– "Так і є, Андре написала, що не приїде, навіть телеграфувала, тільки я не можу показати вам телеграми, бо не зберегла, але це було другого дня. Зрештою, якби навіть телеграма прийшла того самого дня, чи мене, по-вашому, так обходить, приїхала Андре до Бальбека чи не приїхала?" Вислів "чи мене так обходить" доводив, що Альбертина розгнівалася, а відтак, що її це обходило, але не конче було доказом, що Альбертина вернулася до Парижа лише через Андре. Щоразу, коли Альбертина бачила, що хтось відкрив істинний чи поданий нею мотив її вчинку, кому вона пояснила свій вчинок інакше, вона впадала в лють, хоча б навіть тісю особою був той, для кого вона його зробила. Вона вважала, що то не анонімки постачали мені усупереч моїй волі інформацію, а що я сам хтиво їх домагаюсь, але цього не можна було виснувати з її подальших слів, коли вона нібито приймала мою версію анонімок; зате це можна було виснувати з її гнівної міни, а гнів її був тільки вибухом її давніших лихих настроїв через те, що, як їй уявлялося, я давно за нею шпигую, і вся ця пеня спричинена тільки моїм наглядом за всіма її вчинками, наглядом, у якому вона не сумнівалася вже віддавна. Її пересердя поширилося навіть на Андре; переконавши себе, що тепер я не зазнаю спокою, навіть коли вона виходитиме з Андре, вона додала: "Зрештою, Андре мені осоружилась. Вона страшенно докучлива. Вона вертається завтра. Я більше не хочу водитися з нею. Можете це ознаймити тим, хто вам натуркав, що я вернулася до Парижа через неї. А я вам скажу, що от скільки років я знаю Андре, а навряд чи зуміла б описати, як вона виглядає; я її мало роздивлялася!" А в Бальбеку, першого ж року, вона мені сказала: "Андре чарівлива". Щоправда, це не доводило, що між ними любовні стосунки, і взагалі про такі стосунки Альбертина завжди висловлювалася вкрай обурено. Але хіба не могла вона переродитися, переродитися, навіть не здаючи собі справи, що ці забави з приятелькою нічим не різнилися від аморальних стосунків – досить розпливчастих у її уяві, – за які вона таврувала інших? Чи не могла вона змінитися і в цьому, якщо така зміна, зарівно несвідома, зайшла і в її взаєминах зі мною? В Бальбеку вона з обуренням відбивалася від моїх поцілунків, зате потім цілувалася зі мною щодня, і я принаймні сподівався, що вона ще довго мене цілуватиме, що вона поцілує мене зараз. "Але ж, серце моє, як мені їм ознаймити, скоро я їх не знаю?" Цей невідпорний доказ мав би розпорошити всі закиди й сумніви, що кристалізувалися в Альбертининих зіницях.
Але вони зосталися кришталевими. Я замовк, а вона й далі дивилася на мене з тією непослабною увагою, яку вділяють тому, хто не скінчив говорити. Я ще раз попросив у неї пробачення. Вона відповіла, що нема мені чого пробачати. Вона знову стала лагідною. Але мені здалося, ніби її смутне, змарніле личко так і затаїло свою таємницю. Я був певен, що вона не покине мене, не попередивши; зрештою, вона не могла цього прагнути (за тиждень вона мала приміряти нові сукні у Фортюні), не могла від мене піти, не ламаючи звичаю; наприкінцл тижня після відпочинку верталися моя мати та її тітка. Чому ж тоді, раз її втеча була неможлива, я все приказував, що завтра ми підемо разом оглянути венецьке шкло (я хотів щось їй подарувати), і полегшено зітхнув, почувши з її уст згоду? Коли вона, нарешті, сказала мені на добраніч і я її поцілував, вона не зробила так, як завжди, а відвернулася і – майже одразу потому, як я подумав про ту ласку, яку я діставав він неї щовечора, але в якій вона відмовляла мені в Бальбеку, – не відповіла мені поцілунком. Можна було подумати, що після сварки зі мною їй не хотілося бути зі мною ніжною, адже пізніше ця ніжність могла здатися мені лицемірством. Можна було подумати, що вона пов'язує свої наступні дії зі звадою, але дотримується почуття міри, чи то щоб мені не впадало це у вічі, чи то щоб, рвучи зі мною фізичні стосунки, зостатися моїм другом. Я поцілував її ще раз, пригортаючи до грудей іскряву, золотаву лазур Канале Ґранде і пташині пари, символ смерти і змертвихвстання. Але й удруге Альбертина відсахнулася з якоюсь інстинктивною і ворожою упертістю звірят, які чують смерть. Це передчуття кінця передалося й мені і сповнило мене таким ляком, що коли вона підступила до дверей, мені забракло духу відпустити її і я покликав її. "Альбертино! – сказав я. – Мені зовсім не хочеться спати. Якщо вам теж не хочеться, то побудьте зі мною ще, але я вас не утримую, я не хочу, щоб ви куняли зі сну". Я відчув, що аби я її роздягнув і побачив у білій нічній сорочці, в якій її тіло здавалося ще рожевішим, ще теплішим і цим ще дужче збуджувало мене, наше замирення було б повнішим. Але я вагався, бо в сукні з блакитною лиштвою її гарне обличчя пишало красою ще більше, світилося якимсь небесним сяйвом, а без сукні воно здалося б мені грубішим. Вона спроквола підійшла до мене і сказала з глибокою ніжністю, але з тією самою прибитою і журною міною: "Я пробуду у вас скільки побажаєте, мені не хочеться спати". Відповідь її заспокоїла мене, бо допоки вона була зі мною, я міг розраховувати на прийдешність, а вона була сповнена до мене дружніх почуттів, виявляла