Після дванадцяти років праці в дерматологічній університетській клініці, знаючи всі ті випадки, про які ще буде мова далі, я зовсім не збираюся ідеалізувати, а надто романтизувати фах повії, бо знаю, що більшість тих жінок помирають у злиднях і в бруді, в муках, із блюзнірськими прокльонами на устах, з'їдені хворобою; жоден із теперішніх веселих порнографічних журнальчиків не зважився б дати портрет такої жінки в себе на обкладинці. їхня смерть — найстрашніша з усіх, які собі можна уявити: бідні, всіма покинуті, живцем зогнилі, вони не мають бодай крихти якоїсь розради. Ось чому я йду на похорон майже кожної такої бідолахи, яких в останню дорогу проводять тільки диспансерна сестра і священик, що саме того дня має служити панахиду.
Не знаю, як його тепер, не заходячи знову здалека, перейти до дражливої теми, яку мені вкрай неприємно зачіпати, хоч я й уявляю собі Вас сучасною, вільною від моральних забобонів жінкою; що була одружена, а тому більш-менш ознайомлена з речами, яких мені доведеться торкатися тут. Скажу Вам, що я також був колись студентом-медиком, хоч і не став лікарем. Я лишився на санітарній службі через обставини, що склалися внаслідок війни, але не тільки через них, а ще й через непереборний страх перед іспитами, а власне, перед іспитом з початкової фізики. Але я набув таких великих знань і досвіду в німецьких і російських госпіталях, що коли 1950 року звільнився тридцятип'ятирічним з російського полону, то почав легковажно вдавати з себе дипломованого лікаря і як такий досить успішно практикував, але 1955 року був засуджений за шахрайство і так далі й провів кілька років у в'язниці, аж поки завдяки втручанню професора Кернліха, з яким я працював іще студентом, 1937 року, не був дочасно звільнений. Професор Кернліх заопікувався мною і взяв до себе на роботу. Це було 1958 року. Отже, мені відомо, як живеться людям із заплямованою репутацією. До речі, протягом своєї все ж таки п'ятирічної "лікарської" практики я не допустився жодної помилки, яку можна було б довести. Тепер Ви знаєте, з ким маєте справу,— принаймні це я Вам розповів. Але як мені розповісти інше? Та спробую, візьму бика за роги! Ваша приятелька Маргрет настільки одужала, що ми вже думали через півтора-два місяці взагалі виписати її з лікарні. Кожні відвідини додавали їй життєвого тонусу, серед інших і відвідини одного дивного, але симпатичного добродія, що останнім часом бував у неї найчастіше (!!! — окличники авт.); спершу ми думали, що то її колишній коханець, потім — що то звідник, а пізніше — що то якийсь дипломат, той, що познайомив її з чужоземним державним діячем, зв'язок із яким виявився для неї фатальним; пані Шлемер, як вона сама казала, заповзялася була довести того державного діяча до такого стану, щоб він захотів оформити їхні стосунки шлюбною угодою, і довела, хоч доти ніяким іншим жінкам не вдавалося домогтися цього.
І ось незадовго перед тим, як її мали виписати, сталося щось дуже дивне, якийсь парадокс. Навіть мені, що навчався на медичному факультеті, мав довгу "лікарську" практику й за тридцять п'ять загалом років наслухався цинічного жаргону "лицарів заґратованих замків" і звик до нього, важко писати це такій дамі, як Ви, а ще важче було б розповісти усно. Отже, шановна пані Пфайфер, ідеться про орган, здатний на таку складну з фізичного, біохімічного й психічного погляду реакцію і дію, орган, який звичайно звуть чоловічим членом (ох, мені аж полегшало, що слово нарешті назване). Вас не повинне вразити те, що жінки, які звичайно потрапляють до нашої клініки, наділяють цей чоловічий атрибут не дуже делікатними назвами. Особливо полюбляють вони, та й завжди полюбляли різні чоловічі імена. Треба сказати, що явно вульгарні означення, хоч які вони неприємні на слух, усе-таки відповідають середовищу й мають немовби діловий, майже клінічний характер, тому навіть вони не здаються такими гидкими, як ті "невинні" назви. І от, як на зло, саме в той час, коли Ваша приятелька почала одужувати, в нашій клініці запанувала просто-таки дурна мода називати згадуваний мною атрибут чоловічими іменами. А мушу Вам сказати, шановна пані Пфайфер, що в клініці, і не тільки в нашій, ця дурна мода накочується хвилями — таке ще буває хіба що в інтернатах для дівчат. А крім того,
ні хвилі захоплюють і середній та нижчий медичний персонал За три роки перебування в ув'язненні я переконався, що такі "діалектичні перехлюпування" трапляються і між в'язнями та їхніми наглядачами. Черниці, що чергують у лікарнях взагалі люблять часом встругнути якусь дурницю, а вже в дерматологічних клініках, як наша, то їм тільки дай цього. І це не ознака їхньої зіпсованості, а лише своєрідна самооборона. Взагалі наші сестри-черниці напрочуд добре ставилися до Вашої приятельки, дуже часто дивилися крізь пальці на відвідувачів та на їхні подарунки, алкоголь і сигарети, та оскільки частина тих сестер уже років тридцять або й сорок спілкується з венеричними хворими, то в багатьох випадках переймає від них — самооборона! — їхній жаргон, а часом буває, що ще й розширює його. А тепер я повинен сказати Вам про один дивовижний факт, який вразить Вас або, може, тільки підтвердить Ваші власні спостереження: пані