Я подякував за плед, але потім, прибуваючи сюди удвох із Альбертиною, я його вже приймав — не так для захисту від холоду, як для збереження в таємниці нашого раювання. Кинулися шукати норвезького філософа, але марно. Може, йому зробилася сонячниця? Чи він боявся спізнитися на потяг? А може, по нього прилетів аероплан? Може, він сподобився внебовзяття? Так чи інакше, він зник, наче божество, ніхто навіть і не охнув. "На вас усе таке благеньке, — сказав мені маркіз де Камбремер, — а холод собачий". — "Чому собачий?" — спитав доктор. "Хай пан стережеться астми, — торочив маркіз. — Моя сестра ніколи не виходить увечері. Зрештою нині вона почувається зле. У кожному разі не йдіть простоволосий, зараз же надіньте капелюха". — "Ця задуха не від холоду", — напутливо проголосив Коттар. "Ага, ага,
— сказав маркіз де Камбремер, похиляючи голову, — якщо ви такої думки..." — "Авжеж!" — підхопив доктор, посилаючи маркізові з-над пенсне усміхнений погляд. Маркіз де Камбремер засміявся, але переконаний, що має рацію, наполягав на своєму. "А все ж, — зауважив він, — щоразу, як моя сестра вийде ввечері, у неї напад хвороби". — "Трахтуватися мені з вами смішно, — відповів доктор, не розуміючи, що це непоштиво. — А втім, на морі я не практикую, хіба що покличуть на консиліум. Тут я на канікулах". Канікули в нього затягайся навіть надовше, ніж йому, певне, хотілося. Коли маркіз де Камбремер, сідаючи з ним до повозу, сказав: "Нам пощастило, поблизу від вас (не з вашого боку бухти, а з того, але бухта в цьому місці така вузесенька) мешкає ще одне світило: доктор дю Бульбон", — Коттар налаштований з "деонтологічних" міркувань щадити самолюбство своїх колег, не утримався від вигуку, як того фатального для мене дня, коли ми з ним завітали до казино. "Який з нього лікар! Він лікар від красного письменства, його терапія — терапевтична фантастика, звичайнісіньке дурисвітство. Але це не заважає нам підтримувати нормальні взаємини між собою. Якби я не спакував уже валіз, я б на пароплаві махнув до нього". Проте, побачивши, якої міни прибрав Коттар, гомонячи з маркізом де Камбремером про доктора дю Бульбона, я відчув, що пароплав, на якому він був радий до нього махнути, дуже скидався б на той корабель, який спорядили салернські ескулапи, завзявшись погубити цілющі води, відкриті іншим лікарем-літератором, Верґілієм (той так само відбив у колег усю клієнтуру), але який при переході потонув укупі з ними. "Прощавайте, мій любий Саньєте, не забудьте приїхати завтра, ви ж бо знаєте, як вас любить мій малжонок. Він цінує вашу дотепність, ваш розум; атож, ви це за ним знаєте, він любить пирскати, але він не може без вас обійтися. Перше його запитання: "А Саньєт приїде? Я так люблю, коли він приїжджає до нас!" — "Я ніколи такого не казав", — похвалився Саньєтові Вердюрен з удаваною щирістю, яка мала підтверджувати правдивість слів Принципал-ки про його ставлення до Саньєта. Потім, зиркнувши на годинника, мабуть, на те, щоб скоротити прощання, бо тягло вже вечірньою прохолодою, він сказав машталірам, щоб ті поганяли коні, але пильнували на узвозі, а нас запевнив, що на потяг ми встигнемо. Кожного з "вірних" потяг мав довезти до його станції, закінчуючи на мені, бо ніхто більше не їхав аж до Баль-бека, і починаючи з Камбремерів. Камбремери висідали перші; щоб не гнати коней уночі по горі, вони сіли вкупі з нами до вагона в Дувіль-Фетерні. Насправді найближче до них було не від цієї станції (вона була досить відлегла від села і ще більше — від замку), а від Ла-Соні. Доїхавши до Дувіль-Фетерна, маркіз де Камбремер, як казала Франсуаза, хотів "тицьнути грошину" Вердюреновому машталірові (тому, хто журився і хто мав чуйну душу), бо маркіз де Камбремер був гойний і з цього погляду радше "вдався в маму". Але, мабуть, в ньому чи не озвався "тато", бо, даючи винагороду, він раптом завагався, ніби тут вкралася помилка: чи то його власна (скажімо, у пітьмі він дав су замість франка), чи то обдарованого, який проочив розміри цієї датки. Ось чому він сказав із притиском: "Даю вам франка, бачите? — і покрутив перед машталіром блискучою монетою, щоб "вірні" могли потім розповідати про це пані Вердюрен. — Бачите? Се цілих двадцять су, а кінець же короткий". Камбремери розпрощалися з нами в Ла-Соні. "Я скажу сестрі, — ще раз пообіцяв він мені, — що ви страждаєте на ядуху, її це зацікавить напевне". Я зрозумів його слова так: "Це її потішить". Його дружина, прощаючись зі мною, продемонструвала таку форму вжитку відомого мені прізвища, яка шокувала мене тоді навіть у листах, хоча згодом ми до неї й звикли, але яка у живій мові ще й досі, як мені здається, у своєму зумисному недбальстві, у своєму штучному панібратстві криє якусь нестерпну педантичність. "Рада, що провела з вами вечір, — сказала вона мені.
