Сванн якось згадав про нього при мені, а з якої оказії — вже забулося. Але проочення спогаду, так само як при читанні проочення члена речення, іноді породжує не непевність, а передчасну певність. "Це Сваннів приятель, дуже відомий художник, великий славута", — сказав я Роберові. Тієї ж миті по нас обох пробігли дрожі на думку, що Ельстір — великий митець, знаменитість, а потім на думку, що він не розрізняє нас від інших трапезників і гадки не має, як умліваємо ми, коли думаємо про його талант. Звичайно, те, що він не підозрює про наше захоплення і про наше знайомство зі Сванном, було б для нас не таке прикре не на курорті. Але ми були ще в тому віці, коли ентузіазм не може залишатися безмовним, до того ж ми попали в середовище, де інкогніто давить, і ось ми за двома підписами послали Ельстірові листа, де призналися, що за кілька кроків від нього обідають двоє палких шанувальників його таланту, двоє приятелів його великого друга Сванна, і просили дозволити висловити йому свою пошану. Гарсон зголосився передати наше послання цій великій людині.
Таким славетним, як правив господар локалю (ним він стане за яких кілька років), Ельстір, мабуть, тоді ще не був. Але Ельстір був один з перших ресторанних клієнтів, як це ще було щось подібне до ферми, і привів з собою цілу колонію художників (зрештою всі вони перебралися десь-інде, коли ферма, де їли на свіжому повітрі, під накриттям, перетворилася на шиковний ресторан; сам Ельстір знов з'явився у Рівбелі лише тому, що його дружина, з якою він жив неподалік, кудись поїхала). Великий талант, хай ще й не визнаний, завжди викликає захоплення, і господаря ферми могли в цьому переконати розпити заїжджих англійок, жаждивих знати, який спосіб життя веде Ельстір, або море листів, які той одержує з-за кордону. Тоді принципал зауважив ще, що Ельстір не любить, щоб його відривали від роботи, що він устає вночі, іде з молодим натурником до моря, і той, голий, позує йому при місячному світлі; і він, хазяїн, сказав собі, що художник так багато працює не марно і що туристи захоплюються ним не даремне, коли він упізнав на Ельстіровому полотні дерев'яний хрест, поставлений при в'їзді до Рівбеля.
— Наш хрест! — приказував він вражено. — Усі чотири частини! Ба, це великий труд!
І він уже не знав що й думати: а що як маленький "Схід сонця над морем", який Ельстір подарував йому, це цілий маєток?
Ми побачили, як Ельстір прочитав нашого листа, як поклав його до кишені, дообідав, попросив подати речі, потім підвівся з-за столу, і ми, певні, що образили його нашим зверненням до нього, і хотіли і боялися непомітно зникнути. Ми ні на мить не задумувалися над, здавалося б, найважливішим, над тим, що наше умлівання перед Ельстіром, у щирості якого ми нікому не дозволили б засумніватися, яке могло нас порвати на якийсь сміливий крок, на який завгодно подвиг, якщо це буде треба великій людині, наше умлівання не було таким, як ми його собі уявляли, — схилянням шанувальників: адже жодної Ельстірової картини ми не бачили. Захоплене почуття викликало у нас абстрактне поняття — великий художник, а не його, невідомий нам, пензель. Власне, то було схиляння порожнє, якесь паспарту із збуджених нервів, сентиментальна оправа для безпредметового умлівання, себто щось нерозривно пов'язане з дитинством, мов ті органи, які відумирають у дорослого; ми ж були ще діти. Тим часом Ельстір підійшов до дверей, потім раптом повернувся і рушив до нас. Мене пойняв блаженний страх, який через кілька років уже ніщо не могло б на мене нагнати, бо звичка до товариства не допускає навіть думки, що можуть виникнути приводи для таких хвилювань, до яких у нас ще й з віком слабне здатність.
Ельстір сів до нашого столика, але, хоч би скільки я згадував у розмові Сванна, він пропускав мої слова повз вуха. Я подумав, що він його не знає. А все ж до своєї бальбецької робітні він мене запросив, чого не можна було сказати про Робера, і доступ туди мені, мабуть, відкрила не Сваннова рекомендація, якщо Ельстір і справді з ним дружив (у житті безкорисливі почуття відіграють куди більшу ролю, ніж ми собі гадаємо), а кілька сказаних мною слів, з яких Ельстір переконався, що я кохаюся в мистецтві. Він був настільки ж ласкавіший зі мною, ніж Сен-Лу, наскільки ґречність Сен-Лу була ґречніша за люб'язність дрібного буржуа. Проти ввічливости великого художника ввічливість того, хто панського ложа, хоч би який ввічливий він був, здається лицедійством, фальшуванням. Сен-Лу любив подобатися, Ельстір любив роздавати, любив віддавати себе іншим. Усе, що він мав — думки, твори та решту, — все, куди безвартісніше в його очах, він залюбки віддав би тому, хто його зрозумів. Але за браком стерпного товариства він жив самотньо, відлюдно, і світські люди вважали це позою і невихованістю, влада — неблагонадійністю, сусіди — бзиком, а його близькі — егоїзмом та пихою.
