"Зрештою, це просто нещасна жінка, яка дуже страждає..."
Адже казали йому, наприклад, ніби Сільвена худа, як тріска, ніби вона потворна, дурна й вульгарна. "Які дурниці: Габріель не може мати такий поганий смак".
Жілон не знав, що ті, хто говорив так про Сільвену, пам'ятали її в минулому, правда, не дуже далекому, коли вона була тільки пропащим дівчиськом, доведеним до розпачу голодом і старими розпусниками; вона торгувала собою, щоб врятуватись від злиднів, і стала користолюбною, щоб помститися, поринула в розпусту через нестримне бажання щось вирвати для себе. Але потім вона пізнала достаток, поступово домоглася успіху в театрі, ввійшла у паризький світ, завела любовний зв'язок, який давав їй більш радості, ніж усі попередні, — той самий, про кінець якого щойно повідомив її Жілон, — і Сільвена розквітла, стала така, якою він бачив її зараз.
— Бридко не те, що він пішов, а те, як він це зробив! — вигукнула вона.
— Бачте, робити людині боляче, — сказав Жілон, — завжди погано.
— Але повідомити мене про це через людину, якої я навіть не знаю... либонь, щоб ще більш принизити мене! — вела далі Сільвена, не слухаючи його.
— О, ми вже п'ятнадцять років дружимо з Габріелем. Я був його вчителем у Сомюрі...
— Мене це зовсім не цікавить, — заперечила Сільвена, зупиняючись перед колишнім драгуном. — А взагалі я навіть рада, що побачила вас! Адже все сталося з вашої вини, ви в усьому винні, ви й ваші лови з собаками, ота ваша банда брудних снобів, але насамперед — ви, ви! Ви його штовхнули на це! Цілу зиму я тільки й чула: "Мені конче треба зайнятися спортом. У Парижі я майже не рухаюсь... Я візьму, крихітко, машину... Мені хочеться побути днів зо три у цього славного Жілона..." І я дозволила себе обдурити, як... не можна собі й уявити як!
— Та ні-бо, що ви, я тут абсолютно ні при чому! — виправдувався Жілон, дивлячись на груди Сільвени, що здригалися просто в нього перед очима під блідо-зеленим шовком.
"Щось мені ще треба зробити! — думав він, силкуючись зібратися з думками. — Ах, так, подарунок, речі..."
— Ну, погодьтеся, — не вгавала Сільвена, — погодьтеся, що вчинок його непростимий! Покинув мене так негарно, ніби я дівка якась!
"А хто ж ти ще, моя ягідко, хоч ти й апетитна штучка!" — подумав Жілон. І думка ця враз відбилася на його чесній фізіономії. Сільвена це помітила і вела далі ще запальніше:
— Гаразд, нехай я дівка, але ніхто не став би з ним отак панькатись! Адже він аж два роки жив тут. І я платила за все: платила його кравцеві, давала вашому Габріелеві гроші, які він потім програвав на верхогонах. Месьє все запевняв, що вже наступного тижня неодмінно підшукає собі посаду!.. Як подумаю... Та чи знаєте ви, скільки він мені коштував, отой ваш Габріель...
— Так, так... Знаю. Саме в зв'язку з цим... — промимрив Жілон і, скориставшись нагодою, вийняв з кишені плоский футляр з червоної шкіри.
Він ніколи не був дуже делікатний у поводженні з дамами, а Сільвена й зовсім здавалась йому незбагненною і небезпечною, як невідоме звірятко. А що, як раптом вона жбурне йому в обличчя цей футляр!
— ...Габріель просив мене передати вам оце...
Сільвена мовчки взяла коробочку, розкрила її і навіть оком не повела, побачивши браслет білого золота із смарагдами.
Крім того, у футлярі лежав складений чек. Червоний атлас, зелені камені й голубий чек аж ніяк не гармоніювали одне з одним. Сільвена розгорнула чек і знизала плечима. Вказана в ньому сума не становила і чверті того, що вона витратила на Габріеля.
