"Ви, звичайно, пригадуєте в "Джуді Непомітному" і бачили в "Коханій" кам'яні брили, які батько привозить із острова на кораблях, запруджує ними синову робітню і там ці брили перетворюються в статуї. У "Блакитних очах" – паралелізм могил, паралельна лінія корабля, сусідні вагони, де туляться двоє закоханих і небіжчиця; паралелізм між "Коханою", де чоловік кохає трьох жінок, і "Блакитними очима", де жінка кохає трьох чоловіків, тощо; словом, усі ці три романи, накладені один на одний, мов ті будинки, згромаджені один на одний на скелястому острові. У хвилинній розмові важко показати це в найбільших пер, але ви самі виявите у Стендаля відчуття високосте, пов'язане з життям духовим; височина, де Жюльєн Сорель сидить у в'язенні, вежа, на щиті якої замкнуто Фабріція, дзвіниця, де абат Бланес займається астрологією і звідки Фабріцій бачить так далеко. Ви мені казали, що бачили картини Вермеера; ви усвідомлюєте, що це фрагменти одного й того самого світу, що це завше, хоч би як геніально було створене, той самий стіл, той самий килим, та сама жінка, та сама нова і єдина краса, загадка, в тій добі, де нічого до неї не подібне і нічого в ній не тлумачить, якщо ми шукатимем споріднення у темах, а не захочемо дістати особливе враження від кольору. І от, ця нова краса однакова в усіх творах Достоєвського: жінка Достоєвського (така сама своєрідна, як жінка Рембрандта) зі своїм таємничим личком, знадливий чар якого раптом змінюється, нібито досі вона тільки вдавала комедію доброти, в страшне зухвальство (хоча душа її в глибині залишається радше доброю), – хіба вона не одна й та сама у Настасії Пилипівни, яка пише ніжні листи до Аглаї і признається, що вона її ненавидить, чи в цілковито подібних візитах: Настасія Пилипівна, завітавши до Ганиних батьків, ображає їх, Грушенька так примиляється до Катерини Іванівни (яка уявляла її бузувіркою), аж це раптом вискалює зуби і зневажає Катерину Іванівну (хоча душа у Грушеньки добра)? Грушенька, Настасія – постаті зарівно оригінальні, зарівно таємничі, як куртизанки Карпаччо або рембрандтівська Варсавія. Треба зауважити, що навіть сам письменник не умів уявити цього обличчя, яскравого, подвійного, з раптовими спалахами гонору, тому жінка здається іншою, ніж насправді. ("Ти не така", – говорить Мишкін Настасії в домі Ганиних батьків, і те саме міг сказати Альоша Грушеньці в домі Катерини Іванівни.) Зате "ідеї-образи" у письменника завжди недотепні, в кращому разі, це мункачівські образи[103], коли б цей маляр побажав зобразити засудженого на кару горлом у той момент, коли.. .і так далі, зобразити Богоматір у той момент, коли... і так далі. Але повернімося до нової краси, яку Достоєвський приніс у світ. Як Вермеер творить людську душу, певен колір матерії і місць, так і Достоєвський творець не лише людей, а й кам'яниць. Дім, де сталося вбивство, в "Злочині і карі" з його двірником – хіба це не таке саме диво, як і шедевр трагічного дому в Достоєвського, цей темний і довгий, високий і просторий дім Рогожина, де Рогожин убиває Настасію Пилипівну? Ця нова і страшна краса дому, ця нова і складна краса жіночого обличчя – ось це нечуване, що приніс Достоєвський у світ, і хай літературні критики порівнюють його з Гоголем, із Поль де Коком – усе це дарма, бо їм чужа ця прихована краса. Я вже казав, що одна й та сама сцена кочує з роману в роман, що в кожному романі одні й ті самі сцени, одні й ті самі фігури, що романи його розволіклі. Але я можу легко довести, що і в "Війні і мирі" є повтори, певні сцени в екіпажі..." – "Я не хотіла вас перебивати, але ви все одно відбігли від Достоєвського, а я боюся забути. Коханий! Що ви мали на увазі, коли недавно казали мені: "У пані де Севіньє є така собі достоєвщинка". Слово чести, я не зрозуміла. Вони такі різні". – "Ходіть-но сюди, дівчино, я вас обійму за те, що ви все мотаєте на вус, а потім знов сядете до піаноли. І признаюся, що я бовкнув дурницю. Але бовкнув із двох причин. Перша причина – особлива. Пані де Севіньє, як і Ельстір, як і Достоєвський, замість підкорятися в розповіді логіці, себто починати з приводу, показують спершу наслідок, збивають нас на манівці. Так Достоєвський показує своїх героїв. їхні вчинки такі самі оманливі, як Ельстірові ефекти, де море опиняється на небі. На превеликий свій подив, ми дізнаємося, що якийсь бурмило насправді славна душа і навпаки". – "Так, а зараз наведіть приклад із пані де Севіньє". – "Визнаю, – відповів я, сміючись, – що все це притягнено за волосся, але приклади знайти я все-таки міг би. Принаймні один опис".
