І не промовив жодного слова...

Генріх Белль

І

Після роботи я пішов до каси одержати платню. Біля віконця стояло дуже багато .людей, і довелося чекати півгодини, поки я нарешті простяг квитанцію й побачив, як касир передав її дівчині в жовтій кофточці. Дівчина підійшла до стосу облікових карток, знайшла мою, повернула квитанцію касирові, сказавши: "Все гаразд",— і той своїми чистими руками від рахував мені гроші на мармуровій дошці. Перелічивши їх, я пропхався крізь юрбу й підійшов до невеличкого столика біля дверей, щоб покласти гроші в конверт і написати записку дружині. На столику лежали рожеві бланки прибуткових ордерів, я взяв один з них і написав олівцем на зворотному боці: "Мені треба зустрітися з тобою завтра До другої години подзвоню". Уклавши записку в конверт, я засунув туди гроші й послинив клейку смужку на клапані конверта, а потім, повагавшись, знову витяг гроші, знайшов у пачці купюру в десять марок і поклав її в кишеню пальта. Записку я також витяг і приписав: "10 марок узяв собі, завтра віддам. Цілую дітей. Фред". Але тепер конверт не заклеювався, і я підійшов до вільного віконця з написом "Вклади". Дівчина за віконцем підвелася, підняла скло. Вона була смуглява й худа, в рожевому джемпері, зашпиленому біля шиї штучною трояндою. Я попросив:

— Дайте мені будь ласка шматочок липкої стрічки. Якусь мить вона, вагаючись дивилася на мене, потім відірвала клаптик брунатної стрічки від цілого рулону і, не кажучи ні слова, подала його мені й знову опустила скло. Я сказав у віконце: "Дякую",— вернувся до столу, заклеїв конверта і, надівши берет, вийшов з каси.

Ішов дощ, і поодинокі жовті листки, зірвавшись з дерева, плавно опускались на асфальт. Я зупинився біля входу до каси й зачекав, поки дванадцятий номер трамвая завернув за ріг, тоді вскочив у нього й доїхав до Тукгофплац. У вагоні було повно людей і гостро тхнуло вогким одягом. Коли я, так і не заплативши за проїзд, зіскочив з трамвая на Тукгофплац, дощ припустив іще дужче. Я швидко забіг під брезентове накриття сосисочної, пробрався до прилавка, замовив собі смажені сосиски та чашку бульйону і, розмінявши десятку, попросив ще десять сигарет. Відкусивши шматочок сосиски, я глянув у дзеркало, що займало всю задню стіну кімнати. Спершу я не впізнав себе: з-під вицвілого берета на мене дивилося худе, сіре обличчя,— і раптом я зрозумів, що вигляд у мене такий самий, як у одного з рознощиків, які приходили з своїм товаром до матері і яким вона ніколи не відмовляла. Коли я, тоді ще малий хлопець, іноді відчиняв їм двері, то в сутінку нашого передпокою видно було, що на їхніх обличчях проступала смертельна безнадія. Як тільки приходила мати, яку я злякано кликав, пильнуючи очима наш одяг на вішалці,— як тільки мати приходила з кухні, витираючи фартухом руки, дивний і неспокійний блиск з'являвся на невтішних обличчях цих людей, що продавали мильний порошок чи мастику для підлоги, леза для гоління чи шнурки до черевиків. Навіть вираз щастя, що з'являвся на цих сірих обличчях, як тільки показувалась мати, був якимсь моторошним.

