А що сам він був запеклий антидрей-фусар, то почав — з куртуазії до ворога — вихваляти якогось полковника-жида, який завжди був дуже справедливий до кузе— в на панства Шевреньї й добився для нього заслуженого підвищення. "А мій кузен сповідував зовсім протилежні погляди, — додав маркіз де Камбремер, не зупиняючись на тому, що це за
погляди, але я здогадався, що вони такі самі старезні й кепсько склепані, як маркізова твар, погляди, яких віддавна дотримуються декотрі родини в провінційних городках. — І знаєте, бігме, як на мене, це дуже гарно!" — сказав насамкінець маркіз де Камбремер. Уживав він слова "гарно", однак же не в естетичному значенні, не так, як його матір і дружина, що прикладали його лише до творів мистецтва, хоча й різних жанрів. Цією міркою маркіз де Камбремер послуговувався радше в тих випадках, коли, наприклад, віншував ставну, злегка роздобрілу жінку: "Як, за два місяці і ви набрали три кіла? Знаєте, це дуже гарно!" Подано свіжкі напої. Пані Вердюрен запросила панів, щоб кожен сам вибрав напій, собі до смаку. Пан де Шарлюс вихилив шклянку, хутко вернувся до ломберного столика, сів і вже не рушав з місця. Пані Вердюрен спитала його: "Чи куштували ви мою оранжаду?" Пан де Шарлюс чарівно усміхнувся, пограв губами і, вахаючи клубами, відповів кришталевим голоском, яким говорив рідко: "Ні, я волів її сусідку, здається, полунична, це така розкіш!" Чудасія, та й годі: деякі душевні відрухи зраджують себе у способі висловлюватися чи в жестикуляції. Якщо хтось вірить чи не вірить у Безгрішне Зачаття, або в невинність Дрейфуса, або у многість світів, але не хоче про це розводитися, ні його голос, ні міміка не зрадять його думок. Та ось, чуючи, як пан де Шарлюс усміхнено й жестикулюючи мовить дискантом: "Ні, я волів її сусідку, здається, полунична", — можна було виснувати: "Еге, та він не байдужий до сильної статі!" —.виснувати з такою самою певністю, з якою суддя засуджує злочинця, дарма що той не признався, лікар прогнозує смерть майбутнього паралітика, якому, може, й невгадно, що він хворий, але він робить огріх у вимові, і з цього огріху видно, що він помре за три роки. Може, люди, здатні діагнозувати з того, як чоловік каже: "Ні, я волію її сусідку, здається, полунична", ненормальну любов, не потребують аж таких глибоких знань. Зв'язок між розпізнавальною ознакою і таємницею тут простіший. Ми невиразно відчуваємо, що нам відповідає мила й усміхнена дама, яка видасться нам манірною, бо видає себе за незвично кокетливого чоловіка, а ми не звикли, щоб мужчина так випендрювався. І може, шляхетніше було б думати, що во время оно певне число ангелоподібних жінок помилково вбрано в чоловічу плоть і тепер на вигнанні, намарне б'ючи крильми до чоловіків, будячи в них фізичну відразу, вони вміють улаштувати салон, створити "домашній затишок". Пана де Шарлюса не обходило те, що пані Вердюрен стоїть; він сидів у фотелі, аби бути ближче до Мореля. "Скажіть мені, — мовила до барона пані Вердюрен, — хіба це не злочин: істота, яка могла б чарувати нас грою на скрипку, ріжеться в екарте? І це скрипаль-віртуоз!" — "Він добре грає і в карти, він усе робить добре, він розумник", — відповів пан де Шарлюс, стежачи, щоб можна було підказувати, за грою. Зрештою, то була не єдина причина, чому барон розмовляв із пані Вердюрен сидячи. Його соціальні уявлення, уявлення великого пана і шанувальника мистецтва, зливалися в таку химерну амальгаму, що барон замість бути ґречним, як кожна людина його верстви, компонував собі своєрідні живі картини в дусі Сен-Сімона, і, власне, в цю хвилину удавав із себе маршала д'Юксе-ля, який цікавив його й іншими рисами і який, за переказами, так високо носився, що не вставав — нібито з ліні — навіть перед вельможними двораками. "А скажіть, бароне, — промовила пані Вердюрен, уже трохи оббувшися з ним, — чи не знаєте ви в вашому передмісті якогось старого зубожілого шляхтича, який став би мені за швейцара?" — "Ну, чого ж... знаю, — відповів пан де Шарлюс, добротливо усміхаючись, — але радити його не раджу". — "Чому?" — "Боюся, що найелегантніші ваші гості, як застрягнуть у швейцарській, то вже далі не підуть". То була перша пересварка між ними. Пані Вердюрен якось її злегковажила. На жаль, за першою пересваркою почали спалахувати нові, щоправда, уже в Парижі. Пан де Шарлюс усе не покидав свого сідала. На виду йому грала тонка усмішка, бо він ще раз пересвідчився, які влучні його улюблені максими про чар аристократії й нікчемство буржуазії, адже він так легко підгорнув під себе пані Вердюрен. Поза баронова Принципалку анітрохи не здивувала, — вона відійшла від нього тільки тоді, як помітила з тривогою, що маркіз де Камбремер знову мене впіймав. Але перед тим їй захотілося з'ясувати, які стосунки пана де Шарлю-са з графинею Моле. "Ви казали мені, що знайомі з графинею де Моле. Ви в неї буваєте?" — спитала вона, розуміючи під словами "Ви в неї буваєте?", що графиня його приймає, що він вхожий до неї. Пан де Шарлюс відповів співучим голосом, з ноткою легковажности, назнарошки виразно: "Іноді буваю". Це "іноді" збудило недовіру в пані Вердюрен, і вона поцікавилася: "Ви зустрічали там дука Ґермантського?" — "Щось не пригадується". — "О, — здивувалася пані Вердюрен, — хіба ви не знаєте дука Ґермантського?" — "Як же мені його не знати!" — відгукнувся пан де Шарлюс, і на устах його зазміївся усміх. Усміх той був іронічний; та що барон боявся блиснути золотим зубом, то втопив свій усміх у звивинах губів і їхня лінія тепер виражала доброзичливість. "Чому ви кажете: "Як же мені його знати?" — "Бо він мій брат", — недбало кинув пан де Шарлюс, і пані Вердюрен завмерла ні в сих ні в тих: чи то гість кпить собі з неї, чи то, може, він прижитне дитятко або від іншого шлюбу. Думка, що брат дука Ґермантського може зватися бароном де Шарлюсом, їй не спадала. