Ірландський щоденник

Така Ірландія є; а коли хтось, поїхавши туди, не побачить її, нехай не вимагає від автора відшкодування збитків.

ПРИСВЯЧУЮ ЦЮ НЕВЕЛИЧКУ КНИЖЕЧКУ ТОМУ, ХТО НАДИХНУВ МЕНЕ НАПИСАТИ ЇЇ — КАРДОВІ КОРНУ.

Г. Б.

1

ПРИЇЗД. І

Зійшовши на палубу пароплава, я побачив, почув і вловив нюхом, що переступив межу; досі я бачив, мабуть, найпривабливішу Англію — майже буколічний Кент, мимохідь промайнуло топографічне диво — Лондон, і ось перед моїми очима постала похмура Англія — Ліверпуль; і водночас тут, на пароплаві, Англія закінчувалась: тут уже пахло торфом, між середньою палубою і баром лунала гортанна кельтська мова, а європейський суспільний лад набував уже інших форм — бідність тут хоч і "не ганьба", але й не чеснота, вона,— як момент суспільної самосвідомості,— так само не береться до уваги, як і багатство; випрасувані складки одягу втрачали свою прямоту, а шпилька, ця прадавня фібула кельтів і германців, знову набувала своїх прав; замість ґудзика крапки, поставленої кравцем, її причеплено у вигляді коми; як знак імпровізації, шпилька кома утверджує брижі, тоді як ґудзик не міг цього зробити. Я бачив її також у вигляді гачечка для цінника, як гапличок на шлейках до штанів або як запонку на манжеті й нарешті як зброю, що нею маленький хлопчик штрикнув у зад якогось чоловіка — хлопчина спочатку здивувався, а потім злякався, бо чоловік зовсім не зреагував на це; тоді хлопчик обережно торкнув того чоловіка вказівним пальцем, щоб переконатися, чи він живий,— той був живий і, сміючись, поплескав хлопця по плечі.

Черга біля віконця, де за невелику ціну щедро наливали західноєвропейський нектар,— чай,— дедалі довшала, немов ірландці прагнули неодмінно втримати й цей світовий рекорд, не набагато випередивши Англію — за рік в Ірландії на душу населення споживають майже десять фунтів чаю, тож у кожну ірландську горлянку щороку вливається невеличкий плавальний басейн цього напою.

Поволі просуваючись у черзі, я мав досить часу, щоб пригадати й інші світові рекорди ірландців: ця маленька країна посідає перше місце не тільки щодо споживання чаю, а й щодо підготовки священнослужителів (кельнській єпархії довелося б висвячувати щорічно майже тисячу нових священиків, щоб витримати конкуренцію з невеличкою ірландською єпархією); третій світовий рекорд належить Ірландії у відвідуванні кіно (і знову — скільки подібного при всіх відмінностях! — трохи попереду Англії); і, нарешті, четвертий, найвизначніший, про який не наважуюсь сказати, що між ним і трьома попередніми рекордами існує причинний зв'язок: в Ірландії найменше самогубців, ніж будь-де в усьому світі. Не визначено рекордсменів, хто найбільше випиває віскі або викурює сигарет, але й тут Ірландія далеко попереду — невеличка країна, завбільшки з Баварію, хоч населення в ній менше, ніж проживає між Ессеном і Дортмундом.