На секунду в неї виникла думка зробити те, чого так побоювався Жілон. Але кремезна постать майора, лагідна байдужість, з якою він під час розмови показував зуби, анітрохи не соромлячись, що серед них немає одного переднього й одного кутнього, викликали у Сільвени певну повагу.
— Я гадаю, краще нам не робити підрахунків, — сухо мовила вона, жбурнувши на ліжко футляр, чек і браслет.
Жілон зробив з цього висновок, що Габріель показав себе досить щедрим і, відчувши величезну полегкість, визнав за благо додати:
— Габріель сам його для вас вибирав...
— Так він у Парижі? — вигукнула Сільвена.
Жілон, який тільки вранці купив браслет, вмить збагнув усе безглуздя цієї непотрібної брехні.
— Ні, ні, — заперечив він. — Габріель... замовив цей браслет, коли був тут востаннє.
— Отже, — повільно і з погрозою мовила Сільвена, — коли він приїздив востаннє, все було вже вирішено? І він не сказав мені й слова: прийшов, як завжди, наче до себе додому, спокійнісінько тут переспав і навіть... Ах, мерзотник!
Жілон смикав себе за короткий вус: йому було соромно — не за Габріеля, а за власну дурість.
— А чи не будете ви ласкаві сказати мені, — спитала Сільвена несподівано спокійним тоном, — де він узяв гроші... на це? — і вона жестом вказала на подарунки, розкидані по ліжку.
— Він... певно, позичив...
— Знаєте, що він за один, ваш Габріель? — сказала Сільвена, дивлячись Жілонові просто у вічі. — Справжній альфонс — ось хто! Знайшов собі жінку багатшу за мене — з дворянським титулом, з маєтком, ну, з усім, що йому треба. От і вирішив одружитися з мішком грошей. Та ще й з великим. Він полюбляє комфорт; будь ласка: комфорт він матиме. І навіть діточок на додачу. Альфонс, сущий альфонс! А ця його Жакліна Шудлер...
— Я забороняю вам погано говорити про неї! — вигукнув Жілон. — Це бездоганна жінка!
—. Ха! Бездоганна жінка! Не смішіть, будь ласка! Адже я знаю цих Шудлерів, і куди краще, ніж ви гадаєте. Все знаю: і про те, що виробляв батечко, і про те, як вкоротив собі віку синок... Гарна сімейка, нічого не скажеш! А тепер безутішна вдовиця, котра не вражає ні красою, ні молодістю, вирк шила купити собі красеня Де-Вооса, щоб не нудьгувати вночі. І дала йому грошенят, щоб мене здихатись, як слід галантному мужчині... Мене не цікавить, — вела вона далі, — чи давно вони сплять разом. Мені на це просто начхати, та й годі. Я тільки гадаю, що вона, либонь, бігає сповідатися після кожної ночі... Гаразд, месьє, годі, йдіть собі: ви зробили те, чого від вас вимагали. А вони, — додала вона, посварившись пальцем, — вони ще зі мною зустрінуться.
Жілон підвівся, але явно не поспішав іти геть.
— Коли вже я тут, — непевно почав він, — то чи вам не здається, що... що мені слід забрати його речі? Це звільнить вас...
І він підійшов до кришталевого канделябра, який давно привертав його увагу.
— Дозвольте — як-то забрати?! — вигукнула Сільвена з робленим смішком. — Отак зразу? І щоб нічого від нього не лишилося?!
І вона гукнула:
— Емільєнно!
Зайшла молоденька покоївка з відповідним виразом обличчя — інакше кажучи, з таким виглядом, ніби їй нічого не відомо, хоч квартира на вулиці Напль була зовсім невеличка, і дівчина просто не могла не чути розмову.
— Спакуйте речі месьє в його валізи, — звеліла Сільвена. — Месьє змушений на якийсь час виїхати...
