А я сам, нівроку, як бачите, хазяїн не з останніх, маю власну хату, кілька крамничок і хазяйствечко, як бачите, дякувати богові, трохи шкір на горищі і трохи грошей у скрині. Навіщо нам, реб Тев'є, мудрити, крутити? Краще вдаримо по руках, раз, два, три. Розумієте чи ні?..
Одне слово, тільки-но він мені це сказав, я занімів, як буває з людиною, коли їй раптом переказують радісну звістку. Спочатку в мене навіть промайнула думка: "Лейзер-Волф... Цейтл... У нього вже такі діти, як вона". Але одразу ж я сам себе спинив: "Що ти-бо, таке щастя! Таке щастя! Адже їй буде добре, краще, ніж будь-кому на світі! Ну, а те, що він скупердяга, то за теперішніх часів це навіть похвально, як то кажуть: "Своя сорочка ближча",— коли хто добрий до інших, то він поганий до себе. Кепсько тільки, що він неук... Та хіба всі можуть бути книжниками? Мало є багатіїв, поважних людей в Анатівці, Мазепівці і навіть у Єгупці, які не вміють замість підпису навіть закарлючку поставити на папері. Проте дивіться, яку вони пошану мають від людей повсюди! Недарма сказано в Біблії: "Коли нема муки, нема й науки",— тобто наука лежить у скрині, а мудрість — у кишені...
— Ну, реб Тев'є,— озивається він до мене,— чого ви мовчите?
— А чого мені галасувати,— кажу я, немовбито вагаючись.— Це, розумієте, реб Лейзер-Волф, така справа, що її треба добре обміркувати з усіх боків. Вона ж у мене старша дочка!
— Саме тому,— каже він,— саме тому, що вона старша у вас. Потім ви вже, з божої ласки, зможете видати заміж другу дочку, а згодом і третю, розумієте чи ні?
— Амінь, і вам те ж саме бажаю! — кажу я.— Видати заміж — невелика мудрість, аби Всевишній прислав кожній її судженого...
— Ні,— каже він,— не це я маю на увазі, реб Тев'є. Я маю на увазі зовсім інше. Адже посагу, хвалити бога, для вашої Цейтл вам уже не треба, і одягти її до весілля, справити все, що дівчині потрібно,— я беру на себе. Та й вам,— каже він,— дещо перепаде в гаманець.
— Фе,— кажу я йому.— Ви розмовляєте, пробачте мені, як на базарі! Як то "перепаде в гаманець"? Фе! Моя Цейтл, крий боже, не така, щоб я її продавав за гроші. Фе, фе!
— Якщо фе, то фе,— відказує він.— Я хотів, щоб було якнайкраще, але коли ви кажете фе, то нехай буде фе! Коли вам любо, то й мені мило. Головне,— каже він,— не зволікати. Я хочу, щоб негайно-таки була, як то кажуть, господиня в хаті. Розумієте чи ні?..
— Будь ласка,— кажу,— я не заперечую, але ж треба переговорити з моєю дружиною. В таких справах її слово багато що важить. Це ж не жарт, як у Біблії сказано: "Рахіль оплакує синів своїх",— мати не п'яте колесо до воза. Ну, а крім того,— кажу,— саму Цейтл теж треба спитати. Як то кажуть: усіх родичів запросили на весілля, тільки нареченого залишили вдома...
— Пусте,— каже він.— Запитувати? Оповістити треба, реб Тев'є, прийти додому й оповістити, мовляв, так і так, повести до шлюбу, раз-два — і могорич!
— Не кажіть цього,— озиваюсь я,— не кажіть цього, реб Лейзер-Волф. Дівчина, крий боже, не вдова.
— Звісно,— каже він,— дівчина — це не вдова. Саме тому треба заздалегідь усе обговорити; розумієте, весільне вбрання, те, се, п'яте, десяте... А тим часом, може, ми, реб Тев'є, візьмемо по чарці, га? Так чи ні?
— Будь ласка,— кажу я,— чом ні? Сварка сваркою, а чарка чаркою. З цього приводу добре сказано у нас в талмуді...— І втелющую один уривок і другий, та не з талмуда зовсім, а з "Пісні пісень" чи пасхального казання...