Чашка чаю десь опівночі, коли стоїш, зіщулившись від холодного західного вітру, а пароплав потихеньку суне у відкритому морі, а потім — чарочка віскі нагорі в барі, де ще й досі лунає гортанна кельтська мова, хоча тепер уже лише з однісінького горла; в холі перед баром вмощуються на ніч черниці, неначе великі птахи,— в довгих вбраннях, під каптурами їм тепло, вони втягують у рукава свої довгі чотки, як кораблі — линви перед відплиттям. Молодому чоловікові, що стояв біля стойки бару з немовлям на руках, щойно відмовлено у п'ятому кухлі пива; і в його дружини, що стоїть біля нього з дворічною дівчинкою, офіціант так само забрав кухоль, не наливши його; бар потроху безлюдніє, вже не чути гортанної кельтської мови, голови черниць тихо похитуються уві сні; одна з них забула заховати чотки в рукав, і товсті намистини перекочуються з боку в бік у такт погойдування судна; ті двоє, що їм не дали випити, пройшли, хитаючись, із дітьми на руках, повз мене і подалися в куток, де збудували собі з коробок і валіз укріплення,— там уже спало двоє дітей, притулившись з одного і другого боку до бабусі, її велика чорна хустка, здавалося, надійно захищала від холоду всіх трьох; немовля та його дворічну сестричку поклали в білизняну корзину, вкрили, а самі батько й мати примостилися за валізами, притулившись одне до одного; біла вузька чоловікова рука напнула над ними плащ, немов намет. Тиша, тільки замки валіз тихо порипують у такт погойдування корабля.

Я забув заздалегідь підшукати собі притулок на ніч, і тепер переступав через ноги, ящики, валізи; в темряві спалахували сигарети, до мене долинали окремі слова з розмов, що велися пошепки: "У Коннемарі... нема надії... офіціантка в Лондоні..." Мені пощастило притулитися поміж рятувальними шлюпками й корковими поясами, але західний вітер був різкий і вологий, тож довелося встати й тинятися по кораблю, що схожий був на судно, яке вивозить біженців, а не везе тих, що повертаються додому; ноги, вогники сигарет, уривки розмов пошепки, аж поки мене схопив за полу пальта священик і запропонував сісти поруч нього; я відхилився назад, щоб заснути, але праворуч від священика з-під сіро-зеленої смугастої ковдри почувся чистий ніжний голос:

— Ні, отче, ні, ні... гірко думати про Ірландію. Раз на рік я мушу туди їздити, щоб провідати батька й матір, та й бабуся ще жива. Вам знайоме графство Голуей?

— Ні,— тихо відповів священик.

— А Коннемара?

— Ні.

— Побувайте там і не забудьте, повертаючись, звернути увагу в порту, що експортують з Ірландії — дітей і священиків, черниць і печиво, віскі й коней, пиво й собак...

— Дитино,— тихо промовив священик,— вам не слід вимовляти все це за одним подихом.

Під ковдрою спалахнув сірник, на мить освітивши суворий профіль.

— Я не вірю в бога,— пролунав чистий, ніжний голос,— ні, не вірую в нього, то чому ж не можу називати поруч священиків і віскі, черниць і печиво? Не вірю я й у Kathleen пі Houlihan *, у цю казкову країну... Два роки я була офіціанткою в Лондоні, бачила, скільки дівчат легкої вдачі...

— Дитино,— тихо промовив священик.

— ...скільки дівчат легкої вдачі поставила до Лондона Kathleen пі Houlihan — Острів святих!

— Дитино!

— Так само казав мені священик удома: дитино... Він приїздив велосипедом здалеку, щоб відправити для нас у неділю службу божу, але й він нічого не міг вдіяти проти

Кетлін, дочка Улігена — символічний образ Ірландії.

того, щоб Kathleen пі Houlihan не експортувала найдорожчого — своїх дітей. Поїдьте до Коннемари, отче,— там стільки гарних краєвидів і так мало людей, ви, певно, ще ніколи такого не бачили; може, ви відправите в нас службу божу, тоді побачите й мене, як побожно стою я навколішках.

— Але ж ви не віруєте в бога.

— Невже ви вважаєте, що я можу дозволити собі так поставитись до своїх батьків, щоб не піти до церкви? "Наша люба дівчинка така ж побожна, як і досі; гарна дитина". А бабуся поцілує мене, коли я від'їжджатиму, благословить і скаже: "Будь такою ж побожною, як ти є, моє любе дитя". ...Знаєте, скільки онуків у моєї бабусі?

