Вона кинула одну репліку, яка мені дуже сподобалася. Пан Вердюрен спитав: "Як ви можете знати, що він робить у дану мить? Адже він од нас на цілих вісімсот миль!" На це Одетта відповіла так: "Нема нічого неможливого для ока щирого друга". Присягаюся вам, що я кажу це все зовсім не на те, щоб підхлібити вам, аж ніяк, Одетта ваш вірний друг, на світі таких не гурт. А ще вам скажу, щоб ви знали, що ви її єдиний друг. Пані Вердюрен сказала мені в останній день (ви ж знаєте, що перед розлукою людей тягне на сповідь): "Я не сумніваюся, що Одетта любить вас, але одне Сваннове слово переважить наші всі слова, сказані їй". Ой лишенько, кондуктор зупиняє для мене омнібус на вимогу, а я теревеняю і теревеняю, мало не пропустила вулицю Бонапарта!.. Будь ласка, скажіть мені: чи рівно тримається на капелюшку моє перо?
І пані Коттар, вийнявши з муфти, подала Сваннові руку в білій рукавичці, причому з муфти вкупі з квитком на "пересадку" випурхнуло й видиво великосвітського життя, просякле запахом свіжовичищеної шкіри. І Сванн відчув приплив ніжности і до неї, і до пані Вердюрен (і навіть до Одетти, бо почуття, яке вона будила в нього нині, уже не баламутилося душевним болем, власне, вже перестало бути коханням). І Сванн з платформи омнібуса стежив розчуленим поглядом за тим, як пані Коттар велично простує по вулиці Бонапарт, однією рукою підібравши спідницю, а в другій тримаючи парасоль і торбинку з візитками так, щоб видно було монограму, і як метляється у неї муфта біля пояса і стирчить на капелюшку перо.
Пані Коттар виявилася кращим лікарем, ніж її чоловік, — вона зуміла оживити інші, нормальні почуття, протиставивши їх хворобливим почуттям, які плекав Сванн до Одетти — почуття вдячности, дружні почуття, словом, такі, які у свідомості Сванновій здатні були знов улюдинити коханку (зробити її схожою на інших жінок, бо інші жінки могли також викликати у Сванна ці почуття), прискорити остаточне перетворення її на ту Одетту, яку він кохав би спокійним коханням, на ту, що якось забрала до себе його і Форшвіля з вечірки у художника і частувала їх оранжадом, на ту, при якій, як Сванн відчував тоді, він міг би жити щасливо.
Колись він із жахом думав про той день, коли його любов до Одетти минеться, і пообіцяв собі матися на бачності — тільки-но він переконається, що любов гасне, він учепиться в неї і не випустить. Але вийшло так, що разом з в'яненням кохання у ньому в'яла і хіть зберегти закоханість. Бо ми не можемо змінитися, себто стати іншою особою, улягаючи й далі почуттям тієї особи, якої більше нема. Іноді згадане в газеті ім'я людини, яку Сванн запідозрював у шурах-мурах з Одеттою, пробуджувало в ньому ревнощі. Але нині ревнощі не жалили гостро, показуючи йому, що він не розлучився ще остаточно з минулим, з минулим, коли він так мучився, але й раював без тями, і що поки його віку нагода, може, ще дозволить йому нишком здалеку озирнутися на красу колишнього, і тоді він зазнавав збудження радше приємного. Так знудженому парижанинові, який покидає Венецію, повертаючись до Франції, останній москіт свідчить, що Італія й літо залишилися не дуже далеко позаду. Але коли Сванн робив над собою зусилля не на те, щоб розтягти той своєрідний період свого життя, який даленів од нього, а на те, щоб, поки це можливо, його картина ясно поставала перед ним, то найчастіше бачив, що це вже неможливо; йому хотілося кинути на це своє кохання прощальний погляд, як на далеку даль; але ж так важко буває роздвоїтися і по-справжньому перейнятися тим почуттям, якого вже не спізнаєш, і через те голова у Сванна туманіла, він нічого не розрізняв, зрікався своєї спроби, скидав окуляри і протирав шкельця; він казав собі, що краще трохи перепочити, що згодом він ще матиме час: забивався в куток, до всього байдужий і заціпенілий, — так сонний мандрівник насолоплює капелюха на брови, щоб здрімнути у вагоні, а вагон усе швидше несе його геть, з тих місць, де він так довго жив і звідки не хотів їхати, не озирнувшись на них востаннє. Достоту як цей подорожанин, який прокинеться вже у Франції, Сванн, випадково наткнувшись на новий доказ, що Форшвіль був коханцем Одетти, спостеріг, що його вже не шпигає в серце, що кохання далеко тепер від нього, і шкодував, що проочив мить, коли він розлучився з ним навік. Перед тим як уперше поцілувати Одетту, він намагався закарбувати в пам'яті її личко, яким так довго милувався і яке мало змінитися після поцілунку, і точнісінько так нині йому хотілося — подумки принаймні — сказати останнє прощай, поки вона ще існувала, тій Одетті, яку він кохав, ревнував, тій Одетті, яка його так намучила і якоії він більше ніколи не побачить.
