Сашко розкрив і побачив там кілька марок.
— Десять штук,— сказала Маринка.— Це тобі від мого тата, для початку колекції.
— Спасибі,— сказав Сашко.
Повз них проїхала машина з гаража, й Сашко помахав рукою шоферові. Машина під'їхала до воріт. А у воротях стояла Сашкова бабуся, розмовляла з якоюсь жінкою і не бачила, що заступила дорогу машині.
— Гей, тітко!— грубо крикнув шофер.— Знайшла де стояти, а то штовхну машиною, кісток не збереш.
І Сашко це все почув. Це так кричали на його бабусю, на найкращу, найдобрішу людину! І кричав не хто-небудь, а його друг — шофер, дружбою з яким він так пишався!
Сашко почервонів, потім побілів і раптом кинувся щодуху за машиною. Він підскочив до шофера й крикнув йому в обличчя:
— Якщо ви ще раз коли-небудь закричите на мою бабусю, я вас... я вас... я вас ударю.— Він кричав високим тонким голоском.
Ось зараз щось мало трапитися. До нього підбігла Маринка й стала поруч.
— Ух ти,— сказав шофер,— який лицар, просто благородний лицар!— Він оглушливо засміявся.
Більше він нічого не міг сказати. Просто не знав, що йому говорити. Можливо, йому було соромно. Досі він часто гримав басом на людей і ніколи не замислювався, що ображає їх. Він кричав на них і їхав далі своєю дорогою.
А оце вперше йому сказали такі слова. І хто сказав? Маленький хлопчик, якого він міг одним щиглем кинути на землю, про якого він навіть не пам'ятав, варто йому піти з роботи. Він навіть не знав його імені.
Сашко стояв перед ним, наче дике звірятко, рішучий, відчайдушний, ладний до кінця відстояти свою бабусю. Він зараз зовсім не боявся й зовсім не соромився, це було з ним уперше. Хай геть усі люди дивляться на нього, а він нічого не боїться. Хай на нього дивляться випадкові перехожі. І тільки десь у глибині його очей шофер побачив біль і образу. Тоді шофер сказав:
— Ну, пробач, малий, винуватий, геть-чисто сто разів винуватий, і ви, бабусю, великодушно пробачте.
Він рушив машину й помахав Сашкові рукою.
— Ой, Сашко, який ти хоробрий!— сказала Маринка.— Ти просто справді хоробра людина.
Кумедна Маринка! Вона клювала носом, зовсім як її батько.
А бабуся хотіла спершу вилаяти Сашка за те, що він лізе не в свою справу, але потім передумала.
Хіба можна лаяти людину за благородні вчинки: ні, звісно! І бабуся це пречудово знала. Тим паче, що в неї у голові раптом заспівала давня забута пісня. їй захотілося заспівати цю пісню вголос, так у неї радісно було на серці, але вона стрималася.
Співали тільки очі, співали тисячі дрібних зморщечок довкола очей, співали губи, які чомусь розповзлися в усмішку. Ніхто навіть не повірив би, що бабуся вміє так весело й молодо усміхатися. Співали руки, коли вони почали, не зрозуміло навіщо, поправляти шапку в Сашка. Так у неї було хороше на серці, адже до чого дожила: Сашко заступився за неї! Отже, не даремно вона сиділа біля нього ночами, коли він хворів. Жива людинка.
Це все бабуся подумала про себе, а вголос сказала найзвичайнісінькі слова:
— Тобі пора додому. Для першого дня цілком досить.— Вона взяла Сашка за руку й повела додому.
Розділ тринадцятий
— Тобі треба трохи відпочити,— сказала бабуся.— Ти ще не зміцнів після хвороби. Лягай у постіль.
— Краще я посиджу в кріслі у Петра Петровича,— сказав Сашко.— Можна?
— Можна,— відповіла бабуся.
Дорогою до кімнати Петра Петровича Сашко зупинився біля вішалки, витяг з кишені куртки лист і переклав у штани. Він вирішив сьогодні обов'яз-
І ково все розповісти Петру Петровичу. Прийшов, ' сів у крісло й став ждати.
