Смерть Лоенгріна

Угору сходами ноші пішли трохи тихіше. Носії були сердиті: минула вже година, як вони заступили на чергування, а їм ще нізвідкіль не капнуло й на цигарку; один із них, крім того ж, був шофер, а носити ноші — не шоферове діло. Але в лікарні, десь, нікого не знайшлось до помочі санітарові, а не покинеш же малого лежати в машині. Вони мали спішно обернутися ще по двох пацієнтів: один дістав нагле запалення легенів, а другого в останню хвилину одчепили з зашморгу. Носії були сердиті і знову рвучко додали ходи. В коридорі світилося тьмяне світло і тхнуло, звісно, шпиталем.

— І нащо було його одчіпляти? — пробубонів один носій, той, що йшов ззаду, маючи на думці вішальника.

— Еге, нащо? — басом погодився й передній.

Кажучи так, він обернувся до товариша і знеобачки міцно вдарився об одвірок; ноші сіпнулися, і той, що там лежав, отямившись, зайшовся пронизуватим, моторошним криком. Крик той був дитячий.

— Ну-ну, буде, буде,— стрепенувся лікар, білявий молодик у студентському комірі, з нервовим обличчям. Він глянув на годинника: була вже восьма, власне, в нього давно малося бути по роботі. Вже з годину він марно чекав на доктора Ломаєра, якого, мабуть, уже десь ізлапали, тепер усякого можуть схопити, що й не схаменешся.

Молодий лікар увесь той час невважливо посіпував стетоскопа, не зводячи очей з дитини на ношах, лишень тепер погляд його впав на носіїв, що нетерпляче тупцялись біля дверей, і він спитав із серцем:

— У чім річ? Чого вам ще треба?

— Ношів,— озвався шофер.— Чи не можна б його куди перекласти? Ми мусимо мерщій їхати.

— А, так, так! Кладіть осюди,— кивнув він на шкіряну канапу.

Ввійшла нічна сестра. Лице їй було незворушне, але поважне. Вона взяла хлопчика за плечі, один носій — не шофер — підхопив його просто за ноги. Малий несамовито залементував, і лікар знову швидко зашепотів:

— Ну буде, буде, цить!

Носії ніби таки ще чогось дожидали. На роздратований лікарів погляд один носій, той, що й перше, спокійно сказав:

— Ковдру.

То, власне, була не його ковдра, її дала якась жінка на місці пригоди, бо не можна ж було без нічого везти хлопця з отакими розчавленими ногами. Одначе шофер розважив, що ковдра так чи сяк має дістатися лікарні, а в лікарні їх і своїх є, тій жінці її все одно не вернуть, а про хлопця, то вона не хлопцева,— отож він забере її тільки в лікарні, де на ковдри сутуги немає. Удома жінка якось уже її одхаючить, а за ковдру нині можна взяти добрі гроші.

Хлопець кричав без угаву.

Лікар із сестрою швидко розкутали йому ноги і хапливо подали ковдру шоферові. Вони мовчки ззирнулися між собою: на хлопчика страшно було дивитись: тіло йому з-під низу геть підплило кров'ю, куці полотняні штаненята були пошматовані на гноття, і ті криваві клапті позлипалися в одну жахливу кашу. Ноги малому були босі, і він кричав безперестану, кричав до моторошного розмірено й неквапливо.

— Швидше, сестро,— прошепотів лікар,— шприца, швидше!

Сестра справлялася дуже хутко й спритно, але лікар усе-таки квапив:

— Швидше, швидше!

Губи йому одно ворушилися на нервовому обличчі. Хлопчик не вщухав ані на хвилю, та сестрі просто незмога було хутчіше наладнати шприца.

Лікар перевірив хлопчикові пульс. Його бліде лице сіпалося з утоми.

— Годі-бо,— одно шепотів він, мов непритомний,— годі тобі!

Але дитина кричала й кричала, мов її на те народжено на світ. Аж ось надбігла сестра з шприцом у руці, і лікар дуже моторно й зручно зробив ін'єкцію.

