І вони: заспокойся, братику, візьми себе в руки, – а він: не можу, чорт забирай, не можу, – і падає на табуретку, обіймаючи голову руками. Отець Гарсія перестає кашляти, і, хоча дихає ще з зусиллям, обличчя в нього вже спокійніше. Дикунка стоїть біля нього навколішках, – отче, вам уже краще? – а він киває головою й бурмоче: ти повія, та це ще півбіди, але треба бути останньою дурепою, щоб згодитись утримувати цього паразита, вбивцю, треба бути дурепою, – і вона: так, отче, тільки не гнівайтеся, тільки заспокойтесь.
– Облиш його, Літумо, нехай ображає тебе, якщо це його заспокоює, братику, – радить Мавпа.
– Добре, я витерплю, – шепоче Літума. – Нехай я буду паразитом і вбивцею, нехай ображає мене далі, як тільки захоче.
– Замовкни, шакале, – хрипить беззлісно отець Гарсія, який вже помітно охолов, і по натовпу мангачів, що стоять навколо чічерії, прокочується хвиля сміху. – Тихіше, шакале.
– Я мовчу! – гарчить Літума. – Але прошу мене більше не ображати, я чоловік і не люблю цього, замовкніть і ви, отче. Докторе Севальйос, скажіть йому.
– Досить, отче, – втручається Анхеліка Мерседес. – Не лайтеся, священикові це не личить. Хочете ще кави?
Отець Гарсія виймає з кишені жовтаву хустинку, – гаразд, принеси чашечку, – і гучно сякається. Доктор Севальйос гладить собі брови, недбалим жестом чистить від слини лацкани піджака. Дикунка відкидає з лоба отця Гарсії сиве волосся, зачісує йому вихори на скронях, і він, пригнічений, покірний, дозволяє їй це зробити.
– Отче, мій двоюрідний брат хоче просити у вас пробачення, – каже Мавпа. – Дуже шкодує про те, що сталося.
– Нехай просить пробачення у бога й перестане жити коштом жінки, – спокійно хрипить отець Гарсія, вже цілком опанувавши себе. – Ви теж просіть у бога пробачення, пустоцвіти. А цих двох нероб ти також утримуєш?
– Так, отче, – відповідає Дикунка, і на вулиці знову вибухає сміх.
Доктор Севальйос слухає із задоволеним обличчям.
– Не можна сказати, що тобі бракує щирості, – бурмоче отець Гарсія, витираючи собі хустинкою ніс. – Ти велика дурепа, нещасна.
– Я це сама собі кажу багато разів, – визнає Дикунка, пестячи зморшкуватий лоб отця Гарсії. – І у вічі їм це кажу.
Анхеліка Мерседес приносить нову чашку кави, Дикунка повертається до столу братів Леон, а люди, які стовпились у дверях і за стінами, починають розходитися. Хлопчаки знову гасають у хмарах куряви, знову чуються їхні верескливі голоси. Перехожі зазирають у чічерію, вказують на отця Гарсію, який, похиливши голову, п'є маленькими ковтками каву, і йдуть своєю дорогою. Анхеліка Мерседес, непереможні й Дикунка півголосом розмовляють про страви та напої, рахують, скільки людей прийде на поминки, шепочуть імена, сперечаються про ціни.
– Ви вже випили свою каву? – питає доктор Севальйос. – На сьогодні досить вражень, ходімо спати.
Відповіді немає: отець Гарсія спокійно спить, голова схилена на груди, кінець шарфа занурився в кавову гущу.
– Заснув, – каже доктор Севальйос. – Не хочеться його будити.
– А може, постелимо йому ліжко в іншій кімнаті? – пропонує Анхеліка Мерседес. – Добре накриємо, не будемо галасувати.
– Ні, ні, нехай прокинеться, я заберу його з собою, – наполягає доктор Севальйос. – У нього тверда вдача, та я його знаю, смерть Ансельмо глибоко його засмутила.
– Швидше вона повинна була б порадувати отця Гарсію, – гірко шепоче Мавпа. – Скільки разів він бачив на вулиці дона Ансельмо, стільки й лаяв його на чім світ стоїть. Ненавидів бідолашного.