І Ото добре було б, якби з листом теж усе владналося, а потім вони поїхали б до батька на Кам-' чатку. Невже Петро Петрович не пробачить йому?
Сашко тяжко зітхнув: можливо, й не пробачить. Проте однаково він йому все розповість. Бо он що виходить: Ігор там чекає на цей лист і хвилюється, що Петро Петрович мовчить, а лист лежить у Сашка. Гарненька історія!..
"А, нарешті ти з'явився, любий Геркулесе. Я на тебе чекав стільки днів, ти мені був потрібен, у мене були неприємності".
"Я все знаю",— відповів Геркулес.
"Ти знаєш усе?— перелякався Сашко.— І про марки також?"
"І про марки",— сказав Геркулес.
"Ти мене дуже зневажаєш?"
"Спершу я тебе дуже зневажав і вирішив назавжди тебе покинути, а потім я зрозумів, що ти це зробив випадково й що ти ніколи вже не зробиш нічого такого. І потім, у тебе вистачило мужності в усьому признатися. Ти пішов до господаря марок, а це не кожен зможе..."
"Це мене мама примусила,— відповів Сашко.— Сам я ніколи не наважився б".
"Коли я був хлопчаком, у нас на острові жив сліпий дідусь. Він був дуже бідний і писав вірші. А люди приносили йому їжу, хто що міг. Виноград, хліб, молоде вино. А ми, хлопчаки, від пустощів цупили в нього цю їжу. І ось дідусь кинув писати вірші, тому що йому нічого було їсти і ще тому, що він вирішив: як люди не приносять йому їжу, отже, їм не подобаються його пісні. Тоді я йому все розповів".
"Геркулесе, а він пробачив тобі?"
"Він мені дуже довго не хотів пробачати, але я ходив до нього щодня: прибирав у нього в домі, носив їжу, прав одяг у морі. А він однаково не хотів мені пробачити. Тоді я вивчив багато-багато його віршів напам'ять і почав їх читати людям, І він пробачив мені".
"І я обдурив одну людину, Петра Петровича. Ти його знаєш. А він теж дуже багато зробив для мене. Наприклад, коли б не він, то я не знав би про тебе нічого..."
"Негарно!—вигукнув Геркулес. Він вихопив з-за пояса широкий короткий меч і заходився розмахувати ним над Сашковою головою.— Схаменися, поки не пізно, схаменися..."
"Геркулесе, Геркулесе, куди ти зник? Де "ти? Я тобі не встиг розповісти, що я вже наважився, я сьогодні все розповім Петру Петровичу..."
Перед Сашком стояла мама.
— А де подівся Геркулес?—запитав Сашко.
— Утік,— сказала мама.— Побачив мене й утік. А спати, до речі, годиться в постелі. Ось довідка від лікаря. Тобі дозволяється, по-перше, завтра йти до школи, а по-друге,— мама замовкла, і в Сашка гучно-гучно забилося серце, бо він, здається, здогадався, що йому дозволяється по-друге,— а по-друге, тобі дозволяється виїхати на Камчатку.
— Ура-а-а!— закричав Сашко.— Ура-а-а! От-
же, ми їдемо до тата. Отже, завтра я до школи не піду, а лаштуватимуся в дорогу.
— Чудаче,— сказала мама.— Ми з тобою поїдемо навесні. Раніше мене з роботи не відпустять. А тепер ходімо, я тобі обстрижу волосся, бо ти зовсім як дівчинка.
Мама взяла ножиці й уже хотіла була підстригти його, але він зупинив її руку.
— Я не хочу стригтися,— сказав Сашко.
— Ти сам просив, а тепер не хочеш?— здивувалася мама.— Сам казав — мужчина має носити коротке волосся.
— А в Геркулеса теж було довге волосся,— сказав Сашко.
— Звідки ти знаєш?— запитала мама.
— Знаю,— відповів Сашко.— Я не буду стригтися.
— Тоді давай укладайся спати,— сказала мама.— Бо завтра проспиш.
— Мені треба почекати Петра Петровича,— відповів Сашко.— Мені це дуже треба.