— Дитино, дитино,— тихо промовив священик. Сигарета спалахнула, знов освітивши суворий профіль.

— Тридцять шість онуків має моя бабуся, тридцять шість; мала тридцять вісім: одного підстрелили в бою за Англію, другого потоплено в англійському підводному човні — а тридцять шість іще живуть: двадцять у Ірландії, решта...

— Є країни, що експортують гігієну й думки про самогубство, атомну зброю, автомати, машини...

— О, я знаю,— відповів чистий, ніжний дівочий голос,— це все знаю: в мене в самої брат священик, ще й два двоюрідні — тільки вони з усіх родичів і мають авто.

— Дитино...

— Спробую трохи поспати. На добраніч, отче, на добраніч.

Вогник сигарети перелетів через поручні, сіро-зелена ковдра тісніше обгорнула вузенькі плечі, голова священика захиталася, ніби осуджуючи такі слова, з боку в бік; може, це був ритм руху судна, в такт якого вона хиталася.

— Дитино,— тихо промовив він іще раз, але, не почувши відповіді, зітхнув, відхилився назад і підняв комір пальта; чотири шпильки погойдувалися на п'ятій, зашпиленій про всяк випадок у відлогу пальта, погойдувалися на всі боки під легкими струсами пароплава, що плив у сірий морок в напрямку Острова святих.

2

ПРИЇЗД. II

Чашку чаю я одержав десь перед сходом сонця, коли щулився від холоду під західним вітром, а Острів святих ховався тим часом від сонця у вранішніх сутінках; на цьому острові живе єдиний у Європі народ, який ніколи не вів загарбницьких воєн, хоч його самого поневолювали кілька

азів — датчани, норманни, англійці,— а він посилав тільки священиків, ченців, місіонерів, які, дивно обминаючи Ірландію, несли дух фіванського аскетизму в Європу; понад тисячу років тому тут, так далеко від центру материка, немов якийсь ексцентрик, що вимчав далеко в Атлантику, розташовувалось палаюче серце Європи...

Чимало сіро-зелених ковдр вкутували вузенькі плечі, чимало суворих профілів бачив я, а на декількох піднятих комірах священиків — зашпилену про всяк випадок шпильку, і на ній тихенько погойдувалися дві, три, чотири шпильки... вузькі обличчя, заспані очі, в білизняній корзині немовля, що ссе свою пляшечку з соскою, а батько тим часом даремно добивається біля чайного прилавку пива. Вранішнє сонце вихопило з імли білі будинки, назустріч судну біло-червоно блимав маяк, пароплав, повільно відсапуючись, заходив у порт Дан-Лере. Чайки вітали його, з'явився сірий силует Дубліна, знову зник — церкви, пам'ятники, газгольдери; з деяких коминів повільно піднімалися вгору струмені диму; час снідати, але не для всіх — Ірландія ще спала, носії біля причалу продирали очі від сну, шоферів таксі проймав холодом вранішній вітер. Сльозами ірландці вітали батьківщину і тих, хто повертався на неї. Наче м'ячики, злітали в повітря то тут, то там імена.

Зморений доплентавсь я з корабля до поїзда, проїхавши трохи, вийшов, хитаючись, на темному великому вокзалі Вестланд Pay, а потім на вулицю; саме в цю мить у чорному будинку навпроти якась молода жінка забирала з підвіконня в кімнату оранжевий глечик з молоком і посміхнулася до мене, а я посміхнувся їй у відповідь.

Якби моя наївність була така ж непохитна, як у того німецького підмайстра, що вивчав у Амстердамі життя і смерть, бідність і багатство пана Каннітферштана то я міг би вивчати в Дубліні життя і смерть, бідність, славу й багатство пана Соррі2, бо хоч би кого про що не спитав, чув у відповідь коротке: "Sorry".