хусткою, шию унизала великими разками червоного коралового намиста. Отак убрана вдова була схожа на якусь азійську володарку.
Вона здалеку усміхалася мені і смикала за мотузок маленьке плямисте теля, що впиралося і не хотіло йти.
– Куди це Ви прямуєте, гарна вдовице?
– Веду теля до різника, – відповіла молодиця, глузливо скрививши уста. – А замість нього приведу собі чоловіка до хати.
– Жартуєте?
– Та ні, не жартую.
– Ви й справді хочете заміж?
– Цього разу насправді.
– Не можу повірити.
– Я довго роздумувала і, гадаю, зробила добрий вибір, – мовила жінка байдужим тоном. – Візьму собі за чоловіка Ларіона Родзанка.
– Одумайтеся.
– Він заможний, має гарну господарку, – вела вона далі. – До того ж молодий і вродливий, а це також не зле.
– Але ж, Теодозіє, подумайте, чим це може скінчитися…
– Я все обдумала.
– А Кирило…
– При чому тут Кирило… – відповіла вона незворушно. – Він зможе ходити до мене, скільки йому заманеться, лиш би Ларіон нічого не помітив…
– Ви направду не маєте серця…
– Що мені серце, – вигукнула Теодозія. – Ларіон багатій, а Кирило може жебракувати у нього під дверима, якщо не захоче більше красти.
– Ви вірите у це? Та він скоріше зважиться на злочин…
– Ну тоді його впіймають і уб'ють, мов скаженого пса, або ж повісять, а я… я обіцяла йому, що прийду подивитися на страту…
– Не хочу вірити, що ви візьмете Ларіона за мужа, – промовив я після хвилі мовчанки.
– То й не вірте.
Я пішов з нею до різника і дивився, як вона холоднокровно допомагала євреєві убивати бідну тварину, що тремтіла і мукала у передчутті смерти.
Потім я провів удовицю до Ларіона Родзанка, який притьмом прибіг з поля, загледівши нас здалеку.
Ми увійшли до його хатини.
– Кланяюся Вам, пане добродію, – почав Родзанко. – І Вам, Теодозіє. Яка приємна справа привела Вас до мене?
Теодозія сіла на дерев'яний ослін, який стояв посеред хати, і прискіпливо дивилася своїми гострими зеленими очима на Ларіона.
– Я б хотіла вийти заміж, – сказала вона.