— Коротше, побачите, це буде одна з найцікавіших "серед"; нудним дамам туди буде зась. Зрештою, не судіть із сьогоднішнього вечора, він провалився. Не заперечуйте, мені було ще нудніше, ніж вам, нудьга мене геть зсушила. Але день на день не випадає! Я не кажу вже про Камбремерів, вони просто нестерпні, проте деякі світовці справляють приємне враження — і що ж? У моєму "ядерці" вони загубилися. Я чула, що ви маєте Сванна за людину розумну. По-перше, я гадаю, ви переборщили, і гадаю так навіть не з огляду на його вдачу геть антипатичної, понурої, нещирої людини, якою він мені здавався, часто обідаючи у мене в середу. Тут інше. Спитайте в будь-кого, і він вам скаже: навіть проти Брішо, хоча Брішо ніякий не орел, а тільки добрий гімназійний учитель, котрого я впакувала до Академії, та й годі, — навіть проти нього Сванн виглядав нікчемою. Він був просто сіряк!" А коли я запротестував, пані Вердюрен додала: "Ні, саме так. Я нічого поганого не хочу про нього сказати, оскільки він був ваш друг; зрештою, він вас дуже любив, добре відгукувався про вас, але спитайте в мого "ядерця", чи сказав він бодай щось цікаве на наших обідах. А це, як-не-як, випробний камінь. Не знаю чому, але Сванн у мене в дому був нуль, цілковитий нуль без палички. А як і міг чим похвалитися, то й того він набрався в нас". Я почав запевняти, що він був людина великого розуму. "Ні, ви в це вірите тільки тому, що спізнали його куди пізніше за мене. Власне, він швидко зійшов на пси. На мене він наганяв смертельну нудьгу. (Пояснення просте: він бував у панства Ла Тремуй та Ґермантів і знав, що я до них не вхожа".) Я можу видержати все, окрім нуди. Що-що, а нуда мені нестерпна!" Пояснюючи, для кого відчинені двері її салону, пані Вердюрен давала зрозуміти, що найбільший її ворог нудьга. Вона й досі не допускала до свого гуртка дукинь, бо не годна була нудитися, подібно до того як не плавала по морю, боючись морської хвороби. Я подумав, що в запевненнях пані Вердюрен є якесь зерно; Ґерманти, приміром, сказали б, що такого дурня, як Брішо, вони ще зроду не бачили, а я тим часом запитував себе, чи не був він на голову вищий коли не від Сванна, то принаймні від тих, хто дихав духом Ґермантів, тих, хто мав достатньо смаку, щоб не слухати його педантичних придибашок, і достатньо вихованости, щоб паленіти від сорому, — я запитував себе про це так, ніби моя відповідь могла якось прояснити природу інтелігентносте; я думав над цим з усією серйозністю янсеніста, який намагається осягнути, що таке Благодать. "Ось побачите, — провадила пані Вердюрен, — коли світовці стикаються з правдивими інтелігентами, людьми нашого кола, стає видно, хто є хто: світовець, найрозумніший у царстві сліпців, робиться одно-зорим. Причому такі прибульці з чужого світу тут розгублюються. І то так безнадійно, що закрадається думка: а що як замість збирати в себе спільне збіговисько, яке нічим не вражає, влаштувати кілька вечорів лише для зануд, щоб я могла вволю натішитися своїм "ядерцем"? Отож, ви приїдете з вашою кузиною. Ухвалено. Чудово. Тут принаймні вас обох нагодують. А в