Коли він, одітхнувши, витяг голку з цупкої, наче дубленої шкіри малого, двері одчинились і до палати швидко, схвильовано ввійшла сестра-черниця; вона мала була щось сказати, та, вглядівши лікаря коло понівеченої дитини, стулила уста, поволі, тихо приступила до канапи, лагідно кивнула головою лікареві й черговій сестрі і поклала руку на чоло хлопчикові. Малий звів очі догори й здивовано зирнув на чорну постать у себе в головах. Так, ніби то вона, діткнувшися до його голови прохолодною рукою, тамувала біль. Насправді ж то почала діяти ін'єкція. Лікар ще й досі тримав шприца — він знову глибоко одітхнув; потому запала тиша, безшелесна тиша, коли кожне могло чути власний віддих. Ніхто не озивався й словом.

Малому тепер, либонь, зовсім не боліло, він тихим і цікавим оком розглядався довкола.

— Скільки? — нишком спитався лікар у чергової сестри.

— Десять,— одмовила вона й собі нишком.

— Забагато, а проте побачимо. Чи ви нам трішечки не допоможете, сестро Ліобо?

— Авжеж,— швидко озвалася черниця, ніби нагло збуджена з глибокого сну.

Знову стало дуже тихо. Черниця придержала хлопчика за плечі, чергова сестра за ноги, і обидві заходилися стягати з нього криваве канцур'я. Тепер вони побачили, що кров спеклася з чимсь чорним. Підошви малому густо взялися чорною вугляною курявою, вугляна курява в'їлася в руки, все на ньому було кров, шмаття й та курява, масна, аж лиснюча вугляна курява.

— Ясно,— промимрив лікар,— скидав з поїзда вугілля й зірвавсь під колеса.

— Еге,— мовив нерівним голосом малий,— ясно.

Очі йому тепер були зовсім притомні й світилися якимось дивним щастям.

Ін'єкція робила чари. Черниця підкотила на хлопчикові сорочку попід саму шию. Тіло йому було невимовно, несвітськи худе, мов тіло старої гуски. Угорі понад ключицями позападали глибоченні ями, виповнені густою, аж чорною тінню,— справдешні провалля, куди ввійшла б уся біла, широка черницина рука. Тепер добре було видно й ноги, власне, те, що від них позоставалося. Вони, вгадувалось, були дуже тоненькі й стрункі.

Лікар кивнув головою до жінок:

— Либонь, чи не подвійний двосторонній злам. Треба просвічувати.

Чергова сестра обтерла ноги дитині змоченою в спирті шматкою, і вони стали ніби не такі страшні. Тільки худизна хлопчикова била в очі. Перев'язуючи його, лікар не переставав хитати головою. Тепер його знову облягли думки про Ломаєра; мабуть, того таки злапали, і якби навіть він і не пробовкнувся, то все-таки з біса прикро знати, що його посадять за той строфантин, а ти собі тим часом гуляєш на волі. Адже прибуток нарівно б ділили. А, чортовиння, вже, либонь, пів на дев'яту, ще й надворі зробилося так лиховісно тихо, ніщо ані шерхне.

Він закінчив перев'язувати, і черниця знову спустила малому сорочку до стегон. Потім вона підійшла до шафи, взяла звідтіля білу ковдру і прикрила нею хлопчика.

Вона знову поклала йому руку па чоло і вдалася до лікаря:

— Я, власне, прийшла заради маленької Шранц, пане докторе, тільки не хотіла турбувати вас, поки ви клопоталися коло хлопчика.

Лікар покинув витирати руки, обличчя йому перекривилося, і сигарета, приліплена на спідній губі, затремтіла.

— А що з маленькою Шранц? — поспитав він.

— Ох, серденяточко їй не хоче, ну ніяк не хоче битися, чи це вже й не кінець.

Лікар вийняв з рота сигарету й почепив рушника на цвяшок над зливальницею.