– Але арфіст не відповідав йому, вдавав, що не чує, і переходив на інший бік, – промовляє Хосе.
– Не так уже він його й ненавидів, – заперечує доктор Севальйос. – Принаймні протягом останніх років. Просто в нього виробилася така звичка.
– А треба, щоб було навпаки, – зауважує Мавпа. – Це дон Ансельмо мав привід для ненависті.
– Не кажи так, це гріх, – хреститься Дикунка. – Священики слуги божі, їх не можна ненавидіти.
– Якщо правда, що він спалив йому дім, то тепер видно, який великодушний був арфіст, – веде далі Мавпа. – Я ніколи не чув від нього поганого слова про отця Гарсію.
– Донові Ансельмо справді спалили той дім, докторе? – цікавиться Дикунка.
– Я ж тобі сто разів розповідав цю історію, – каже Літума. – Навіщо ти питаєш сеньйора доктора?
– Бо кожного разу ти розповідаєш інакше, – відказує Дикунка. – Питаю, бо хочу знати, як це було насправді.
– Замовкни, дай нам, чоловікам, спокійно побалакати, – підвищує голос Літума.
– Я також любила арфіста, – не вмовкає Дикунка. – Я була ближче з ним зв'язана, ніж ти, бо він мій земляк.
– Твій земляк? – Доктор Севальйос стримано позіхає.
– Звичайно, дівчино, – киває головою Ансельмо. – Як і ти, тільки не з Санта-Марія де Ньєви, я навіть не знаю, де вона.
– Невже, доне Ансельмо? – дивується Дикунка. – Ви теж там народилися? Правда, сельва дуже гарна, там стільки дерев і птахів. Правда, там люди кращі?
– Люди всюди однакові, дівчино, – каже арфіст. – Але сельва таки дуже гарна. Та я вже про неї забув, лише колір пам'ятаю, тому й пофарбував арфу в зелений колір.
– Тут усі мене принижують, доне Ансельмо, – скаржиться Дикунка. – Називають Дикункою, ніби хочуть образити тим, що я із сельви.
– Не переймайся, дівчино, – заспокоює її дон Ансельмо. – Це швидше від жалю. Я б на твоєму місці не ображався, якби мене прозвали Дикуном.
– Це цікаво, – позіхає доктор Севальйос і чухає собі шию. – Але все може бути. Хлопці, арфа в нього справді була пофарбована в зелений колір?
– Дон Ансельмо був мангачем, – каже Мавпа. – Народився тут і ніколи звідси не виїжджав. Я тисячу разів чув, як він говорив: я найстарший з усіх у Мангачерії.
– Так, у зелений, – стверджує Дикунка. – І коли фарба блякла, він просив Боласа пофарбувати арфу знову.
– Ансельмо родом з сельви? – дивується доктор Севальйос. – А що, цілком може бути. Цікаво.
– Вона бреше, докторе, – озивається Літума. – Дикунка нам ніколи про це не розповідала, просто вигадала собі на втіху. Ну, чому ти тільки зараз про це говориш?
– Ніхто мене не питав, – упирається Дикунка. – Адже ти сам кажеш, що жінки не повинні набридати розмовами.
– А чому він тобі розповів? – напосідає доктор Севальйос. – Коли ми цікавилися, де він народився, то він одразу змінював тему.
– Тому, що я також родом з сельви, – пояснює Дикунка, обводячи присутніх гордим поглядом. – Тому, що ми земляки.
– Ти глузуєш з нас, дурнувата, – каже Літума.
– Дурнувата, але мої гроші ти дуже любиш, га? – ображається Дикунка. – Мої гроші теж дурнуваті, га?
Брати Леон і Анхеліка Мерседес усміхаються, Літума морщить лоба, доктор Севальйос із замисленим поглядом чухає собі потилицю.
– Ти, крихітко, мене не дратуй, – вимушено посміхається Літума. – Сьогодні не день для суперечок.
– Дивися краще, щоб вона не розізлилась, – радить Анхеліка Мерседес. – Бо кине тебе, і ти помреш від голоду, непереможний. З головою родини краще не сперечатися.