Фетерні панує вічний голод і спрага. Зате, як ви ласий до щурів, їдьте туди негайно: наїстеся од пуза. Можете там жити скільки заманеться. Тільки бійтеся голодної смерти. Особисто я, коли туди вибиратимусь, пообідаю вдома. Вам слід би по мене заїхати, буде веселіше. Ми як слід перекусимо, а повернувшись, повечеряємо. Ви любите соложеники? Отож-бо! Наш кухар пече такі пироги, як ніхто в світі. Бачите, я недарма казала, що ви повинні пожити тут. Ну, то приїздіть і погостіть. Знаєте, у мене тут куди більше місця, ніж здається. Я про це надто не розводжуся, щоб не обпали зануди. Ви могли б пожити тут з вашою кузиною. Тут вон^і дихатиме не таким повітрям, як у Бальбеку. Запевняю вас: тутешнім повітрям я могла б виліковувати безнадійних хворих. І я й виліковую, і вже не перший день. Бо я мешкала раніше в сусідстві, сама відкрила той куточок і орендувала за якусь мізерію, а природа там прегарна, куди там до неї цій їхній Рас-пельєр. Я покажу вам ту місцину на прогулянці. Але я визнаю, що й тут повітря справді живуще. Зрештою, я не хочу про це розбалакувати, а то ще парижани вподобають мій закутень. Така вже моя планида. Словом, перекажіть це вашій кузині. Вам відведуть два чудові покої вікнами на долину, вранці ви побачите, як вискалюється з туману сонце! А хто такий цей ваш Робер де Сен-Лу? — спитала вона стурбовано, бо чула, що я збираюся до нього в Донсьєр, і страхалася, як би я через це не "чкурнув".
— Краще привезіть його сюди, якщо він не зануда. Я чула про нього від Мореля; мабуть, це його щирий приятель, — мовила пані Вердюрен, але це вона вже брехнула, бо Сен-Лу і Морель ні сном ні духом не знали одне про одного. Але, почувши, що Сен-Лу знайомий з паном де Шарлюсом, вона подумала, що з бароном його познайомив скрипаль, і їй хотілося показати, яка вона всезнайка. — Може, він лікарює або пише? Знаєте, якщо вам потрібна протекція на іспитах, Коттар тут бог, я кручу ним, як хочу. Що ж до Академії, якщо до неї дійде згодом, бо зараз, гадаю, він ще не вийшов віком, то я маю кілька голосів. Ваш приятель був би тут між своїми, може, йому було б цікаво подивитися сам дім. Донсьєр нічим не славиться. Коротше, як хочете, як вам буде зручніше", — завершила вона, більше не наполягаючи, щоб не здавалося, ніби вона ласа на великосвітські знайомства, а ще тому, що лад, запроваджений нею для "вірних", себто тиранія, мав, як вона цього вимагала, називатися вольницею.
"Овва, що тобі таке? — спитала вона, побачивши, як Вердюрен, поквапливо, ніби задихався з люті й прагнув ухопити свіжого повітря, вийшов на дощаний кружганок, звідки розгортався краєвид на долину. — Знову Саньєт розсердив тебе? Але ж ти знаєш, що він ідіот, то чого ж лютувати й доводити себе до білого гарту? Це мене лякає, — звернулася вона до мене, — йому це вадить, кров збігається до серця. Але я визнаю: іноді, щоб витримати Саньєта, а надто пам'ятати, що ми запрошуємо його з обов'язку милосердя, треба янгольського терпіння. Мене, щоб ви знали, його розкішна глупота просто звеселяє. Ви, мабуть, чули, що він бовкнув по обіді: "Я не вмію грати в віста, зате граю на роялі"? Розкіш! Це щось уже космічне, тим паче, що це брехи: він не вміє грати ні в карти, ні на роялі. Але мій муж, глянути, ніби шорсткий, а насправді дуже вражливий, дуже добрий, і цей егоїзм Саньєта, який тільки й думає, який він справляє ефект, бісить його. Годі-бо, серце, утишся, адже казав тобі не раз Коттар, що це шкодить твоїй печінці. І все це на мені потім окошиться, — знову звернулася до мене пані Вердюрен.