покірність, але своєрідну, відгороджену нібито якимсь секретом, підміченим мною в її журному погляді; її манери теж змінилися, почасти мимоволі, почасти, мабуть, тому, щоб заздалегідь узгодити їх із чимось, чого я ще не знав. А проте мені здавалося, що досить мені побачити її в білому, голошию, як я бачив її в ліжку в Бальбеку, і я зумію змусити її уступитися. "Ви такі милі, що згодні побути зі мною й потішити, то зніміть-но сукню: у ній гаряче, вона цупка, я не смію підійти, аби не пом'яти цього гарного краму, а потім між нами ці віщі птахи. Роздягніться, ясочко!" – "Ні, тут роздягатися незручно. Я роздягнуся в себе". – "То ви не хочете навіть присісти на моє ліжко?" – "Ні, хочу". Проте вона присіла на певній відстані, в узніжжі постелі. Ми побалакали. Аж це до нас долетів жалібний мірний гук. Це аврукали голуби. "Ось уже й ранок, – озвалася Альбертина; і, зсунувши брови, ніби життя у мене позбавило її радощів погідних днів, додала: – Весна почалася, і голуби можуть вернутися". Схожість між їхнім авруканням і співом півня була така глибока й таємнича, як у Вентейлевому септеті схожість між темою адажіо і останньою частиною, побудованою на тому лейтмотиві, але такої іншої тональності й такту, що коли темна публіка відкриє якусь роботу про Вентейля, вона буде вражена, що всі три частини побудовані на чотирьох нотах, які можна, зрештою, програти одним пальцем на фортепіано, не виявивши різниці між трьома уступами. Так само цей меланхолійний уривок, виконуваний голубами, був ніби співом півня в мінорі, – він не зносився до неба, не злинав вертикально, аж повторюючись через однакові проміжки часу, як ослячий рев, пройнятий ніжністю, перелітав від голуба до голуба по одній і тій самій поземій лінії, не випростуючись, не обертаючи своєї сторонньої скарги у радісний клич, яким озивалися не раз у Вентейля алегро вступу і фінал. Я вживаю слово "смерть", ніби Альбертина мала скоро померти. Нам завжди здається, що події розлогіші за той час, коли вони відбуваються, і виходять за його межі. Безперечно, у майбутнє їх посилає пам'ять, яку ми зберігаємо про них, але вони вимагають для себе місця і в часі, який їм передує. Звичайно, ми не бачимо їх такими, якими вони будуть, але хіба вони не змінюються і в самій пам'яті?
Побачивши, що Альбертина вперто мене не цілує, розуміючи, що все це марнування часу, що тільки після поцілунку могли б початися заспокійливі й душевні хвилини, я сказав: "На добраніч, уже пізно", в надії, що вона мене поцілує, і тоді б ми були й далі разом. Але так само, як два два попередні рази, повідавши мені: "На добраніч, постарайтеся заснути", вона поцілувала мене лише в щоку. Цим разом я її не покликав, але серце кидалось мені так сильно, що я не міг лягти. Наче птах, що перелітає від одного кінця клітки до другого, так і я безупинно переходив від неспокою – як би Альбертина не втекла, – до відносного спокою. Спокою я набирався тоді, як знов і знов починав розумувати: "У кожному разі, вона не піде без попередження, а вона не прохопилася ні словом, що хоче піти". І від серця мені відлягало. Але зараз же я питав себе: "А що як завтра я її не застану? Недарма гризе мене якась тривога. Чому вона не поцілувала мене?" Серце мені боляче щеміло. Потім трохи заспокоювалося від розпочатого нового розумування, зате мені боліла голова, адже думки снували і снували безперестань, такі всі одностайні. В душевних станах – наприклад, у неспокої, – в таких, які дають нам на вибір лише дві постанови, є щось нестямно зсереджене на самому собі, як звичайний фізичний біль. Я все крутив мозком, кидаючись від причини моєї тривоги до заспокійливого для мене заперечення, на такому маленькому п'ятачку, на якому недужий обмацує внутрішнім рухом хворий орган, віддаляється на хвилю від болючого місця і зараз же до нього вертається. Нараз у нічній тиші мене вразив галас, нібито нічим не грізний, але для мене страшний, – стук розчиненого вікна в Альбертининому покої. Коли все стихло, я спитав себе: чому мене так нажахав цей стукіт? Сам він не мав у собі нічого незвичного, але я надав йому два значення, які однаково лякали мене. Передусім, у нашому домі стало правилом, оскільки я боявся протягів, ніколи не відчиняти вночі вікна. В цьому після переселення до нас просвітили й Альбертину, і хоча вона вважала, що це моя нездорова манія, але обіцяла не ламати заборони. І так делікатнічала в тому, що стосувалося моїх звичок, хай, на її думку, і згубних, що я був переконаний: вона радше спала б у кімнаті, повній диму, ніж відчинила б вікно, так само як ніколи не збудила б мене вранці навіть ради важливої справи. Це була лише одна з дрібних умовностей нашого життя, але, оскільки Альбертина її порушила, не сповістивши мене, чи ж не означало це те, що нема вже чого панькатися, що вона тепер пошле к бісу всі умовності? Та ще й цей стукіт був різкий, майже хамський, так ніби вона грюкнула віконною рамою, червона з гніву, гукаючи: "Я вже задихаюся, чхати на все, хоч ухоплю свіжого повітря!" Я говорив собі не цими словами, але цей грюкіт розчиненого вікна в Альбертининому покої все ще ввижався мені таємничішим і лиховіснішим, ніж пугикання пугача.