Мати моя була добра жінка. Вона не могла нікого виставити за двері; коли був хліб, давала його жебракові, давала й гроші, коли їх мала, принаймні виносила чашечку кави, а коли в домі вже нічого не було, пропонувала свіжу воду в чисто вимитій склянці і втішала поглядом. Навколо кнопки дзвінка біля наших дверей з'являлися щоразу нові подряпинки, що залишали жебраки, позначки бродяг, та й рознощик мав шанс на те, що в нього щось куплять, коли тільки в матері залишилась ще якась копійка — бодай на шнурки до черевиків. Вона не була обачна й з усілякими агентами, не могла вистояти перед своїми зацькованими одноплеменцями й, побачивши їхні обличчя, підписувала торгові угоди, страхові поліси, бланки замовлення. Був я в той час малим хлоп'ям і пригадую, як вечорами, лежачи в ліжку, чув суперечку, що виникала, тільки-но батько, вернувшись додому, заходив до їдальні. Ця суперечка була якась примарна, бо мати рідко коли озивалася словом. Вона була тиха собі жінка. Один з тих незнайомих, що приходили до нас, завжди був у вицвілому береті, такому самому, як оце ношу тепер я; звали його Діш, він, як я дізнався згодом, був колись священиком, але зрікся сану й торгував мильним порошком.

І ось тепер, коли я їв перед дзеркалом гарячі сосиски, а від гарячого в мене нестерпно боліли мої запалені ясна,— я побачив, що починаю скидатися на того Діша: той самий берет, те саме худе, аж сіре обличчя і сповнений безнадії погляд. А поруч свого обличчя я бачив у дзеркалі обличчя сусідів, їхні роти, розкриті для того, щоб відкусити шматочок сосиски; бачив за жовтими зубами темне провалля горлянки, в яку падали рожеві кусники м'яса; бачив капелюхи, добрі й погані, і мокрі чуби моїх одноплеменців, що не мали капелюхів; а серед усіх цих облич снувало рожеве личко продавщиці сосисок. Весело всміхаючись, вона дерев'яною виделкою виловлювала гарячі сосиски, що плавали в розтопленому жирі, наливала трохи гірчиці на картонні тарілочки й, ходячи туди й сюди поміж жуючими ротами, збирала брудні, в гірчиці тарілки, подавала сигарети й лимонад, брала гроші — брала їх своїми рожевими, трохи короткуватими пальцями. А по брезентовій покрівлі порощив дощ...

Відкушуючи сосиску й спостерігаючи в дзеркалі, як я сам розкриваю рота, і тоді за пожовтілими зубами стає видно темне провалля горлянки, я помітив на своєму обличчі той самий вираз лагідної жадібності, який так лякав мене в інших. Наші голови, оповиті гарячими випарами, що піднімалися із сковорідок, були наче голови маріонеток у ляльковому театрі. Зляканий, я протиснувся до дверей і під дощем побіг по Моцартштрасе. Біля крамниць під напнутими коло вітрин тентами люди перестоювали дощ, і коли я дійшов до майстерні Вагнера, то ледве протовпився до дверей і насилу відчинив їх; я відчув полегкість аж тоді, коли почав спускатися сходами й на мене війнуло запахом шкіри. Пахло потом, старими черевиками, новою шкірою та варом, і я почув, як гула допотопна машина, що зшивала заготовки.

Пройшовши повз двох жінок, які чекали на лавці, я відчинив скляні двері й зрадів, помітивши, що Вагнер усміхнувся, коли побачив мене. Я знаю його ось уже тридцять п'ять років. Ми жили десь там нагорі, над крамницею Вагнера; там тепер порожнеча, а раніше над цементною покрівлею його майстерні було наше помешкання, і п'ятирічним хлопчиськом я носив йому лагодити материні пантофлі. На стіні над його табуреткою ще й досі висить розп'яття, а поруч нього — зображення святого Кріспіна, лагідного сивобородого дідуся, що тримає у своїх занадто випещених, як для шевця, руках залізний триніжок.

Я подав Вагнерові руку, і він мовчки, бо в роті у нього були цвяшки, кивнув на другу табуретку. Я сів, витяг з кишені конверт, а Вагнер посунув до мене через стіл кисет з тютюном і цигарковий папір. Та я ще не докурив сигарети і, подякувавши, простяг йому конверта й мовив:

— Може...

