Сліди залишаються

— Я й не сиділа біля них.

Юлія і сама розуміла — така спокійна, слухняна дівчинка, не була з тих, що можуть учинити якусь капость. Все ж вона докладно її розпитала. Зовнішній вигляд чоловіка повністю збігався з тим описом, який їй був даний Пешо і Веселином. Час так само збігався — прийшов у гості до них надвечір. Тільки день не збігався, і ясно було, що Вірка не кидала ключа. Закінчивши невинний розпит, Юлія знову почала гру, але їй вже не хотілося гратись, щось надто тягло її назад до міста. Так чи інакше, — вона була дуже задоволена, що так успішно виконала перше завдання, покладене на неї.

Юлія ледве дочекалася кінця прогулянки. В обід група дітей на чолі з тіткою Кларою вирушила додому. Юлія поспішила вперед і, як сподівалася, знайшла своїх друзів у схованці між кущами в скверику. Як тільки хлопці побачили її, вони посхоплювалися на рівні ноги і допитливо втупили в неї очі.

— Ну, вийшло щось? — спитав нетерпляче Пешо. — Дізналась про що-небудь?

— Дізналась! — відповіла поважно Юлія. Та вона не поспішала розповідати, що саме узнала. Вперше їй трапилось бути в центрі уваги таких дорослих хлопців, відчувати себе необхідною для чогось, і тепер дівчинці хотілося якнайдовше розтягнути ці хвилини насолоди. Юлія, не кваплячись, сіла на траві і задумливо задивилася кудись поверх голів хлопчаків.

— Ну, що говоритимеш? — підштовхнув її трохи нетерплячим голосом Веселин.

Тоді Юлія докладно і не поспішаючи розповіла їм усе, про що дізналась від трьох дівчаток. По напружених обличчях своїх друзів вона зрозуміла, що вони з цікавістю стежать за її розповіддю і навіть дивуються з її спритності, з якою були добуті відомості.

— Молодець! — похвалив її скупо, наче байдужим тоном, Пешо, але вона відразу зрозуміла, що всі задоволені нею. — Добре зробила!

— Ого, я ще й інше доручення можу виконати! — вигукнула Юлія. — Тільки б ви захотіли!

Та похвальба не справила доброго враження, і Юлія зніяковіло замовкла. Вмить наче всі про неї забули, неначе їм не хотілось більше говорити в її присутності.

— А тепер що будемо робити? — нерішуче спитала вона.

— Побачимо! — відповів ухильно Пешо. — Треба поміркувати!

— Сказав же я тобі, що Тороманов обманув нас! — перший обізвався Веселин і, тріумфуючи, подивився на друзів. — Не міг не обманути! Він такий, що слова правди не скаже!

— Цікаво, що шукав Тороманов у Вірчиних батьків? — наче сам до себе сказав Пешо. — Чи не разом… щось…

— Дурниці! — обірвав його Коста. — Товариш Апостолов найстаріший комуніст в кварталі! До того ж він голова вітчизнянофронтівської організації.

Пешо сам засоромився свого підозріння, мовчки схилив голову.

— Та я тільки так кажу!… — пробелькотів він незадоволено.

— А чому б не розпитати Бебо? — запропонував Веселин. — Може, він знає що-небудь про Тороманова? Може, знає, чого він приходив до них?

Ідея була хороша, але одразу виявилась одна неприємна обставина. Важко розпитати Бебо, не сказавши йому, з якої причини вони цікавляться Торомановим. Бебо не такий маленький, як Вірка, щоб задурити його ляльками чи заклинаннями.

— Тоді приймемо і його в нашу групу! — сказав Коста. — Він допомагатиме нам у нашій справі і ми зможемо спокійно його розпитати!

— Я згодний! — обізвався Веселин.

— І я, — сказала Юлія.

Пешо глянув спідлоба на дівчинку, наче хотів сказати: "Хто тебе питає?" Юлія зніяковіло схилила голову.

— А я не згодний! — серйозно заперечив Пешо. — Наша справа абсолютно таємна! Тепер нас уже четверо, а якщо буде більше — дивись, наша таємниця рознесеться по всьому кварталу! Жартувати з такими справами не можна!

Хлопчаки замислились.

— А ти забув про молодогвардійців? — втрутився Веселин. — Як багато було людей, а ніхто не виказав таємниці!

— То інше! То — Радянський Союз!

Питання про Бебо залишилося відкритим. Вирішили тільки уважно слідкувати за людиною у білому. Всі були переконані, що коли не спускати його з очей, він все-таки викриє себе чимось, все-таки залишить якийсь, хоч незначний слід, пр якому вони підуть.

Юлія зникає

Першого ранку людина у білому взагалі не виходила з квартири. На варті в скверику були Пешо і Веселин, бо Коста підміняв батька в швейцарській. Поки вони чекали, не відводячи поглядів від виходу з будинку, час минав так нестерпно повільно, що хлопцям здавалось — вони простояли не ранок, а весь день.

Після обіду черговими були Коста і Юлія. Нарешті, о четвертій годині Тороманов вийшов і попрямував до центра міста. Коста і Юлія непомітно рушили за ним, з усіх сил намагаючись, аби він не помітив, що за ним стежать. Але, очевидно, вони перестарались, бо Тороманов раптом зник у натовпі, і вони вже не могли його знайти. Даремно заглядали вони а усі крамниці, даремно оглядали всі перукарні і кондитерські — людини в білому ніде не було, наче вона провалилася крізь землю. Коста і Юлія, засоромлені, повернулися назад. Увечері на короткій нараді Пешо презирливо подивився на них, але нічого не сказав — лише його чорні брови майже з'єднались на переніссі.

