Даніяр стояв оддалік, спиною до неї, і ривками стягував супоню на хомуті. Він чув усю розмову. Джаміля постояла ще трохи, повертіла в руці батога, потім розпачливо махнула рукою і пішла до своєї брички.
Цього дня ми повернулися раніше, ніж звичайно. Даніяр всю дорогу гнав коней. Джаміля була похмура й мовчазна. А мені не вірилося, що переді мною лежить вигорілий, почорнілий степ. Адже вчора він був зовсім інший. Ніби в казці я чув про нього і не міг забути тієї картини щастя, що так схвилювала мене. Здавалось, я побачив якийсь найпривабливіший момент життя. Я уявляв його собі з усіма подробицями, тільки це й хвилювало мене. І не заспокоївся я доти, поки не викрав у вагарки цупкий аркуш білого паперу. Я забіг за скирти, серце калатало в грудях, і поклав аркуш на дерев'яну, гладенько обстругану лопату, яку по дорозі потяг у віяльників.
— Благослови аллах! — прошепотів я, як колись батько, вперше садовлячи мене на коня, і доторкнувся олівцем до паперу. Це були перші невмілі штрихи. Та коши на аркуші вже мояїна було розрізнити риси Даніярового обличчя, я забув про все! Мені вже здавалося, що на папір ліг той серпневий нічний степ, що я чую пісню Даніяра і бачу його самого, з піднятою головою, в розхристаній на грудях гімнастьорці, і бачу Джамілю, що пригорнулася до його плеча. Це був мій перший самостійний малюнок: ось бричка, а ось вони обоє, ось віжки, кинуті на передок, спини коней в темряві, а далі — степ, далекі зорі.
Я малював з таким захопленням, що не помічав нічого навколо, і отямився, коли наді мною пролунав чийсь голос:
— Тобі що, позакладало, га?
Це була Джаміля. Я розгубився, почервонів і не встиг сховати малюнка.
— Брички давно навантажені, цілу годину гукаємо не догукаємося! Що ти тут робиш?.. А це що? — спитала вона і взяла малюнка. — Гм! — Джаміля сердито знизала плечима.
Я ладен був провалитися крізь землю. Джаміля довго-довго розглядала малюнок, потім глянула на мене засмученими, вологими очима і тихо сказала:
— Віддай мені це, кічіне бала... Я сховаю на пам'ять... — І, згорнувши аркуша вдвоє, вона поклала його за пазуху...
Ми вже виїхали на дорогу, а я ніяк не міг отямитися. Як уві сні все це сталося. Не вірилося, що я намалював щось схоже на те, що бачив. Але десь у глибині душі вже піднімалася наївна радість, навіть гордість, і мрії — одна за одну сміливіша, одна за одну привабливіша — паморочили мені голову. Я вже хотів намалювати багато різних картин, але не олівцем, а фарбами, і не звертав уваги на те, що їхали ми дуже швидко. Це Даніяр так гнав коней. Джаміля не відставала. Вона дивилася то в один, то в другий бік, часом чогось посміхалася — зворушливо і винувато. І я посміхався: значить, вона вже не сердиться на нас з Даніяром, і коли попросить, то Даніяр співатиме сьогодні...
На станцію ми приїхали цього разу набагато раніше, ніж завжди, зате коні були вмилені. Даніяр з ходу почав тягати мішки. Куди він поспішав і що з ним діялося, важко було зрозуміти. Коли мимо проходили поїзди, він зупинявся і проводжав їх довгим, задумливим поглядом. Джаміля теж дивилася туди, куди й він, немов намагалася зрозуміти, що у нього на думці.
— Іди-но сюди, підкова теліпається, допоможи відірвати, — покликала вона Даніяра.
Коли Даніяр зірвав підкову з копита, затиснутого поміж колін, і випроставс^, Джаміля неголосно заговорила, дивлячись йому у вічі:
— Ти що — хіба не розумієш?.. Хіба на світі тільки я одна?.. Даніяр мовчки відвів очі.