Він вийняв з рота цвяхи, провів пальцем по своїх шерехатих губах, щоб перевірити, чи не прилип який цвяшок, і сказав:

— Знову доручення до вашої жінки... Так-так.— Похитавши головою, він узяв у мене конверт.— Зробимо. Як тільки онук прийде від сповіді, я його пошлю. Десь...— він подивився на годинника,— десь за півгодини.

— їй це потрібно сьогодні ж, тут гроші,— сказав я.

— Знаю,— відповів він.

Я подав йому руку й пішов. Піднімаючись східцями, я подумав, що в нього можна було б попросити грошей. Якусь мить я вагався, а потім піднявся на останній східець і, протиснувшись крізь юрбу біля входу, знову вийшов на вулицю.

Коли хвилин за п'ять я зійшов з автобуса на Бенекамштра-се, дощ усе ще лив; я побіг попід фронтонами високих готичних будинків, які зміцнили підпірками, щоб зберегти їх як визначні архітектурні пам'ятки. Крізь обгорілі провали вікон видно було темно-сіре небо. Тільки один з цих будинків заселений; я забіг під дашок, подзвонив і став чекати.

У лагідних карих очах служниці я прочитав те саме співчуття, що його колись викликали в мене ті бідолахи, на яких я тепер, здається, починаю скидатися. Узявши в мене пальто й берет, вона струсила їх перед дверима і сказала:

— Боже мій, на вас же, мабуть, не зосталося й рубця сухого.

Я кивнув їй, підійшов до дзеркала й руками пригладив чуба.

— Пані Бейзем дома? — спитав я.

— Ні.

— А вона пам'ятає, що завтра перше число?

— Ні,— сказала дівчина.

Вона пропустила мене до вітальні, присунула стіл ближче до груби й принесла стілець, але я й далі стояв, прихилившись до груби спиною, і дивився на стінного годинника, який ось уже сто п'ятдесят років показує час родові Бейземів. Кімнату заставлено старовинними меблями, вікна — готичного стилю.

Тримаючи в руці чашку кави для мене, дівчина тягла за підтяжки Алм{юнса Бейзема-молодшого, якому я зобов'язався втлумачити правила дій з дробами. Хлопчина — здоровий, червонощокий і любить бавитися каштанами у великому саду; він старанно збирає їх і навіть носить із сусідніх садків, де ще немає власників; останні тижні, коли вікно було відчинене, я бачив натягнуті між деревами довгі низки каштанів.

Обхопивши чашку обома руками, я посьорбував гарячий напій і, дивлячись на це розпашіле здоров'ям обличчя, повільно втлумачував хлопчикові правила дій з дробами, хоч і знав, що то марна річ. Сам по собі він чемний, але дурний, такий же дурний, як і його батько й мати, брати та сестри; в усьому домі єдина розумна людина — служниця.

Пан Бейзем торгує старими речами. Він вельми люб'язний, і іноді, коли ми з ним зустрічаємось і він кілька хвилин розмовляє зі мною, в мене виникає абсурдне відчуття — начебто він заздрить моїй про4)есії. Як мені здається, він усе своє життя страждає через те, що від нього чекають чогось такого, до чого він нездатний — скажімо, керівництва вели кою фірмою, а для цього потрібні твердість і розум. Обох цих якостей йому якраз і бракує, і коли ми з ним зустрічаємось, він з таким запалом розпитує мене про всі подробиці моєї служби, що мені спадає на думку: Бейзем набагато охочіше, ніж я, усе своє життя просидів би на невеличкій телефонній станції. Він цікавиться, як я обслуговую клапанний комутатор, як з'єдную абонентів, запитує мене про жаргонні слівця телес}юністів, і думка про те, що я можу підслу хати будь-яку розмову, викликає в нього дитячий захват.

Цікаво! вигукує він знову й знову.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...