— Ти лягай і чекай,— сказала мама.— А коли Петро Петрович повернеться, я попрошу, щоб він до тебе заглянув.
Але Петро Петрович прийшов пізно, Сашко вже спав. А вранці, коли Сашко йшов до школи, Петро Петрович іще спав. Тому дорогою до школи в Сашка був кепський настрій: невідправлений лист увесь час нагадував про себе. Спробуй тут повеселися!
Розділ чотирнадцятий
— Огоньков прийшов, Огоньков прийшов!—закричали діти й кинулися йому назустріч.
А потім, коли минули перші хвилини зустрічі, коли дітлахи поплескали його по плечу й довідалися, що йому робили уколи, раптом посеред тиші, що запала в класі, пролунав єхидний Гощин голос. Він єдиний не підійшов до Сашка.
— А, прийшла нарешті наша красна дівиця золотокудра!— сказав Гошка.
Троє або четверо хлопчаків захихикали. А решта промовчали, вони бачили, як Сашко зблід. Ще мить, іще півмиті, і він знову змовчить і залишить ГощинІ слова без відповіді, і все піде як і досі. І тоді він, зацькований, як Пушкін був зацькований
І
1 французьким офіцером Дантесом, вирішив повстати.
Сашко підійшов до Гошки. Той підвівся йому назустріч, а Сашко сильно штовхнув його в груди, й Гошка від несподіванки знову сів.
— Я нізащо не відстрижу волосся,— сказав Сашко.— Нізащо! Тому що так подобається моїй мамі.
І стільки в нього було рішучості та відваги, стільки стійкості, скільки було в усіх тих дорослих людей, які здійснювали подвиги на війні або на роботі.
А потім Сашко дістав з портфеля конверт, який йому подарувала Маринка, видобув звідти дві марки й простягнув Гошці.
— Ось тобі, що я обіцяв,— сказав Сашко. Умить навколо них утворилася юрба дітей, їм
усім було цікаво подивитися, що Сашко дав Гошці.
— Обережніш, обережніш,— сказав Гошка.— Адже марки цінні.— Потім він обернувся до Сашка: —Завтра я тобі принесу на відповідь дві марки, вони будуть не гірші за твої.
— Мені не треба,— сказав Сашко.— Я ще поки не почав збирати марки.
Хлопчаки захопилися марками, не почули дзвінок і не помітили, що дівчатка вже сиділи на своїх місцях. До класу ввійшла Олександра Іванівна.
— Це що за неподобство!—сказала вона.— Чому ви не на місцях? Ніякої дисципліни.
Вони, мов зграя сколошканих горобців, миттю розлетілися по своїх кутках, і тільки Сашко залишився стояти побіля Гошки...
— А, Огоньков, здрастуй,— сказала Олександра Іванівна.— Одужав, еге?
— Одужав,— сказав Сашко.
— Йому уколи робили!— вигукнув Гошка.
— Хворіти погано,— сказала Олександра Іванівна.— Та як уже захворів, то треба бути терпеливим. Не боятися уколів, приймати гіркі порошки...
— А він сміливий!— знову вигукнув Гошка.
— Помовч, Сапегін,— сказала Олександра Іванівна.— А тобі, Сашко, ми всі дуже радіємо. Тільки тепер доведеться тобі як слід налягти на навчання. Сідай на своє місце. Ти не забув, де воно?
Всі засміялися, і Сашко теж засміявся. Смішна Олександра Іванівна! Хіба ж можна забути своє місце? Сашко пройшов через увесь клас і сів за парту.
— Діти, ви пам'ятаєте, який сьогодні день?— запитала Олександра Іванівна.— Бо ж Сашко Огоньков цього не знає.
— Пам'ятаємо, пам'ятаємо! Сьогодні нас приймають у жовтенята!
— Так, сьогодні вас приймають у жовтенята,— сказала Олександра Іванівна.— Тепер ви будете не просто учні першого класу, а ленінці-жовтеня-та. А Володимир Ілліч Ленін був така правдива людина, він так любив правду, що навіть жартома нікого не обманював.