Одне слово, хильнули ми по чарці отого гіркого зілля як годиться. Кирпата тітка тим часом принесла самовар, і ми ще випили по склянці пуншу, провели час дуже весело, погомоніли, набалакались про сватання, те, се і знову-таки про сватання.
— Хіба ви уявляєте собі, реб Лейзер-Волф,— кажу я,— що то за брильянт?
— Я знаю,— каже він,— вірте мені, що знаю. Якби не знав, я б і не починав.
І отак ми розмовляємо ввесь час. Я кричу:
— Брильянт, діамант! Щоб ви хоч її шанували, не виказували вдачі м'ясника...
А він:
— Не бійтеся, реб Тев'є, те, що вона їстиме у мене в будні, вона у вас не їла на свято...
— Дурниці,— кажу я,— їсти, хіба це головне? Багатій не їсть червінців, а бідняк не їсть камінців. Ви проста людина і не розумієте, як треба її шанувати. Яка вона хазяйка! Які калачі випікає, яку рибу готує, реб Лейзер-Волф! Її рибу покуштувати — це заслужити треба...
А він знову:
— Реб Тев'є, ви, пробачте мені, вже видихнулись, реб Тев'є, ви людей не знаєте, реб Тев'є, ви мене не знаєте...
А я своєї:
— Покласти на одну тарілку терезів золото, а на другу Цейтл... Чуєте, реб Лейзер-Волф, навіть якби ви мали своїх двісті тисяч, ви теж не варті її мізинця!..
А він:
— Повірте мені, реб Тев'є, ви великий дурень, хоч віком ви старший від мене!..
Одне слово, ми, очевидно, довгенько галасували і добре хильнули, бо коли я прийшов додому, було вже досить пізно і ноги мене не слухались... Моя дружина, дай їй боже здоров'я, зразу побачила, що я хильнув, і добре нам'яла мені чуба.
— Цить, не гнівайся, Голдо! — кажу я до неї весело, і мені хочеться аж танцювати.— Не галасуй, серце моє, нас треба поздоровити! Мазл-тов!16
— Ой лишенько,— каже вона,— пропала вже муруга корова! Продав її Лейзер-Волфові?
— Ще гірше,— кажу.
— Виміняв її,— каже вона,— на іншу? Обдурив бідолаху Лейзер-Волфа?
— Ще гірше,— кажу я.
— Говори по-людськи,— гримнула вона.— Диви-но, кожне слово доводиться витягати з нього, мов обценьками!
— Мазл-тов тобі, Голдо,— кажу я ще раз.— Мазл-тов нам обом, наша Цейтл заручена!
— Я бачу,— каже вона,— ти добре налигався. Верзеш щось несусвітне! Ти, видно, вихилив добру чарчину?..
— Чарку,— кажу я,— ми з Лейзер-Волфом хильнули, і по склянці пуншу ми з ним теж випили, але я ще при повному розумі. Отже, знай, Голдо-серце, що наша Цейтл у добрий і щасливий час стала нареченою самого Лейзер-Волфа!
І я їй переказав геть усе з початку до кінця, що, і як, і коли,— все, що ми говорили, не проминувши ні слова.
— Чуєш, Тев'є,— озивається до мене моя жінка,— хай мені так бог допоможе у всьому, як святу істину кажу. Серце мені віщувало, що Лейзер-Волф кликав тебе недаремно. Я тільки боялась про це думати, може, не доведи господи, з цього нічого не вийде. Дякую тобі, боже любий, дякую тобі, батьку наш небесний. Щоб це було в щасливий час, щоб вона дожила з ним до старості у багатстві й пошані. Бо ж Фрумі-Сурі,— нехай їй легко тикнеться на тому світі,— не дуже щасливо жилося з ним: вона, нехай простить мені і не проти ночі будь сказано, була в'їдлива жінка, ні з ким не могла бути в ладах, зовсім не те, що наша Цейтл. Дякую тобі, дякую тобі, господи! Ну, Тев'є, що я тобі говорила, дурненький? Чи ж варт людині журитися? Коли судилося, то щастя само приходить до тебе в хату...
— Авжеж,— кажу я,— у Біблії недвозначно сказано...