І, мабуть, попервах йому навіть на самоті була відрадна думка, що він через свої полотна на відстані звертається до тих, хто не визнавав чи скривдив його, що він підносить себе в їхній думці. Можливо, він цурався тоді всіх не з байдужосте, а з любови до людей, і, як я колись зрікся Жільберти, щоб коли-небудь постати перед нею знов, але уже в привабливішому вигляді, так і він дивився на своє малярство як на повернення до людей, з тим, щоб ті, не зустрічаючися з ним самим, його полюбили, його подивляли, говорили про нього; хто б від чого не відмовлявся — хворий, чернець, митець, герой, — він не завжди відмовляється остаточно того самого дня, коли разом зі своєю колишньою душею на це йде, не відмовляється перед тим, як відмова покаже свою протидію. Але якщо він хотів творити для кількох чоловік, то, творячи, він жив для самого себе далеко від байдужого йому тепер суспільства; самітне життя прищепило йому любов до самітносте, як буває щоразу, коли займаєшся великою справою, яка спершу нас лякає, бо нам відомо, що вона несумісна з важливими для нас меншими, не так позбавляючи їх нас, як віддаляючи нас від них. Поки ми ще не пізнали такої самотносте, ми заклопотані однією думкою: якою мірою вона сумісна з певними втіхами, які ними перестають бути, як тільки ми зазнаємо самоти.
Розмовляв Ельстір з нами недовго. Я обіцяв собі побувати у нього в робітні найближчими днями, але назавтра ми з бабусею, дійшовши аж до кінця надбережжя з боку канапвільського бескеття, поворітьма, на розі однієї вулички, яка виходила на пляж, спіткали дівчину. Упершись головою в груди, як тварина, яку заганяють до обори, з ключкою для гольфа в руці вона йшла попереду якоїсь владної особи, очевидно, своєї "англійки" або добре знайомої, яка нагадувала портрет "Джефрі" Гоґарта, особи з таким червоним обличчям, ніби улюбленим її напоєм був не чай, джин, із сивуватими, але густими вусами, до яких рештки табаки причепилися у вигляді чорних лапок. Панянка, що йшла попереду, нагадувала ту зі зграйки, в якої з-під чорного поло дивилися розсміяні очі на нерухомому пухкенькому личку. Ця дівчина теж мала чорне поло, але дівчина здалася мені гарнішою за тамту: перенісся було у неї рівніше, а ніздрі ширші й м'ясистіші. До того ж та постала переді мною гордою блідолицьою дівчиною, а ця — утихомиреною рожевою дитиною. Але вона вела такий самий ровер і рукавички носила, як і та, з оленячої шкіри, звідси я виснував, що різниця, може, залежить від того, що я дивлюся тепер з іншого кута зору, та від різних околичностей, а щоб у Бальбеку жила інша дівчина, у якої все-таки так багато подібного з нею і в обличчі, і в манері одягатися, це вже малоймовірно. Вона стрельнула на мене оком. У наступні дні, коли я здибав зграйку на узмор'ї, та й згодом, коли я познайомився з усіма її дівчатами, я не мав цілковитої певносте, що якась із них, навіть та, що на неї схожа найбільше, дівчина з ровером і є та, яку я спіткав наприкінці пляжу, на розі, і яка попри майже цілковиту схожість усе ж чимось і різниться від учасниці параду.
Досі я більше думав про високу, а потім знову почав цікавитися дівчиною з ключками, тобто, за моїми гадками, панною Сімоне. Йдучи вкупі з усіма, вона часто приставала, і її приятельки, які, мабуть, дуже її шанували, теж зупинялися. Саме такою, завмерлою нерухомо, в поло, з-під якого блищать її очі, я й тепер ще бачу її — як вона вимальовується на екрані, за який править їй море, відокремлена від мене прозорим лазуровим простором, часом, який збіг відтоді, бачу первісний цей образ, стончений у моїй пам'яті, бажаний, манливий, потім забутий, потім віднайдений, подобу, яку я згодом часто проектував на минувшину, щоб мати змогу сказати про дівчину, яка була в моєму номері: "Це вона!"
Але, либонь, найбільше мені хотілося познайомитися з дівчиною, яка мала гераневий колір обличчя і зелені очі. Зрештою, з якою з них я б не мріяв зійтися того чи того дня, інші могли б схвилювати мене, навіть якби її не було з ними; моє бажання, пориваючись то до тієї, то до тієї, все-таки і далі — так само, як моє невиразне враження при першій зустрічі — об'єднувало їх, утворювало з них відрубний світик, який вони справді хотіли створити; як витонченому поганинові або правовірному християнинові хочеться пробратися до варварів, так хотілося мені, заприязнившися з якоюсь із дівчат, пробратись у відмолодне товариство, де панують здоров'я, бездумність, любашність, жорстокість, безглуздя і радощі.
Про зустріч з Ельстіром я розповів бабусі, і вона потішилася тим, скільки користі для мого розвитку може дати моя приязнь із ним, але вважала, що досі не піти до нього — це безглуздо і неввічливо. А я тільки й думав, що про гуртик, і пропадав на надбережжі, не відаючи, о котрій годині дівчатка там з'являться. Бабусю дивувала і моя елегантність, бо я раптом згадав про свій гардероб, який досі спочивав на дні куфра. Нині я переодягався щодня і навіть написав до Парижа, аби мені прислано нові капелюхи та краватки.
Курортне, як от бальбецьке, життя неабияк прикрашає личко чепурної дівчини, продавниці черепашок, тістечок або квітів, якщо воно, удане живими барвами в нашій пам'яті, стається для нас метою кожної ясної і святкової днини, яку ми проводимо на пляжі. Наші дні, хоча й не заповнені, летять тоді через це, як дні праці, і, стрілкуваті, намагнічені, легко піднімаються до тієї майбутньої миті, коли, купуючи піскові баби, троянди, амоніти, ми милуватимемося жіночим обличчям, його барвами, накладеними так чисто, наче це квітка.