— Думаєш, мені легко? — зітхнула Джаміля.
Брови у Даніяра звелися, він подивився па неї з любов'ю і сумом і щось сказав, але так тихо, що я не розчув, а потім швидко попрямував до своєї брички, навіть задоволений чимось. Він ішов і погладжував підкову. Я дивився на нього і не міг зрозуміти: чим могли втішити його слова Джамілі? Яка вже тут утіха, коли людина говорить з тяжким зітханням: "Думаєш, мені легко?.."
Ми вже закінчили розвантажувати і збиралися їхати назад, коли у двір зайшов поранений солдат, худий, у пом'ятій шинелі, З речовим мішком за плечима. Кілька хвилин тому на станції зу-
пинився поїзд. Солдат озирнувся навколо й крикнув:
— Хто тут з аїлу Куркуреу?
— Яз Куркуреу! — відповів я, роздумуючи, хто б це міг бути.
— А ти чий, браток? — солдат рушив був до мене, але раптом він побачив Джамілю і здивовано й радісно усміхнувся.
— Керіме, це ти? — вигукнула Джаміля.
— Ой Джаміле, сестриця! — солдат кинувся до неї і стиснув обома руками її долоню.
Виявилося, це був земляк Джамілі.
— От добре! Як знав, завернув сюди! — збуджено говорив він.— Адже я щойно від Садика, разом лежали у госпіталі, бог дасть, і він через місяць чи два повернеться. Коли прощалися, сказав йому: напиши листа дружині, відвезу... Ось він, бери, цілий-цілісінь-кий,— і Керім простяг Джамілі трикутника.
Джаміля схопила листа, спалахнула, потім зблідла і обережно глянула скоса на Даніяра. Він самотньо стояв біля брички, як тоді на току, широко розставивши ноги, і очима, повними відчаю, дивився на Джамілю.
Звідусіль позбігалися люди, відразу знайшлися в солдата і знайомі, і рідні, почали розпитувати. А Джаміля не встигла навіть подякувати йому за листа, як повз неї прогуркотіла Данія-рова бричка, вирвалася з двору і, підстрибуючи на вибоїнах, закурила по дорозі.
— З глузду з'їхав, чи що? — закричали йому навздогін.
Солдата вже кудись повели, а ми із Джамілею все ще стояли посеред двору і дивилися на клуби пилу, що віддалялися.
— Поїдемо, джене, — сказав я.
— їдь, залиш мене саму! — з гіркотою відповіла вона.
Так, вперше за весь час, ми їхали поодинці. Гаряче повітря обпалювало висохлі губи. Потріскана, випалена земля, дуже розпечена за день, здавалося, зараз холонула, вкриваючись солоною сивиною. І в такому ж солоному білястому мареві пливло на заході хистке, безформне сонце. Там, над обрієм, що невиразно виднів удалині, збиралися оранжево-червоні буряні хмарки. Поривчасто налітав суховій, білим накипом осідаючи на кінських мордах, і важко відкидаючи гриви, проносився геть, колишучи на пагорках волоття полину.
"На дощ, чи що?" — думав я.
Яким безпритульним відчув я себе, який сум охопив мене! Я підганяв коней, які весь час намагалися йти ступою. Тривояшо пробігли кудись у балку довгоногі, сухорляві дрохви. На дорогу виносило зів'яле листя лопухів, що ростуть у пустині — у нас таких немає, їх принесло звідкись із казахської сторони. Зайшло сонце. Навколо ні душі. Тільки знеможений за день степ.
Коли я приїхав на тік, було вже темно... Тиша, ніщо не шелесне. Я покликав Даніяра.
— Він пішов до річки, — відповів сторож. — Ач, спека яка, усі розійшлися по домівках. Без вітру на току й робити нічого!
Я відігнав коней пастися і вирішив завернути до ріки — я знав улюблене Даніярове місце над обривом.
