— Я віднесу їх в міліцію...
Зарко покинув дітей у пригніченому настрої. Він почувався присоромленим і був дуже невдоволений собою. Справді: навіщо він так суворо прискіпався до нещасної дівчинки. Все, що він їй сказав, правильно, але чи доцільно було казати?.. Одна справа, коли ти суворий, інша — коли прискіпливий.
— Ти йди додому, — гукнув він своєму меншому братику. — А я зараз повернуся...
Він пройшовся кілька разів Васковою вулицею, наче звідкись міг з'явитися загадковий чоловік у жовтих черевиках, потім спинився на розі. Щось йому підказувало, що той чоловік не випадково чекав там. Можливо, він стежив за Васком, а може, це саме він заманив його... Жовті черевики... Не так часто трапляються люди в жовтих черевиках... Якщо зібрати всіх піонерів Софії, його знайдуть за півдня. Ну, звичайно ж, він буде не один — можливо, сто, а може, й триста чоловіків... Та якщо Чочко його бачив — він упізнає його й з-поміж трьохсот.
"Ми його знайдемо, — думав схвильований Зарко. — Тільки б не взув інші черевики..."
Сповнений надії, Зарко повернувся додому в піднесеному настрої. Коли відчинив двері, першою людиною, яку він побачив, був "начальник".
Ранок не приніс ніяких особливих надій інспекторові карного розшуку Табакову. Перевірка в зоологічному саду, яку здійснив рано-вранці дільничний міліціонер, не дала ніяких наслідків. Ні контролер біля входу, ні сторожі не бачили ніякого маленького хлопчика, що загубився. Такий випадок у них трапився два тижні тому, але протягом останніх днів було все спокійно.
Інспектор допоміг лейтенантові перевірити автомобілі. Крім тихої вулички, на якій зникла дитина, вони обійшли всі перехрестя. Справа була нелегка й марудна. Треба було заходити в незнайомі будинки, де їх зустрічали насторожені люди. Лейтенант терпляче пояснював, у чому справа, намагався схилити їх на відвертість. Легше було в магазинах і установах, але там ніхто нічого путнього не міг сказати. Власне, в цьому кварталі була тільки одна установа — поштове відділення. Воно містилося на широкій, нашвидкуруч мощеній вулиці, яка перетинала ту вулицю, де мешкав Васко. Було встановлено, що того дня між одинадцятою і дванадцятою годинами розвізний грузовик стояв біля пошти. Після того, як його навантажили посилками, він поїхав розвозити їх по будинках. Чи не помітили працівники пошти, щоб біля грузовика крутився якийсь хлопчик? Ні, не помітили. А чи можливо, щоб на грузовик видерся такий маленький чоловічок, як Васко? Всі вважали, що це неможливо, хоч задній борт машини був опущений.
Службовці запевняли, що кузов досить високий і до нього не приставляли ніякої драбини. Інспектор послав лейтенанта розшукати грузовик у гаражі й поговорити з шофером, а сам продовжував розслідування.
Поблизу пошти була приватна майстерня хімічної чистки одягу. Власник її — веселий і балакучий вірменин — охоче вислухав інспектора. Що було в той день, коли пропала дитина, він пригадати не міг, але категорично заявив, що протягом останніх десяти днів якраз навпроти його майстерні зупинявся легковий автомобіль. Він жодного разу не бачив водія, який сидів за кермом, бо був зайнятий своїми клієнтами. Автомобіль стояв півгодини чи годину, а потім від'їздив.
— Це був один і той самий автомобіль? — запитав інспектор.
— Один і той самий.
— Якої марки?
— Звідки мені знати марку! — звів плечима вірменин.
Інспектор посміхнувся:
— Звідки ви тоді знаєте, що це був один і той самий автомобіль?
— Я впізнавав його по кольору... Він був зеленавий як зараз пам'ятаю...