— Завтра Саньєт явиться й буде нервуватися і пхикати. Бідачисько! Він дуже хворий. А проте, не можна через це інших на той світ заганяти. І треба ж отаке: навіть коли він дуже мучиться, коли так хочеться його пожаліти, він відштовхує від себе своєю глупотою. Леле, який з нього недоумок! Ти йому скажи якнайласкавіше, що після таких сцен ви обидва зляжете, — а так, то щоб ноги його більше тут не було: він цього боїться як вогню і твої слова подіють на нього заспокійливо", — нашіптувала пані Вердюрен чоловікові.
По праву руку з вікон моря вже майже не було видно. А з вікон по ліву — очам відкривалася долина, засніжена місячним сяйвом. Вряди-годи лунали голоси Мореля й Коттара: "Козирі у вас єсть?" — "Yes". — "Ну, тоді ви сам собі оборонник", — відповів на Морелеве запитання маркіз де Камбремер, йому було видно, що в доктора повна жменя козирів. "Ось вам дзвінкова краля, — сказав доктор. — Вам відомо, що вона світка? Вона світкує, вона й б'є. От і ґиґнув ваш сорбонник, — звернувся доктор до маркіза де Камбремера, — зостався тільки університет-ник". Маркіз де Камбремер признався, що йому невтямки, чому доктор з доброго дива заговорив про Сорбонну. "Мені вчулося, ніби ви сказали: "Ну, тоді ви сам сорбонник". — "Я сказав: "сам собі оборонник"!" Доктор накивав бровою на знак того, як дотепно він скаламбурив. "Стривайте, — додав він, показуючи на свого супротивника, — ось я зараз розтрощу його, як еспанців під Трафальгаром". Очевидно, доктор справді зробив удалий хід, бо на радощах, хихочучи, став поводити плечима, а це в сім'ї, в "роду" Коттаровому, було ознакою майже тваринної втіхи. У попередньому поколінні цей жест супроводжувався ще й іншим: затирати собі руки, ніби намилюючи їх. Сам Коттар раніше робив і той рух і той, але одного дня затирати руки перестав, тільки не відомо, завдяки чиєму втручанню — подружньому чи відомчому. Навіть граючи в доміно, коли він змушував партнера "помізкувати" і скористатися дублем-шість, що було для Коттара райською насолодою, він тільки поводив плечима. А коли він — у дуже рідку стежку — на кілька днів їхав до себе на батьківщину й зустрічався з якимось двоюрідним братом, який і досі затирав собі руки, то, повернувшись, хвалився жоні: "Неборака Рене надто вже провінціал". "Чи пан має пахолятко?
— сказав він, звертаючись до Мореля. — Ні? Тоді я ходжу старим Давидом". — "Що ж, у вас п'ять, ви виграли!" — "Блискуча перемога, докторе", — озвався маркіз. "Піррова перемога, — промовив Коттар, обертаючись до маркіза і дивлячись на нього з-над пенсне: його цікавило, яке враження справив його дотеп.
— Як маєте час, — сказав він Морелеві, — даю змогу відігратися. Мені тасувати... А, ні! Он під'їхали коні, відкладемо до п'ятниці. Я утну вам такого фигля, якого не так легко розшолопати". Вердюрени випроваджували нас. Принципалка примилялася до Саньєта, аби мати певність, що він завтра приїде. "Ви, хлоню, мабуть, без пальта, — сказав мені Вердюрен, якого вік уповаж-нював на батьківське звертання. — А погода, здасться, змінилася". Вердюренові слова неабияк мене врадували, ніби таємне життя, чергування у природі нових явищ заповідали інші зміни, зміни в моєму житті, і створювали для мене нові можливості. Тільки-но від'їжджаючі відчинили паркову хвіртку, як стало відчуватися, що на "кін" уже виходить інша погода; у чатинни-ку (де колись маркіза де Камбремер марила Шопеном) схоплювався свіжий вітрець, істна розкіш літа, і ледь чутно, лагідними для вуха переливами, комизистими вихорцями заходжувався вигравати поривчасті свої ноктюрни.