Розтроюджений душею, як того давнього комбрейського вечора, коли Сванн вечеряв у нас, я цілу ніч проходив по коридору в надії, що моя хода приверне Альбертинину увагу, що вона змилується наді мною й погукає мене; але з її покою не чулося жодного шереху. В Комбре я кликав матір. Але від матері я не боявся нічого, крім гніву, адже я знав, що її любов до мене не поменшає, коли вона побачить, як я її люблю. Ось чому я зволікав із кликанням Альбертини. Потроху до мене дійшло, що вже пізно. Вона давно вже спала. Я вернувся до себе і ліг. Оскільки до мене, хай би що сталося, ніхто не входив без зову, назавтра, прокинувшись, я подзвонив Франсуазі. І зараз же помислив: "Поговорю з Альбертиною про яхту, яку хочу їй подарувати". Беручи листи, я, не глядячи на Франсуазу, сказав: "Мені треба перебалакати з мадемуазель Альбертиною, вона вже встала?" – "Так, рано-вранці". Я відчув, як у мені роєм кружляє тисяча сумнівів, і втримати їх у грудях я не міг. Від хвилювання мені не стало чим дихати, як перед бурею. "Ага! А де вона зараз?" – "Мабуть, у себе". – "Гаразд, гаразд. За хвильку я її попрошу". Я відсапнув, хвилювання опало, Альбертина вдома, тепер мені це було майже байдуже. Зрештою, з якої речі припускати, що вона запропастилася? Я заснув, але, попри певність, що вона мене не покине, сном чуйним, і цю чуйність викликала в мені тільки вона. Галаси робіт на подвір'ї, чуті смутно крізь сон, не порушували мого спокою, тоді як найлегший шерех із її покою, коли вона виходила або поверталася тихенько, натискаючи легенько клямку, стрясав мене дрожем, пробігав усім моїм тілом, викликав серцебиття, хоча я чув його, роздрімавшись, – так бабуся в останні дні перед смертю, скута безвладдям, якого нічого не мутило і яке лікарі називали комою, починала, як мені казали, тремтіти як листочок, почувши три дзвінки, якими я звик викликати Франсуазу, і навіть як я намагався дзвонити тихіше, аби не порушувати тиші покою, де лежала смертенна, ніхто (запевняла мене Франсуаза) не міг би сплутати мої дзвінки з дзвінками іншого, а я й не здогадувався, що я якось по-своєму натискаю кнопку. То що, виходить, і я тепер конаю, і мені вже бас уривався?
Того дня і назавтра ми виходили з Альбертиною разом, бо з Андре вона гуляти відмовлялася. Про яхту я їй навіть не згадував. Ці виправи мене цілком заспокоювали. Але ввечері вона цілувала мене по-новому, і це мене лютило. Я бачив у цьому лише бажання показати, що вона на мене дуситься, і її дуси здавалися мені просто недоречними по всьому, що я робив для неї. Тож не маючи з нею навіть фізичної втіхи, на якій мені залежало, я бачив її бридкою, коли вона була в злому гуморі, і ще гостріше відчував, що я позбавлений жіночого товариства, позбавлений подорожей, прагнення яких збуджували в мені перші погідні дні. Завдяки розпорошеним спогадам про забуті побачення з іще учнівських часів, під рясним уже зелом, тієї весни, коли наша оселя, промандрувавши крізь пори року, три дня тому отаборилася під ласкавим небом, на тій розтоці, де всі дороги тікали до сніданків на селі, до веслування, до прогулянок і забав, марячись мені краєм жінок або краєм дерев, і де всюди любі розкоші були нині дозволені моєму зміцнілому тілові. Примиренство з лінощами, примиренство з чистотою, з тим, щоб любитися лише з однією жінкою, та ще й некоханою, примиренство з тим, щоб сидіти в чотирьох стінах, не мандрувати, – усе це було можебне в старому світі, де ми жили ще вчора, в пустельному світі зими, а не в новому зеленолистому всесвіті, де я прокинувся, наче юний Адам, якому вперше вирішувати як жити, як тішитися життям і який уже скинув з себе кормигу накладених у минулому заборон.
Присутність Альбертини гнітила мене; я дивився на неї, пісну й непривітну, і відчував, яке це нещастя, що ми з нею ще не порвали. Мене манила Венеція, мені хотілося тим часом піти до Дувру – подивитися малярство венецької школи, і до Люксембургу з двома Ельстірами, які, за чутками, принцеса Ґермантська продала цьому музею; саме ті, якими я так захоплювався у дукині Ґермантської, – "Утіхи танцю" та "Портрет родини X". Але я боявся, як би похотливі пози на першій з них не збудили в Альбертині туги по людових розвагах, підсуваючи їй думку, що, може, те життя, якого вона не зазнала, життя з феєрверками і корчмами, справді чимось привабливе. Я наперед потерпав, що 14 липня вона виявить бажання піти на народне гуляння, і мріяв, щоб сталася якась неймовірна подія і перешкодила цьому гулянню. А ще в згаданих Ельстіром світили своєю наготою жінки, на тлі буйних пейзажів Півдня, здатні викликати в Альбертини думку про деякі розкоші, хоча Ельстір (чи ж Альбертині довго зробити їх земними?) бачив у цьому лише скульптурну красу, сказати б, красу білих скульптур, якої набирають жіночі тіла, сидячи серед зелені.
