З наближенням півночі зростали й веселощі. Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто — щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні "номери" в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят — не хто інші, як наші дівчата в жовтому — виконала в костюмах дитячу сценку, а тимчасом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.
Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.
— Ваше обличчя мені знайоме,— сказав він приязно.— Ви не служили під час війни в Третій дивізії?
— Авжеж, саме в ній. У дев'ятому кулеметному батальйоні.
— А я — в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.
Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.
— Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.
— А о котрій годині?
— Та о будь-якій, зручній для вас.
Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене, й, усміхаючись, спитала:
— Ну як, розгулялися нарешті?
— Майже, дякую.— Я знов обернувся до свого нового знайомого.— Розумієте, я опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд,— я махнув рукою в бік невидимого живоплоту,— він прислав до мене свого шофера із запрошенням.
Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:
— Та це ж я Гетсбі.
— Що?! — вигукнув я.— Ох, вибачте, будь ласка.
— Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.
Він усміхнувся мені підбадьорливо — ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п'ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. I ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.
Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чікаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.
— Якщо вам чогось захочеться, друже,— скажіть, і вам подадуть,— мовив він до мене.— Я незабаром повернусь. Даруйте.
Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан — мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум'яним товстуном.
— Що він за один? — спитав я.— Що ви про нього знаєте?
— Тільки те, що він — чоловік на ім'я Гетсбі.
— Але звідки він родом? Що робить?
— Ну, от, тепер і ви туди ж,— відповіла вона з лінивою усмішкою.— Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.
За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвіяли його.
— Я, одначе, не вірю в це.
— Чому?
— Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.
Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчини: "По-моєму, він убивця, і край",— і це тільки розпалило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з'являлися нізвідки й купували собі палаци на березі протоки Лонг-Айленд — такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.
— В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюдні,— зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто міською відразою до конкретності.— А я люблю великі збіговиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В невеликій компанії ніколи не належиш сама собі.
На естраді гупнув великий барабан, і диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамір:
— Леді й джентльмени! На прохання містера Гетсбі, ми виконаємо зараз для вас нову композицію містера Владимира Тостова, яка в травні справила велике враження на слухачів у Карнегі-холі. Той, хто читає газети, пам'ятає, мабуть, що це була справжня сенсація.— Він усміхнувся і добродушно-поблажливо додав: — Оглушлива сенсація!
Всі довкола засміялись.
— Отже,— ще лункіше оголосив він,— Владимир Тостов, "Джазова історія людства"!
Мені, однак, не вдалось вникнути в суть композиції містера Тостова, бо тільки-но її заграли, я раптом побачив Гетсбі. Він стояв на мармурових сходах і задоволено роздивлявся на своїх гостей, перебігаючи очима від столика до столика. Засмагла шкіра гарно обпинала його обличчя, коротка зачіска наводила на думку, що підправляють її щодня. Хоч як я придивлявся, нічого зловісного в ньому не знаходив. Можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей: що галасливіше веселилося товариство, то бездоганнішою здавалася його поведінка. Коли "Джазова історія людства" скінчилася, дівчата, мов ласкаві кошенята, горнулися до чоловічих грудей; дівчата грайливо вдавали, ніби непритомніють, і падали в чоловічі руки, а то й просто в натовп, не сумніваючись, що хтось їх підхопить; але ніхто не падав, заплющивши очі, в руки Гетсбі, й жодна під хлопчика обстрижена голівка не притулялася до його грудей, і жодна трійця любителів співів не запрошувала його утворити квартет.
— Даруйте.
Біля нас стояв лакей.
— Міс Бейкер? — спитав він.— Даруйте, але містер Гетсбі хотів би поговорити з вами сам на сам.
— Зі мною? — здивовано вигукнула вона.
— Так, пані.
Вона повільно підвелася, глянула на мене округленими очима й пішла за лакеєм до сходів. Я помітив, що й у вечірній сукні, і в будь-якій іншій, вона ходить так, ніби на ній спортивний костюм,— дивлячись на її сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що свої перші кроки вона вчилася робити на полі для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.
Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вікон великої кімнати, що виходили на терасу, час від часу долинали якісь невиразні загадкові звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гінекологічні теми, яку він провадив з двома хористками,— і ввійшов до будинку.
У великій кімнаті було повно людей. Одна з дівчат у жовтому грала на роялі, і поряд неї, стоячи, співала висока рудоволоса молода особа, солістка відомого ансамблю. Вона випила чимало шампанського і тепер, співаючи, дійшла помилкового висновку, що життя її зовсім, зовсім нещасливе, а тому вона не тільки співала, а й невтішно ридала. Кожну паузу в співі вона заповнювала уривчастим, здушеним схлипуванням, після чого виводила пісню далі тремтливим сопрано. З її очей лилися сльози, хоч і не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих віях, вони набували чорнильного кольору і далі стікали вже повільними чорними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона співала по нотах, написаних на її обличчі; почувши це, вона здійняла догори руки, впала в крісло й умить поринула в глибокий п'яний сон.
— Вона тут посварилася з паном, який називає себе її чоловіком,— пояснила дівчина, що стояла поряд зі мною.
Я озирнувся довкола. Більшість дам, які ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе їхніми чоловіками. Навіть у товаристві Джордан, отому секстеті з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чоловіків аж надто захопився розмовою з молодою акторкою; його дружина спочатку статечно вдавала, ніби це її зовсім не обходить і навіть потішає, але врешті не втрималася й перейшла до флангових атак — раз у раз вона виростала раптом над його плечем і, мінячись, мов розгніваний діамант, сичала йому у вухо:
— Ти ж обіцяв!..
А втім, не тільки вітрогони чоловічої статі відмовлялись їхати додому. В передпокої точилася суперечка між двома сміховинно тверезими чоловіками та їхніми глибоко обуреними жінками. Жінки скаржились одна одній трохи верескливими голосами:
— Як тільки він помічає, що мені весело, відразу тягне мене додому.
— Зроду не бачила такого егоїста.
— Чомусь ми завжди мусимо іти перші.
— I ми теж.
— Але сьогодні ми майже останні,— несміливо мовив один з чоловіків.— Вже навіть оркестр поїхав півгодини тому.
У відповідь залунали дружні звинувачення в нечуваній бездушності, і суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якій перемогли чоловіки: вони підхопили своїх дружин на руки і, хоч як ті хвицялись і дряпалися, винесли їх надвір.
Коли я ввійшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бібліотеки з'явилися Джордан Бейкер і Гетсбі. Він схвильовано казав їй щось на прощання, але тут кілька гостей підійшли до нього, і обличчя його враз закам'яніло у світській усмішці.
Супутники Джордан уже стояли біля виходу й нетерпляче гукали до неї, але вона зупинилася, щоб потиснути мені руку.
— Я щойно вислухала дивовижну історію,— прошепотіла вона.— Ми довго там пробули?
— Та, мабуть, з годину.
— Просто дивовижна історія,— неуважливо повторила вона.— Але я заприсяглася, що нікому її не розповім, тож не буду вас інтригувати.— Вона мило позіхнула мені просто в обличчя.— Ви б навідалися до мене... Телефон є в довіднику... Під ім'ям місіс Сігурні Гауорд... Це моя тітка...— Вже поспіхом, біжачи до виходу, вона злегка махнула мені на прощання засмаглою рукою і зникла в натовпі коло дверей.
Трохи збентежений тим, що мій перший візит так затягся, я підійшов до Гетсбі, який стояв в оточенні останніх гостей.