Він помилявся. Йому довелося ще раз побачити її кілька тижнів згодом. Це було уві сні, у присмерку сонного марення. Він проходжувався з пані Вердюрен, з доктором Коттаром, якимсь молодиком у фезі, незнайомим, з художником, Одеттою, Наполеоном III і моїм дідусем узмор'ям, шлях то караскався на гору, то знижувався на кілька метрів над водою, отож погуляльникам доводилося то підніматися, то опускатися, ті з них, хто вже спустився, були невидні тим, хто ще брався вгору; денні недогарки меркли, і здавалося, зараз накотиться кромішня пітьма. Вряди-годи здіймалися хвилі, і Сванн відчував на своїй щоці крижані бризки. Одетта просила його витертися, але він не міг, і ніяковів, нібито він був у самій сорочці. Він сподівався, що в темряві ніхто нічого не зауважить, але пані Вердюрен утупила в нього здивований погляд, і, поки вона їла його очима, обличчя її спотворилося, над губою навис носяра, у неї виросли великі вуса. Сванн озирнувся на Одетту, бліді щоки її всіялися червоними цяточками, личко змарніло, видовжилося, але дивилася вона на нього очима, повними ніжности, ладними пролитися сльозами і впасти на нього, і Сванн відчув таку любов до неї, що йому закортіло негайно повести її до себе. Нараз Одетта піднесла до очей руку, глянула на годинника і мовила: "Мені пора". Вона попрощалася з усіма однаково, не одводячи Сванна вбік і не призначивши йому побачення ні ввечері, ні назавтра. Він не посмів спитати п про це, йому хотілося піти слідом, але він мусив, не обертаючись у її бік, з усмішкою відповідати на якісь запитання пані Вердюрен, тоді як серце його розпачливо калатало, він ненавидів тепер Одетту, йому кортіло виколоти їй очі, які він щойно розлюбив, розквасити її безживні щоки. Він дряпався разом з пані Вердюрен на кручу, тобто ішов усе далі й далі від Одетти, яка сходила вниз. За одну секунду збігло чимало годин відтоді, як вона пішла від нього. Художник звернув Сваннову увагу, що Наполеон III по її відході одразу кудись пішов. "Мабуть, у них була домовленість, — додав він, — вони мають зійтися в березі, але надумали піти про людське око. Вона його коханка". Незнайомий молодик розплакався. Сванн заходився втішати його. "Зрештою вона має рацію, — сказав він, витираючи очі молодикові і скидаючи з нього фезу, щоб легше було голові. — Я сам десять разів радив це їй. Вдармо лихом об землю! Цей чоловік, певне, зуміє її зрозуміти". Так говорив Сванн сам з собою, бо молодик, якого він не міг спершу узнати, був теж Сванн; подібно деяким повістярам, він розбив свою особу між двома героями: між тим, кому все це снилося, і молодиком у фезі, якого бачив уві сні.
А в Наполеона III він перехрестив Форшвіля якоюсь темною йому самому грою ідей, та й обличчя баронове, яке він знав наяву, дещо змінилося, а на шиї у нього красувалася широка стьожка ордену Почесного легіону; в усьому іншому цей індивід з кошмару зображував і нагадував, безперечно, Форшвіля. Недотворені, мінливі образи наводили сонного Сванна на хибну думку, а вві сні йому давалася така незмірна творча потуга, завдяки якій він розмножувався з допомогою простого поділу клітини, як деякі нижчі організми; теплом власної долоні він заповнював нерівності чужої руки, яку, як йому марилося, він потискує, а з вражень і чуттів, ще гаразд не усвідомлених, він снував перипетії, які, за логічними законами, мали в певний момент змусити Сванна покохати того чи іншого дійовця або ж мали розбудити його. Раптом споночіло, вдарили на сполох, забігали погорільці; Сванн чув, як бухкають у берег хвилі, чув удари свого серця, розтривоженого знову в його грудях. Нараз серцебиття ще почастішало, Сваннові зробилося боляче і млосно; селюк, увесь в опіках, прокричав йому, пробігаючи мимо: "Спитайте пана Шарлюса, куди пішла Одетта завершити вечір зі своїм компаньйоном. Він колись був близький з нею, і вона з ним відверта. Це вони палії". Був то Сваннів камердинер — він прийшов будити його.
— Пане! — мовив камердинер. — Восьма година, перукар чекає, я йому сказав, щоб повернувся за годину.
Але ці слова, поринувши у хвилі сну, дійшли до Сваннової свідомости лише потому, як зазнали заломлення, що обертає світловий промінь на дні начиння з водою в сонечко, — так само, як бринькання дзвоника, що озвалося за мить до того, у глибинах марення розрослося було до дзвону на ґвалт, а з дзвону на ґвалт загорівся вогонь пожежі. Проте декорація, що стояла перед його зором, розпалася дощенту, він розплющив очі і почув останній гомін хвиль — то вода відлинула від берега. Сванн мацнув свою щоку. Вона була суха. Але відчуття зимної води і солоний смак у нього були ще живі. Він устав, одягнувся. Відтак велів перукареві прийти раніше, адже вчора він написав моєму дідусеві про свій намір приїхати на другий день до Комбре, — він довідався, що пані де Камбремер, уроджена мадмуазель Леґранден, має провести там кілька тижнів. Зваба її молодесенького личка асоціювалася у Сванновому спогаді з красою села, де він уже стільки часу не був, і це поєднання здалося йому таким заманливим, що він зважився нарешті покинути на кілька днів Париж. Розмаїті пригоди, які виводять нас на тих чи інших людей, стаються тоді, коли ми цих людей кохаємо, — вони можуть бути до початку нашого кохання або повторитися після, ось чому поява у нашому житті істоти, якій судилося згодом сподобатися нам, заднім числом набуває у наших очах ваги застереження, призвістки. У такий спосіб Сванн часто трактував образ Одетти, зустрінутої ним у театрі, того першого вечора, коли він і не думав, що зійдеться з нею знову; так само він згадував тепер вечір у пані де Сент-Еверт, коли він відрекомендував генерала де Фробервіля маркізі де Камбремер.