Я передумав і наважився поїхати до Версалю. Альбертина, не бажаючи гуляти з Андре, залишилася в себе, в шлафроку від Фортюні, щоб читати. Я спитав, чи не має вона охоти поїхати до Версалю. Альбертина мала гарну рису, вона була ворушка, може, тому, що звикла півжиття проводити у чужих людей. Подібно до того, як за дві хвилини вона наважилася їхати до Парижа, так і зараз вона сказала: "Якщо ми не висідатимемо з авта, я поїду так". На секунду вона замислилася: яке з двох манто Фортюні їй надіти, аби прикрити шлафрок, – так вибирають, кого з двох друзів прихопити з собою, – і взяла прегарне темно-синє манто, а потім увіткнула в капелюшок шпильку. Перш ніж я устиг надіти пальто, в одну хвилину вона була готова, і ми вирушили до Версалю. Сама її прудкість, цілковите слухнянство заспокоїли мене так, як ніби я, не маючи жодного приводу для неспокою, – справді потребував його. "Чого мені боятися? Вона вволяє мою волю, хоча вночі відчиняла вікно. Тільки-но я запропонував провітритися, як вона накинула синє манто на пеньюар і прийшла до мене. Свавільниця, особа, яка хоче зі мною розлучитися, так би не вчинила", – казав я сам собі дорогою до Версалю. Пробули ми так довго. Небо було однобарвне, променисте, блакитняве – таким ми бачимо його над головою, коли гуляємо чи лежимо в полі, – здавалося, його біляста блакить стелеться рівною гладінню; здавалося, воно блакитніє і блакитніє без кінця-краю, і скільки ми не заглиблювалися б у його блакитну, без жодної домішки, чистоту, нічого, окрім блакиті, ми не побачили б. Я згадав бабусю, вона любила і в людській штуці, і в природі велич; вона завжди милувалась, як підноситься до синіх небес дзвіниця святого Іларія. Нараз я затужив по втраченій вольниці, я почув гук, якого спершу не впізнав і який бабуся теж любила. Це було як гудіння оси. "О! – гукнула Альбертина. – Літак! Але дуже, дуже високо". Я подивився довкола, але, як погуляльник у полі, бачив тільки щире, рівне блакиття, без жодної чорної плями. Проте я все ще чув гудіння крил, і ось, нарешті, вони ввійшли в поле мого зору. У вишині однотонну, нескаляну блакить небесну краяли крихітні, темні і блискучі крильця. Я міг, нарешті, пов'язати гудіння з його причиною, з цією маленькою комашкою, яка бриніла там на двотисячометровій висоті, я бачив, як вона гучить. Може, в давні часи, коли відстань на землі не скорочувала швидкість, як скорочує нині, свисток потяга, що проходить за два кілометри від нас, не був позбавлений тієї краси, якою хвилює нас, і ще довго хвилюватиме, гудіння літака, піднятого на двотисячометрову висоту, хвилює на думку, що відстань, подолана цією поземою подорожжю, така сама, як і на землі, і що в тому самому напрямку, де міри здаються іншими, оскільки доступ на них здавався нам недосяжним, літак, що летить на двотисячометровій висоті, не далі від нас, ніж потяг, що йде за якихось два кілометри, і навіть ще ближче, але відбуває він однакову дорогу в чистішім повітрянім середовищі, без розриву між пасажиром і посадкою, так як не відчуваєш цього розриву на морі чи на рівнині, в погідну годину, коли бурун далекого вже корабля або повів вітру хвилює океан чи збіжжя.
Мені захотілося підживитися. Ми зупинилися в великій цукерні, розташованій майже на околиці й тоді дуже модній. Якась дама, збираючись виходити, попросила в кельнерки свої речі. Після відходу дами Альбертина почала уважно спостерігати за тим, як возиться з філіжанками, тарілками, птифурами кельнерка, бо було вже пізно. До нас кельнерка підходила лише тоді, як я щось замовляв. І ось виходило так, що коли кельнерка, жінка височенька, стояла, обслуговуючи нас, а Альбертина сиділа біля мене, щоразу Альбертина, аби привернути її увагу, здіймала вертикально до неї ясний погляд, змушена підносити високо зіниці, бо через близькість, з якою стояла молода жінка, вона не могла зменшити кута зору. їй доводилося, не задираючи надто голови, сягати зором на ту надмірну висоту, на якій були очі дівчини. З люб'язности до мене Альбертина швидко спускала очі, а що кельнерка не звертала на неї уваги, вона знову починала своє. Це були даремні Альбертинині благання, звернені до недоступного божества. Потім кельнерці залишилося тільки прибирати великий сусідній стіл. Там Альбертинин погляд міг досягати її вільно. Але ні разу зір кельнерки не спинився на моїй приятельці. Мене це не здивувало, бо я знав, що ця жінка, трохи мені знайома, мала коханців; хоча була й заміжня, але добре приховувала свої романи, що мене неабияк дивувало з причини її дивовижної глупоти. Я дивився на цю жінку, поки ми завершували підвечірок. Зайнята поранням, вона була майже неввічлива з Альбертиною, не удостоївши її жодним поглядом, хоча в поводженні Альбертини не було нічого непристойного. Кельнерка поралася, поралася без кінця-краю, поважно. Якби розкладання ложечок і ножичків для фруктів доручено було не гарній, ставній жінці, а (ради ощадности людської праці) простій машині, то й тоді байдужість до Альбертининої особи не була б більша; а проте ця гарна кельнерка не потуплювала очей, не задумувалася, вона світила очима, вабила чарами у своїй трудовій зосередженості. Якби вона не була така страшна дурепа (вона не тільки мала таку славу, а я переконався в цьому сам, на власному досвіді), ця байдужість була б, може, вершком хитрощів. І я знаю, що навіть останній дурень, якщо в гру входять його бажання чи інтереси, може в цьому єдиному випадку, серед нікчемства свого тупоголового життя, як стій пристосуватися до трибів найскладнішого механізму; а проте це все було припущення надто тонке для жінки такої безмозкої, як кельнерка.