Оце й усе, що можна було довідатись од вірменина Інспектор дав йому номер свого телефону й попросив одразу ж повідомити, як тільки автомобіль знову зупиниться біля його майстерні. Вірменин чемно вклонився й провів його аж до дверей.
— А якщо зупиниться інший автомобіль? — раптом здогадався він.
— Запишіть його номер! — посміхнувся інспектор. — Але остерігайтеся, щоб вас не помітили...
Закінчивши з усім цим, Табаков розшукав Зарка. Його зустріла Заркова мати й люб'язно запросила до кімнати.
— Він ще зранку подався кудись! — пожалілася вона. — І відтоді не з'являвся на очі.
Першим повернувся Мишо, невдовзі після нього й Зарко. Інспектор одразу ж зрозумів по збудженому хлоп'ячому обличчю, що той щось знає, про щось довідався. Але він не поспішав розпитувати, терпляче чекав. Зарко оглянувся, ніби хтось міг їх підслуховувати, й тихенько проказав:
— Якийсь чоловік вештався на Васковій вулиці...
— Зачекай!.. Почни спочатку! — попередив його інспектор.
Тоді Зарко почав усе спочатку. Він розповів детально — як ставив запитання, що йому відповідали. Весь час інспектор слухав уважно, щось занотовував до свого записника.
— Це напевно бандит! — закінчив Зарко і відчув, як у нього по тілу побігли мурашки.
Інспектор повільно кивнув головою.
— Цілком можливо! — відповів він. — Але можливо й інше...
— Що інше? — здригнувся хлопець.
— Що він випадково когось чекав... Можливо, чекав свого друга...
Зарко раптом похнюпився.
— Можливо! — зітхнув він.
— Ми все перевіримо, — заспокоїв його Табаков. — Спробуємо встановити, що то за людина...
— А як ми встановимо?
— Побачимо... — відповів інспектор. — Це вже все?
Діти не бачили більше нічого... нічого значного?
Зарко важко зітхнув. Хіба розповісти про маленьку Лілі, яка знайшла три леви? Йому було соромно згадувати про те. Та й що спільного це може мати із зникненням Васка? Та, побачивши серйозне, сповнене очікування обличчя інспектора, він ураз забув про всі свої вагання.
— Та... нічого особливого вони не бачили, — сказав він несміливо. — От лише маленька Лілі знайшла три леви...
Зарко аж ніяк не сподівався, що ці слова справлять таке враження. Інспектор мало не підстрибнув.
— Які три леви? — запитав він різко.
— Та які ж? — озвався Зарко. — Гроші...
— Один папірець. Чи три по одному леву?..
— Цього я не знаю! — сказав присоромлений Зарко.
— Так... А чи ти дізнався, де вона їх знайшла?
— На Васковій вулиці... Того ж дня, коли зник Васко...
— Де саме?.. Ти бачив те місце?
Але Зарко цього не знав і ніяково дивився на інспектора. Немовби йому доручили виконати справу, а коли він її викопав — тепер невідомо, що відповідати.
— Ти знаєш, де живе Лілі? — нетерпляче запитав Табаков.
— Та знаю...
— Ходімо до неї! — сказав інспектор і рішуче підвівся.
Вони вдвох вийшли на вулицю. Інспектор ішов швидко, його обличчя було якось особливо напружене й задумливе. Зараз він майже не дивився на хлопця, ні про що більше не розпитував — наче раптом став до всього байдужий. Зарко відчув, як йому тьохнуло серце Ледве набрався сили запитати:
— Це, про гроші, дуже важливо?
— Дуже! — відповів інспектор, заглиблений у свої думки.
Раптом він наче здригнувся, його обличчя враз змінилося — знову стало лагідним і добрим. Інспектор дружньо поплескав Зарка по плечу й, посміхаючись, сказав:
— А ти хіба не здогадуєшся?
— Не здогадуюсь, — відповів з гіркотою хлопець,
— Мама дала Васкові три леви на молоко... Ти про це знав?.. Один банкнот на три леви...