— Вітайте Сен-Лу, коли його побачите". Насправді Сен-Лу маркіза де Камбремер вимовила як "Сен-Луп". Так я ніколи й не довідався, хто вимовляв при ній таким чином це ім'я і що могло її впевнити саме в такій його вимові. Хай би там що, а вона опісля ще довго вимовляла: "Сен-Луп", а один чоловік, її шанувальник, її зітхальник, наслідував її в цьому. Коли інші казали: "Сен-Лу", обоє, відбиваючи язиком кожнісіньку літеру, вперто вимовляли: "Сен-Луп", чи то непрямо даючи іншим науку, чи то бажаючи бодай чимось вирізнитися. Проте, либонь, дами, пишніші за маркізу де Камбремер, сказали їй навпростець або натякнули, що вона неправильно вимовляє це ім'я і що те, що вона вважає за оригінальність, насправді помилка, через яку вона може здатися нешеретованою; так чи інакше, трохи згодом маркіза де Камбремер почала говорити "Сен-Лу", а слідом і її закоханець: може, та ж таки маркіза його вимуштрувала, а може, він сам зауважив, що вона вже не уникає скороченої, як їй здавалося, форми, і сказав собі: раз така чудова, така владна й така амбітна жінка дала задній хід, то вона вчинила так цілком свідомо. Найзатятішим із маркізиних шанувальників був її чоловік. Маркіза любила дратувати інших, іноді навіть дуже зухвало. Тільки-но вона починала скубти мене або когось там ще, маркіз де Камбремер зі сміхом позирав на жертву. Маркіз косо-очив — а завдяки зизуватості навіть дурні, розвеселившись, виглядають розумниками, — і коли він сміявся, на. баньці, досі геть білій, вискалювався краєчок зіньки. Так на захмареному небі прозирає нараз просинь. Зрештою, це делікатне дійство відбувалося під затулою монокля, подібного до того шкла, яке оберігає коштовну картину. Важко було вгадати, чи зичливо сміявся маркіз: "А, гультяю, можете пишатися: ви заслужилися на ласку збіса розумної жінки". Або ж цинічно: "Ге! ге! ласкавий пане! Ну як, приємно? Ковтнули й облизалися?" Або послужливо: "Знайте, я коло вас, я сміюся лише тому, що все це жарт, але скривдити вас не дозволю". Або жорстоким сміхом жінчиного спільника: "Додавати до жару приску я ще не встиг, але ж бачите, як я регочу з цих усіх шпильок, які вона вам підпускає. Я кишки рву зо сміху, — отже, це схвалюю, а я її муж. Але як вам спаде охота відбрикуватися, тоді, паничу, доведеться мати справу зі мною. Спершу я дам вам по пиці, аж виляски підуть, а потім ми схрестимо шпаги в Сорочому Броді".
Повсякому Можна було тлумачити маркізів веселий гумор, але факт лишається фактом: вибрики його дружини швидко припинялись. Тоді й маркіз де Камбремер переставав сміятися, і його метка зіниця пропадала, а що з тих кількох хвилин ми встигали відвикнути від його білкатого ока, то зараз це око надавало рум'яному нормандцеві чогось безкровистого й заразом екстатичного, нібито маркіза щойно оперовано або нібито його око, з-поза монокля, благало небо про мученицький вінець.
Розділ третій
Гризоти барона де Шарлюса. — Його уявна дуель. — Зупинки "Трансатлантика". — Втомившись від Альбертини, я хочу порвати з нею.
Я падав з ніг — так мене морив сон. На мій поверх мене завіз не ліфтер, а зизуватий грум, який заходився мені розповідати, що його сестра живе з багатим паном і що знічев'я вона надумала була вернутися додому, а той пан розшукав матір зизуватого грума та інших щасливіших її дітей, і мати негайно відпровадила цю пришелепувату до її ласкавця. "Бачте, пане, моя сестра — велика дама. Грає на фортепіано, говорить по-еспанському. Ви б і не здогадалися, що це сестра простого службовця, який везе вас ліфтом; вона не відмовляє собі ні в чому, має свою покоївку; мене анітрохи не здивує, якщо вона колись заведе собі власний повіз. То бачили б ви її! Вродливиця! Правда, вона задавака, алб на її місці кожна задавалася б. А яка дотепниця! Ніколи не поїде з готелю, не випорожнившись у шафу чи в комоду, — то такий гостинчик для покоївки, а та мусить прибирати. Вряди-годи і в дрожці накладе; заплатить кучерові, а потім десь зачаїться і стежить, як кучер той шарує фіакр і кляне все на світі. Батькова ідея пристроїти мого молодшого брата в давнього свого знайомого — проїжджого індійського принца — теж виявилася щасливою. Звичайно, це зовсім інший випадок. Але брат розкошує. Якби не подорожі, було б не життя, а мрія. Один я поки що кукаю. А втім, буде свято й на нашій вулиці. Моїй родині таланить, от і я — чого на світі не буває — візьму та й вийду в президенти республіки. Але ви тут зі мною забалакалися. (Я не пустив пари з уст і вже куняв під його цокотню.) Добраніч, пане! О, красненько дякую! Якби всі були такі щедрі, як ви, на світі перевелися б злидарі. Хоча моя сестра мовить так: "Злидарі таки потрібні.
Інакше нині, коли я забагатіла, чи мала б я кого, не при хаті згадуючи, обсирати?" Добраніч, пане!" %
Щовечора, засинаючи, ми, мабуть, прирікаємо себе на муки, але які ж це муки, якщо ми мучилися уві сні, а сон — це вже царина несвідомого. По суті, в ті вечори, коли я пізно повертався з Ла-Распельєр, сон боров мене одразу. Але з першим холодом мені не вдавалося миттю заснути, бо вогонь палав у коминкові так яскраво, ніби в кімнаті горіла лампа. Але то бував лиш короткий спалах: як і світло лампи, як і денне світло надвечір, папахкотю-че полум'я в коминкові хутко пригасало, і я вступав у сон, як ми вступили б до нашого другого дому, куди ми, покинувши свій дім, подалися спати.