Шлемер була надзвичайно соромлива. Спочатку її дражнили тим, що називали у згаданому вже контексті імена "Густав Адольф", "Егон", "Фрідріх" і т. д. й реготали, коли пані Шлемер не розуміла, про що йдеться. Хворі день і ніч мордували її цими жартами, і сестри також підпрягалися до них. Спершу в цій жорстокій грі користувалися тільки типово протестантськими іменами: "До тебе надто часто навідувався Густав Адольф" або "Ти надто любила Егона" і т. д., і т. д. Оскільки пані Шлемер і далі нічого не розуміла, її мучительки вдалися до ще прозоріших натяків, "щоб розхитати її прокляту невинність" (пацієнтка К. Г., професійна звідниця, шістдесят з гаком років). Коли ж вона нарешті збагнула, з чим пов'язані в устах хворих чоловічі імена, то почала просто-таки паленіти з сорому щоразу, як чула їх. А паленіти їй доводилося дуже часто. Хворі сприйняли це як манірність і лицемірство, тому жарти їхні стали ще безжальніші, перейшли у відвертий садизм. У своїй жорстокості вони дійшли до того, що почали у відповідному контексті вживати й жіночі імена. А особливо полюбляли поєднання типово протестантських імен з типово котолицькими, яке вони звали "мішанкою". Наприклад, Алоїз і Луїза й т. д. Врешті скінчилося тим, що пані Шлемер, по-простому кажучи, тільки те й робила, що червоніла, навіть тоді, як у коридорі без ніякої задньої думки вимовляли ім'я відвідувача чи кликали сестру або санітарку. Ставши на шлях жорстоких знущань, щиро обурені її вразливістю, яку вони не хотіли їй пробачити, мучительки пані Шлемер уже не могли зупинитися й дійшли у своїх лихих жартах до справжнього блюзнірства — відтепер мовилося ті-
И* 323
льки про святого Алоїза, що як-не-як був заступником невинних, про святу Агату і т. д. Навіть не бувши психологічно вразливою, людина страждала б від цього, а пані Шлемер не лише червоніла, але й з душевної муки щоразу зойкала, як згадували "Генріха" або "святого Генріха".
А коли ми, шановна пані Пфайфер, кажемо про людину, що вона почервоніла, то для цього її стану є свої, доведені медициною, причини. Відбувається це звичайно тому, що судини й капіляри в шкірі обличчя завдяки сигналам вегетативної нервової системи раптом починають посилено наповнюватися кров'ю,— під час радісного хвилювання чи збентеження (як у випадку з пані Шлемер). Про інші причини цього явища ми тут не будемо згадувати. У пані Шлемер пермеабельність (проникність) капілярів і так була вища за нормальну, тому в неї скоро почали утворюватися так звані гематоми (відомі в народі під назвою "синців") і пурпури, які по-простому можна назвати червоними плямами. Від цього, шановна пані Пфайфер, Ваша приятелька й померла. Врешті все її тіло — що потім підтвердив також розтин — покрилося, як і слід було сподіватися, гематомами й пурпурами, її вегетативна нервова система від перенапруження перестала виконувати свої функції, кровообіг порушився і серце відмовило. А оскільки ця її постійна реакція обернулася в гострий невроз, пані Шлемер увечері напередодні своєї смерті почервоніла навіть від того, що почула спів черниць у каплиці, де відправляли молебень. Я знаю, що ніколи не зміг би довести свою теорію і, відп., свій діагноз, а все ж таки, вважаю, повинен написати Вам: Ваша приятелька Маргрет Шлемер померла від того, що надто часто червоніла.
Коли вона вже так ослабла, що не могла зв'язати слів, то тільки шепотіла: "Генріх, Генріх, Лені, Рахель, Лені, Генріх". І хоч годилося б причастити її на смертній постелі, я врешті відмовився від цієї думки: надто причастя змучило б її, бо хворі у своєму блюзнірстві дійшли до того, що почали вживати в згадуваному вище контексті й такі слова, як: "спаситель", "син божий", "мадонна", "діва Марія", "пресвята богородиця", з усіма епітетами, навіть з епітетами, взятими з лавретанськоїлітанії такими,як "таємнича троянда" і т.д. Тому літургійний текст, промовлений біля постелі пані
1 Лавретанська літаяія — католицька молитва до богородиці, складена з її шанобливих епітетів. Назва походить від каплиці в італійському місті Лорето.
Шлемер, напевне вже не втішив би її, а тільки болісно
ВРВвІажаю за свій обов'язок додати, що пані Шлемер, крім го що раз по раз вимовляла імена "Генріх", "Лені" й ІРахель", ще й тепло, майже ніжно згадувала "про того чоловіка, що часом приходив сюди". Мабуть, вона мала на увазі не якийсь містичний образ, а невідомого нам відвідувача.
Не буду кінчати цього листа узвичаєним "із щирою пошаною", але не подумайте, будь ласка, що я цим хочу знехтувати загальновживану форму ввічливості. Слово "сердечно" я не зважуюсь ужити, щоб це не скидалося на якесь панібратство. Тому, з Вашого дозволу, напишу просто: з дружнім привітом
Ваш Бернгард Ельвайн".
XIII
Після довгих роздумів К., яка тепер почала енергійно втручатися в роботу авт., вирішила, що краще буде не наводити дослівно поліційного протоколу, а переказати його. Звичайно, через це дуже міняється стиль і випадає багато яскравих деталей (наприклад, дама з бігуді на голові, що з'являється в товаристві добродія в самій спідній сорочці, зарослі груди якого названо "кудлатими"; "собака, що жалібно скавучав ", збирач внесків за продане на виплат,— усі вони стали жертвами боротьби за новий стиль, якої авт.