Брати Леон сміються, плещуть у долоні, на їхніх обличчях вже немає й сліду скорботи. Літума теж сміється, – доньє Анхеліко, ви в доброму гуморі, нехай собі кидає, коли тільки їй заманеться. Адже це вона тримається за нас, мов реп'ях, тому що боїться Хосефіно більше, ніж диявола. Якщо вона кине мене, то Хосефіно зловить її і вб'є.
– Ансельмо лише один раз говорив з тобою про сельву, дівчино? – запитує доктор Севальйос.
– Він був мангачем, докторе, – запевняє Мавпа. – Вона вигадала собі, що він її земляк, бо просто хоче похизуватись. Адже покійник не може цього спростувати.
– Якось я запитала, чи він має там рідних, – промовляє Дикунка. – І дон Ансельмо відповів: хто знає, напевне, всі вже померли. Але, бувало, він казав мені: я народився мангачем і помру мангачем.
– Ось бачите, докторе! вигукує Хосе. – Якщо він навіть і сказав їй колись, що він її земляк, то, ясна річ, пожартував. Нарешті ти не обманюєш нас, сестрице.
– Я тобі не сестриця, – кричить Дикунка. – Я повія й дурнувата.
– Тільки б тебе отець Гарсія не почув, бо рознервується, – попереджає доктор Севальйос, прикладаючи палець до вуст. – А що з тим непереможним, хлопці. Чому ви з ним уже не ходите?
– Ми побилися, докторе, – відповідає Мавпа. – І заборонили йому з'являтися в Мангачерії.
– Це мерзотник, докторе, – додає Хосе. – Падлюка. Хіба ви не чули, як він низько впав? Навіть сидів у в'язниці за злодійство.
– Але ж раніше ви були з ним нерозлучні і всій П'юрі не давали спокою, – зауважує доктор Севальйос.
– Річ у тім, що він не мантач, – пояснює Мавпа. – Поганий товариш, докторе.
– Треба домовитися з яким-небудь священиком, – нагадує Анхеліка Мерседес. – Щодо панахиди й поминок.
– Можна попросити когось із Салезіанського коледжу, доньє Анхеліко, – каже Мавпа. – Хочете, я піду з вами? Там є один симпатичний священик, навіть з хлопчаками грає у футбол, його звати отець Доменіко.
– У футбол він, може, й грає, але по-іспанському двох слів не зв'яже, – чується невиразне хрипіння з-під шарфа. – Отець Доменіко – нічого не скажеш, добре пожартували.
– Слово за вами, отче, – промовляє Анхеліка Мерседес. – Ми хочемо лише, щоб панахида була така, як бог заповів. Кого ж нам тоді запросити?
– Я прийду. – Отець Гарсія робить нетерплячий жест. – Адже те бабисько просило, щоб прийшов саме я. Навіщо стільки балачок.
– Так, отче, – радісно вигукує Дикунка. – Сеньйора Чунга хотіла, щоб це були ви.
Згорблений і похмурий, отець Гарсія прямує до дверей, човгаючи ногами по підлозі. Доктор Севальйос витягає гаманець.
– Цього ще бракувало, – зупиняє його Анхеліка Мерседес. – Сьогодні я пригощаю вас безкоштовно, бо ви зробили мені приємність, привівши отця.
– Дякую, кумо, – каже доктор Севальйос. – Але все-таки візьми мій внесок на поминки. Ну, тоді до вечора, я теж прийду.
Дикунка й Анхеліка Мерседес проводжають доктора Севальйоса до дверей, цілують руку отцю Гарсії, повертаються назад. Тримаючись попід руки, отець Гарсія й доктор Севальйос ідуть по залитому сонцем передмістю серед віслюків, навантажених хмизом і дзбанами, серед кудлатих собак і замурзаних хлопчаків, які кричать дзвінкими голосами: палій, палій, палій! Отець Гарсія не звертає на них уваги, він насилу тягне ноги, похиливши голову на груди, кахикаючи та хриплячи. Дійшовши до прямої вулички, вони змушені притулитися до стіни, щоб їх не розтоптав натовп чоловіків та жінок, які супроводжують старе таксі.