"А сам Достоєвський кого-небудь замордував? Усі відомі мені його романи могли б мати титул "Історія одного злочину". У нього це причепливий мотив, він повсякчас про нього й мовить. Хіба це природно?" – "Не думаю, люба Альбертино, але його життя я знаю погано. Але певне одне: він, як усі люди, пізнав у тій чи іншій формі гріх і, очевидно, у формі забороненій законом. У цьому сенсі він мав бути трохи злочинцем, як і його герої, адже вони, зрештою, не зовсім злочинці, вони заслуговують на обставини, що зменшують їхню провину. Але навіть не так важливо, був він чи не був злочинцем. Я не повістяр; можливо, творців приваблюють такі форми життя, яких вони не досвідчили особисто. Якщо я поїду з вами до Версалю, як ми умовилися, я покажу вам портрет, власне, щирої людини, кращого з чоловіків, Шодерло де Лакло, який написав одну з найледачіших за своєю збоченістю книжок, а саме, навпроти висить портрет пані де Жанліс: вона писала високоморальні оповідки і водночас зраджувала дукиню Орлеанську й досаджала їй, забравши у неї дітей. Одначе визнаю, що в Достоєвського інтерес до душогубства незвичайний і робить для мене його кимось дуже чужим. Мене вражають уже такі слова з уст Бодлера:
Якщо гвалт, запоясник, трутизна, підпали
Не наклали утішні мережки нові
На доль наших хиренних убогій канві.
Значить, душі у нас, далебі, занепали.
Але я можу, бодай, припускати, що Бодлер не щирий. А Достоєвський... Все це здається мені таким далеким, хоча я маю в собі такі куточки, яких я не знаю, бо людина реалізує себе поступово. У Достоєвського я знаходжу страшенно глибокі криниці, але вони якось відособлені від душі людської. Але це великий творець. Зрештою, світ, який він малює, справляє враження, що він створений для нього. Всі ці завжди неодмінні блазні, всі ці Лебедєви, Карамазови, Іволгіни, Ставрогіни, цей примарний кортеж здається ще фантастичнішим від тих людей, які залюднюють "Нічний дозір" Рембрандта. І, може, вони фантастичні тільки завдяки освітленню і костюмам, а так вони звичайні. У кожному разі, ці образи глибокі і правдиві, і створити їх міг лише Достоєвський. На перший погляд здається, що такі блазні вже перевелися як перевелися герої античної комедії, а проте як у них відслонюється правдиві грані людської душі! Мене дратує як усі з-пишна говорять і пишуть про Достоєвського. Ви зауважили, яку ролю грає в його героїв самолюбство і гонор? Сказати б, для нього любов і найзапекліша ненависть, доброта і зрадливість, несміливість і безчільність – це єдино два стани одної і тої самої натури. Саме гонор перешкоджає Аґлаї, Настасії, штабскапітанові, якого Митя тягає за бороду, Красоткіну, ворогові-приятелеві Альошиному, показатися такими, якими вони є насправді. Але там чимало ще й інших скарбів. Я дуже мало знаю його доробок. Але хіба це не істинно різьбярський і простий мотив, гідний найстарожитнішого мистецтва, незавершений і знову початий фриз, де б виступали Мста і Спокута? Я маю на увазі злочин старого Карамазова, який зґвалтував сердешну дурку, і таємничий, звірячий, незбагненний потяг, під впливом якого мати, стаючи сліпим знаряддям мстивої долі, покірна ще й сліпому материнському інстинктові, а може, змішаному почуттю урази і фізичної вдячности ґвалтівникові, іде спорожнитися до старого Карамазова? Це перший епізод, таємничий, великий, величний, як Жінка на скульптурах Орв'єто. І – як відповідник – другий епізод, через двадцять із гаком років, убивство старого Карамазова, ганьба для карамазівського роду – дурчин син Смердяков, а трохи згодом ще один епізод, зарівно таємничий у своєму різьбярстві і незбагненний, сповнений такої самої похмурої і природної краси, як пологи в саду старого Карамазова. Смердяков вішається, його злочин доконаний. Щодо Достоєвського, то я не відбіг від нього, як вам здалося, коли згадав про Толстого, який ступив у його слід. У Достоєвського згущено, начорно багато з того, що розвинеться у Толстого. У Достоєвського є та первісна понурість примітивів, яку висвітлять потім учні". – "Коханий! Як зле, що ви такий лінтюх. Ви підходите до словесности куди цікавіше, ніж наші вчителі. Пам'ятаєте шкільні твори про "Естер": "Пане!" – спитала Альбертина, сміючись, не тільки аби пожартувати з учителів і з себе самої, а й задля втіхи освіжити в своїй пам'яті, в нашій спільній пам'яті, уже давненький спомин.
Коли Альбертина це мовила, мені спав на думку Вентейль, і тут, своєю чергою, випливла інша гіпотеза, гіпотеза матеріялістична, гіпотеза небуття. Мене знов пойняли сумніви; я сказав собі, що, зрештою, це було б можливе... якщо Вентейлеві фрази здаються виразом певних станів душі, подібних до станів, який у мене викликав смак мадленки, умоченої в чай, ніяк не доводить, що невизначеність таких станів є ознакою їхньої глибини; вона може бути виразом лише того, що ми ще не навчилися їх аналізувати, виходить, вони не реальніші, ніж інші. А проте та щасливість, це почуття певности в щасливості, коли я чаював, коли я вдихав на Єлисейських Полях затхлий запах старого дерева, все це не було ілюзією. В кожному разі – підказував мені дух сумніву, – навіть якщо ці стани в житті глибші за інші і не надаються до аналізу, оскільки мобілізують забагато зусиль, яких ми ще собі не усвідомлюємо, чар деяких Вентейлевих фраз змушує нас думати про них, бо він теж не надається до аналізу, але це не доводить, що він має ту саму глибину; краса чистої музичної фрази легко сприймається за образ чи бодай за щось зрідні неінтелектуальному враженню, але саме тому, що воно неінтелектуальне.