— Нащо мені твоя Біблія? — каже вона.— Слід готуватися до весілля. Насамперед треба подати Лейзер-Волфові список того, що потрібно Цейтл до весілля. Про виправу, звичайно, нема чого і казати. Адже ж у неї нічого нема з білизни, навіть панчіх немає. А тепер,— каже,— вбрання: одне шовкове до шлюбу, одне вовняне на літо і друге на зиму, та ще кілька суконь і спідниць нижніх; і пальта,— каже вона,— я хочу, щоб вона мала аж два: один бурнус з котячого хутра на будні і одну шубу гарну, лисячу, на свято. Ну, крім того, ще чобітки на корках, корсет, рукавички, носові хусточки, парасольку і все інше, що за теперішніх часів потрібне дівчині...
— Звідки це взялось у тебе,— кажу,— Голдо-серце, що ти знаєш про все це ганчір'я?
— А що,— каже вона,— я хіба не була серед людей? Чи не бачила хіба у нас в Касрилівці, як люди вдягаються? Ти пусти мене, я вже сама з ним про все домовлюсь. Нічого,— каже вона,— Лейзер-Волф багатій, він, мабуть, і сам не схоче, щоб цілий світ сміявся з нього. Якщо вже їсти свинину, то наїстися досхочу17, щоб губи були масні...
Одне слово, ми отак гомоніли аж до самого світанку.
— Збери-но,— кажу,— жінко, сир і масло, і я поїду тим часом до Бойберика. Все це дуже добре, але діло,— кажу,— не можна забувати. Як то кажуть: і цей світ забувати не слід.
І рано-вранці, тільки-но почало розвиднятись, я запріг коня та подався до Бойберика. Приїхав до Бойберика на базар — ага! (Хіба є якісь секрети у нас?!) Всі вже знають і поздоровляють мене на кожному кроці:
— Мазл-тов вам, реб Тев'є! Коли, Господь дасть, буде весілля?
— Щасти боже й вам,— кажу.— Виходить, як то кажуть, тато ще не народився, а вже син виріс на даху...
— Дурниці,— кажуть вони,— вам нічого не допоможе, реб Тев'є. Чарку мусите поставити. Нівроку, таке щастя, мішок золота!
— Золото зникає,— кажу,— а мішок лишається. Проте,— кажу,— не слід бути свинею, цуратися товариства не можна. Ось,— кажу,— покінчу всі оправи з моїми єгупецькими хазяїнами, тоді буде і чарка, і закуска. Один тільки раз живеш на світі, як сказано: "Радій і веселися!" — гуляй, голото!..
Одне слово, упоравши свої справи, як завжди, швидко й легко, я запросив приятелів, і ми випили по чарці, побажали один одному всього найкращого, як ведеться, потім я сів на воза і подався напідпитку, веселий і радісний, додому. Їду собі отак лісом, було це влітку, сонце пече, а в лісі тінь від дерев, сосни пахнуть — благодать... Я розлігся паном на візку, попустив віжки своїй кобилі, мовляв, іди вже, будь ласка, сама, дорога тобі добре відома... І починаю виспівувати вголос уривки із святкових молитов, бо настрій у мене святковий. Дивлюся вгору, у небо, а думки, думки мої плутаються тут, на землі.
"Небеса небесам",— вони створені для бога, "а землю" — грішну землю,— думаю собі,— він віддав "синам Адама" — людям, щоб ті бились головою об стіну, чубилися за посаду синагогального старости та інші почесті. "Не мерці славитимуть бога",— чорта пухлого розуміють вони, як треба славити бога за блага, які він дає їм... "А ми"...— Але ж ми, біднота, коли маємо хоч би один щасливий день, ми славимо бога і кажемо: "Злюбив",— люблю Всевишнього, бо він прислухається до мого голосу й благання, жаліє мене, коли мене оточують з усіх боків злидні, скрута, горе, напасті: то здохне корова посеред білого дня, то принесе лиха година небораку родича, як от Менахем-Мендла з Єгупця, який забирає останню копійку, і вже думаєш "у хвилину розпуки", що кінець світу, "всі люди облудні",— ніде на світі немає правди.