На другий ранок Тороманов знову не залишав квартири. Після обіду, о четвертій годині він вийшов із знайомою вже базарною сумкою і попрямував вулицею графа Ігнатьєва. Цього разу Коста і Юлія значно скоротили відстань переслідування. Юлія — як менш підозріла — йшла за ним, а Коста спостерігав за ними на відстані приблизно п'ятдесят метрів ззаду, намагаючись ні на мить не спускати з очей її строкате плаття.

Переслідування тривало не дуже довго, — Тороманов зайшов у якийсь магазин. Юлія почекала хлопця і показала йому двері, де він зник. Це був вхід в букіністичну книгарню, і Коста, не гаючи часу, зайшов всередину. Не переплутав. Людина в білому стояла перед одним з прилавків і уважно вдивлялася в корінці книг. Коста хоробро наблизився і теж задивився на книги. Треба було не пропустити жодного руху і жодного слова.

І все-таки нічого особливого не сталося. Чоловік у білому костюмі купив цілу стопку старих романів і, розрахувавшись, недбало запхнув їх в базарну сумку. Зробивши покупку, Тороманов, не поспішаючи, тією ж дорогою повернувся додому і більше не виходив.

Увечері Коста розповів коротко, що сталося. Хлопці вислухали його уважно і замислилися.

— Ти звернув увагу, які книги він купив? — спитав нарешті Пешо.

— Звичайні романи…

— Ти не запам'ятав назви хоч деяких з них?
Коста розгублено почухав потилицю.

— Я не міг їх усі побачити! Один з них був кримінальний роман, назва його, здається, "Зелений стрілець".

— Уолеса?

— Був і якийсь інший кримінальний роман з барвистою обкладинкою, але його я не міг роздивитись.

— Ну і йолоп же! — обурився Веселин. — Доросла людина, а які книги читає!

— Це йому подобається, певно, — посміхнувся Коста.

— Чи не дивно тобі, що книг так багато? — зауважив Пешо. — Людина купує роман, два, а він одразу сім-вісім книг і все — сміття…

Вони спитали ще, чи були інші люди в книгарні, чи розмовляв Тороманов з продавцями, чи знають його в цій книгарні.

— Знають! — вигукнув задоволений Коста. — Продавець дістав з-під стола якусь книгу і сказав йому: "Товаришу Тороманов, зберіг її спеціально для вас!"

Хлопчаки замовкли, в цьому не було нічого особливого.

За ці дні друзі остаточно переконалися в справедливості слів Веселина — занадто мала їхня групка, щоб безперервно слідкувати за людиною в білому. На подив усім, перший почав говорити про це Пешо.

— Треба збільшити групу! — сказав він і ледве помітно почервонів. — Якщо Тороманов буде бачити нас часто, він може насторожитись. А коли насторожиться — все загинуло! Багато нас повинно слідкувати за ним, щоб він нічого не міг зрозуміти!

— Вірно! — вигукнув Веселин. — І я це ж саме думав.

— Значить, візьмемо Бебо, — сказала обережно Юлія.

Пешо кинув на неї сердитий, напівпрезирливий погляд, але нічого не відповів.

— Він мовчатиме! — втрутився Веселин. — Примусимо його дати нам чесне піонерське слово.

— Щодо Бебо я згоден! — ледве помітно зітхнув Пешо. — Але мені здається — хоч і вій буде, нас теж мало.

Після тривалих суперечок вирішили взяти ще шість хлопчаків. Усі шестеро були їхні однолітки, їхні товариші в іграх і, звичайно, хороші члени піонерської організації. Вирішили також, що всі вони повинні заприсягнутися ціною життя і смерті зберігати таємницю від сторонніх осіб, незалежно від їхнього відношення до них,, а, крім цього, провести випробування на хоробрість. З приводу випробування висловив свою думку Пешо, хоч ніхто не розумів, яке це може бути випробування. Довго міркували, обговорювали різні пропозиції і, нарешті, погодились — майбутній член групи повинен подолати дві небезпечні перешкоди. Перша з них була порівняно легкою — перестрибнути босим досить високу огорожу з колючого дроту квартального скверика. Друга перешкода трохи важча — пройти всю ширину міського каналу, по якому бігла річка, але не по мосту, а по дерев'яному парапету.

— Небезпечно! — сказав задумливо Коста. — Якщо хто-небудь втратить рівновагу і впаде — щонайменше зламає собі обидві ноги.

— Не так уже й страшно, — заперечив Пешо, — якщо і втратить рівновагу, то стрибне на міст!

— А якщо втратить рівновагу в протилежний бік?

— Це його діло! — відповів сердито Пешо. — Хто не холоднокровний, нам не потрібний!

— А ти пройдеш? — спитала злякано Юлія.

— Я то пройду, а ти як пройдеш?

Вирішили, звичайно, Юлію звільнити від небезпечної справи, але інших Пешо не хотів звільняти. Нарешті, Веселин і Коста погодились, хоч справа їм здавалась не зовсім звичайною.

— Треба перевірити людей! — закінчив рішуче Пешо. — Нам баби не потрібні! Хто хоробрий — пройде, а хто боягуз — він і пробу
вати не буде.

— Побачимо! — пробурмотів Коста, все ще охоплений важкими сумнівами.

Зібрати нових товаришів не було дуже важкою справою. Того ж вечора у вдпівтемряні скверика відбулася урочиста присяга. Алеї і клумби з квітами блищали од світла повного місяця, але в тіні дерев обличчя хлопчаків мали вигляд незвичайно урочистий і серйозний. Всі вже зрозуміли, що цього разу йдеться не про хлопчачі ігри і легкі забавки, а про щось дуже серйозне.