— Ні, не знав, — сказав похмуро Зарко.
— Тоді інша справа! — кивнув інспектор. — Бачиш, який важливий слід?.. Напевно, це ті самі гроші... А чому Васко їх загубив?.. І де саме це сталося?.. Ми дізнаємося хоча б, в якому напрямку йшов Васко... А може й ще дещо...
Коли вони прийшли до Лілі, вся родина обідала. Вийшов батько — молодий худорлявий чоловік — скрипаль Державної філармонії. Інспектор кількома словами пояснив, у чому справа.
— Ну, звичайно ж!.. Можете одразу ж її розпитати! — проказав батько.
— Ні!.. Нехай пообідає, — спокійно відповів інспектор.
Батько відвів їх зачекати в сусідню кімнату. Тепер Зарко із ще більшою повагою дивився на інспектора. Йому не терпілося якнайшвидше почути, що розповість дівчинка. Невже й інспекторові не хочеться цього ж?.. Напевно, хочеться! Але він піклується про дівчинку, хоче, щоб вона спочатку пообідала! А Зарко хіба чуйно поставився до неї годину тому, коли образив її!
За десять хвилин батько привів Лілі в кімнату.
— Цей товариш з міліції, — сказав він, — хоче тебе Про щось запитати...
Лілі перелякано подивилась на інспектора. Табаков одразу ж збагнув, у чому справа, погладив дитину по щоці.
— Не бійся! — сказав він. — Я ж не прийшов тебе лаяти... Просто хочу щось у тебе запитати...
— Я... я... поверну їх! — проказала, заїкаючись, Лілі, ледве стримуючи сльози. — Я не знала, чиї вони...
— Скажи, Ліленько, які були ті гроші, — так само ласкаво розпитував Табаков. — Три леви разом чи окремо по леву...
— Три леви разом! — відповіла, зітхаючи, дівчинка.
— Чудово... Отже, ти добре пам'ятаєш... А де ти їх знайшла?..
— На вулиці...
— А чи можеш ти повести нас на те місце... Саме на те місце, де ти знайшла гроші?
— Звичайно, що можу! — тихо й несміливо проказала дівчинка.
Невдовзі вони вчотирьох були вже на вулиці. Дівчинка йшла швидко і впевнено, в її ході не відчувалося жодного вагання. Інспектор пильно стежив за нею. Він не сумнівався, що дитина добре запам'ятала те місце — з багаторічного досвіду він знав, що діти іноді набагато вразливіші в своїх спостереженнях, ніж дорослі. Нарешті Лілі спинилася, оглянулась і рішуче показала маленьким пальчиком:
— Ось тут!
Табаков вийняв з кишені банкнот у три леви і подав його дівчинці:
— Поклади на те місце... Так само, як він був зігнутий...
Лілі трохи здивовано подивилась на інспектора, завагалася, потім взяла банкнот і старанно поклала його на бруківку, під саму брівку тротуару. Інспектор уважно оглянув це місце.
— А тепер скажи мені, Ліленько, як ти запам'ятала, що це саме тут?.. Може, трохи вище?
— Ні, саме тут! — рішуче сказала дівчинка. — Як я запам'ятала?.. По канавці...
Інспектор задоволено кивнув головою. Справді: за дві кроки виднівся металевий риштак міської каналізації
— Гаразд, Ліленько, дуже вдячний тобі! — сказав Табаков і погладив її по голівці. — Тепер можеш іти...
Він вибачився перед батьком, який повів за руку свою донечку. Інспектор і Зарко залишилися на вулиці — інспектор замислився. Зарко ж згоряв від нетерпіння. Він був майже переконаний, що знайдений банкнот — саме той, який мати дала Васкові. Його знайшли того ж дня, майже в той самий час. Навряд чи можливий такий збіг обставин, щоб і ще хтось інший загубив того ж дня на цій глухій вуличці такий самий банкнот.