— От чорт! — безпорадно мовив він.— Що ж я маю робити, не сила моя тут нічого вдіяти!

Черниця все тримала руку дитині на чолі. Чергова сестра спускала криваві клапті у відро, що його нікельована накривка відкидала на стіну тремтливі зайчики.

Лікар замислено втупився в підлогу, потім рвучко скинув голову догори, ще раз позирнув на малого й метнувся до дверей.

— Мушу поглянути, що їй такого.

— Мене вам не треба? — навздогінці йому спиталася чергова сестра; він озирнувся вже з-за порога:

— Ні, зоставайтесь тут, налагодьте малого до рентгену і, може, заведіть історію хвороби.

Хлопчик тепер зовсім ущух. Чергова сестра й собі приступила до канапи.

— Чи твоя мати зна, що тобі сталося? — спитала черниця.

— Мати померла.

За батька черниця вже не насміла спитати.

— Кого звістити?

— Старшого брата, тільки його ще немає вдома, а дітлахам би треба переказати, вони тепер там самі.

— Яким дітлахам?

— Гансові й Адольфові, вони дожидають, коли я прийду й дам їм попоїсти.

— А де працює старший брат?

Хлопчик мовчав, і черниця більш про це не питалась.

— Будете писати?

Сестра кивнула головою й рушила до маленького білого столика, заставленого ліками й пробірками. Вона присунула до себе чорнильницю, вмочила перо й розрівняла лівою рукою білий аркуш.

— Як твоє прізвище? — спиталася хлопчика черниця.

— Бекер.

— Якої ти віри?

— Ніякої. Я не хрещений.

Черниця здригнулася, лице чергової сестри зосталося таке саме незворушне.

— І коли ж ти народився?

— Тридцять третього року... десятого вересня.

— Ходиш до школи, так?

— Еге.

— А... звати як? — пошепки підказала черниці сестра.

— Еге... як тебе звати?

— Гріні.

— Як? — Жінки з усміхом перезирнулися.

— Гріні,— відповів малий поволі й з серцем, як звичайно відповідають на такі питання люди, що мають незвичне імення.

— Через "і"? — спитала чергова сестра.

— Еге, через двоє "і".— І він промовив ще раз: — Гріні.

Його було звати, власне, Лоенгрін, він народився тридцять третього року, під той час, коли на Вагнерових роковинах у Байройті в кожній кінохроніці стали показувати Гітлерові портрети. Та мати завше звала його Гріні.

Нараз до палати вбіг лікар. Очі йому застелились туманом з надмірної втоми, і на обличчя, молоде, але вже пописане зморшками, впали пасма білявого тонкого чуба.

— Ідіть мерщій, обидві, мерщій, чи не зарадить ще одне переливання крові.

Черниця повела очима на малого.

— Так, так! — скрикнув лікар.— На хвилину його цілком можна лишити самого.

Чергова сестра була вже біля дверей.

— Ти полежиш тихенько, Гріні? — мовила черниця.

— Так,— одказав хлопчик.

Але як вони вийшли, з очей йому ринули сльози. Так, наче то черницина рука в нього на чолі не давала їм политись. Він плакав не з болю, а з щастя. І все ж таки й з болю, й зі страху. Тільки як він думав про малих, то плакав з болю, тому силувався не думати про них, бо хотів плакати тільки зі щастя. Йому ще зроду не було так добре, як тепер, після ін'єкції. Всередині неначе текло якесь чарівниче тепле молоко, і від нього йому ніби туманіло й заразом чудово яснішало в голові, а в роті був такий гарний, незвичайний смак, якого він зроду не відчував. Та він не міг не думати про малих. Губерт не прийде аж до завтрього до рання, батько верне за яких три тижні, а мати... Дітлахи там самі-самісінькі, і він добре знав, що вони дослуховуються, аби лишень що ступнуло чи бодай зашемрало на сходах, а там стільки того шемрання і стільки жалю дітлахам.