"Ну, навіщо ці пояснення? Кого я хочу ними обдурити?" — подумала вона.
— Всі речі?
— Так, усі. Я ж сказала! — нетерпляче крикнула Сільвена.
А сама подумала: "Яка я була дурепа, боже, яка страшенна дурепа!"
Вона гарячково забігала по кімнаті, висуваючи одну шухляду, другу, витягаючи звідти люльку, звідси записні книжки, стосик листів, запонки, декілька книжок — найрізноманітніші речі, які мають звичай осідати на дні шаф і комодів, коли люди живуть разом. "Яка ідіотка! Яка ідіотка!" Вона жбурнула свій убогий вилов у відкриту офіцерську скриньку.
— Ага, ще оце: нехай подарує своїй удові, — згадала вона і, підскочивши до туалета, вирвала з червоної шкіряної рамки фотографію Габріеля в ледь насунутому на лоба кепі.
В гардеробній покоївка старанно пакувала одяг.
— Ану мерщій! Мерщій! — гримнула на неї Сільвена.
Між її сукнями висів вечірній Габріелів костюм.
— Залиште це! — шепнула вона покоївці, відсуваючи костюм у глиб шафи.
"Нема чого йому хизуватись у моєму костюмі, — подумала Сільвена. — Хай вона купить йому інший... Боже, який він був у ньому гарний і яка я була щаслива!.. Ні, ні! Не буду плакати, не буду... Та невже я так і мовчатиму, дозволю, щоб з мене знущалися, принижували!"
— І скажіть йому, — раптом вигукнула вона, підскочивши до Жілона, — що він ще не одружений. А мені на все начхати — адже ви розумієте: мені вже нічого втрачати і боятись теж нема чого. А я йому влаштую гарненький скандальчик...
Жілон не міг все зразу винести в машину і мусив тричі повертатися по речі, . — він кректав і ледве зводив подих.
"Не скоро я забуду цю поїздочку, — думав він. — А проте, все могло скінчитись і гірше. Цей Габріель мусить дякувати мені довіку. Що, якби вона все це наговорила комусь іншому!"
Виходячи востаннє з дверей, він почув гуркіт і брязкіт розбитого скла. Долі лежали осколки канделябра.
— Яка-бо я незграбна! — промовила Сільвена. Насправді ж вона, щоб заспокоїтись, жбурнула його на підлогу.
Жілон зупинився, ще раз оглянув молоду жінку — від шапки рудого волосся до хатніх оксамитних пантофель — і, наважившись, хоч і трохи запізно, сказав:
— Слухайте, крихітко, ви, можливо, відчуєте себе трохи самотньою... Я пробуду в Парижі ще кілька днів...
— Ах, ні, месьє, прошу вас! — заперечила Сільвена і грюкнула дверима.
VII
Лише якусь годину тому Сільвена казала собі: "Ось коли післязавтра повернеться Габріель..." І раптом дзвінок, цей незнайомий чоловік, що примостився боком в її кріслі... І всьому край. Вона не могла навіть пригадати, що саме було сказано протягом цієї години. Не могла збагнути, чого вона все-таки страждає — з досади, а чи й справді через те, що кохає його.
Одне їй було ясно: вона більше не зможе жити в цій квартирі.
"Але коли переїздити, то куди? Нікуди мені не хочеться".
Вона обвела поглядом кімнату і, побачивши чек, машинально заходилася робити підрахунки. З двох мільйонів — їх чотири роки тому дав їй Люлю Моблан за близнюків, до яких ні він, ні навіть вона аж ніяк не були причетні, — з цієї суми, котрої, здавалося Сільвені, їй вистачить, щоб прожити, купаючись у золоті, довіку, лежало тепер у банку навряд чи двісті тисяч. Решта розійшлася на рідкісні квіти, парфуми, екзотичні сигарети. Вона безладно купувала сукні, потрібні й непотрібні, тільки для того, щоб купити, — десятки суконь, які потім, надівши разів зо три, продавала за безцінь.