Він сидів згорбившись, схиливши голову на коліна, і слухав, як ревла річка під кручею. Мені захотілося підійти, обняти його і сказати йому що-небудь хороше. Але що я міг йому сказати? Я постояв трохи збоку і вернувся. А потім довго леясав на соломі, дивився на темніюче в хмарах небо і думав: "Чому таке незрозуміле і складне життя?" — —------
Джаміля все ще не поверталася. Куди вона поділася? Мені не спалося, хоча я був дуже втомлений. Далекі блискавиці спалахували над горами, в глибині хмар.
Коли прийшов Даніяр, я ще не спав. Він безцільно бродив по току, раз у раз поглядаючи на дорогу. А потім повалився за скиртою на солому біля мене. "Піде він куди-небудь, не залишиться тепер в аїлі! А куди йому йти? Одинокий, бездомний, кому вів потрібен?" І вже крізь сон я почув повільне постукування брички, що наближалася. Здається, приїхала Джаміля...
Не пам'ятаю, скільки я проспав, тільки раптом біля самого вуха зашурхотіли по соломі чиїсь кроки й непаче мокре крило злегка зачепило моє плече. Я розплющив очі. Це була Джаміля.
Вона прийшла з річки в прохолодному, щойно випраному платті. Джаміля зупинилася, тривожно огляділася навколо і сіла біля Даніяра.
— Даніяре, я прийшла, сама прийшла, — тихо сказала вона. Навкруги стояла тиша, безшумно сковзнула вниз блискавка.
— Ти образився? Дуже образився, еге ж?
І знову тиша, тільки з м'яким сплеском обірвалася в річку підмита брила землі.
— Хіба я винна? І ти не винен...
Над горами вдалині прогримів грім. Профіль Джамілі освітила блискавка. Вона оглянулася і припала до Даніяра. Плечі її судорожно здригалися під Даніяровими руками. Випроставшись на соломі, вона лягла поруч з ним.
Гарячий вітер налетів із степу, вихором закрутив солому, ударився об юрту, що стояла на краю току, похитнувши її, і кособоко завертівся дзигою по дорозі. І знову забігали в хмарах сині спалахи, з сухим тріском загуркотів над головою грім. Моторошно і радісно стало — насувалася гроза, остання літня гроза.
— Невже ти думав, що я проміняю тебе на нього? — гаряче шепотіла Джаміля. — Та ні ж бо, ні! Він ніколи не любив мене. Навіть уклін, і то в самому кінці листа приписував. Не потрібен в^н мені із своєю запізнілою любов'ю, нехай говорять що завгодно! Рідний мій, одинокий, не віддам тебе нікому! Я давно любила тебе. І коли не знала — любила і чекала тебе, і ти прийшов, неначе знав, що я тебе чекаю!
Голубі блискавки одна за одною, переломлюючись, врізалися під обрив у річку. Зашурхотіли по соломі холодні краплі дощу.
— Джамілям, люба, рідна Джамалтай! — шепотів Даніяр, називаючи її найніжнішими казахськими і киргизькими іменами. — Повернися, дай мепі подивитися тобі в очі!
Гроза почалася.
Забилася, залопотіла крилами, як підбитий птах, зірвана з юрти кошма. Бурхливими поривами, немов цілуючи землю, линув дощ, підсилений вітром. Навскоси, через усе небо, могутніми обвалами перекочувався грім. Весняним вогнем тюльпанів запалювалися на горах яскраві спалахи блискавиць. Гув, шаленів у яру вітер.
Дощ лив, а я лежав, зарившись у солому, і відчував, як б'ється під рукою серце. Я був щасливий. У мене було таке відчуття, ніби я вийшов уперше після хвороби подивитися на сонце. І дощ, і світло блискавок доставали мене під соломою, але мені було хороше, я засинав усміхаючись і не розумів, чи це перешіптувалися Даніяр і Джаміля, чи це шелестів по соломі стихаючий дощ.
Тепер підуть дощі, скоро осінь. У повітрі вже настоювався по-осінньому вологий запах полину і намоклої соломи.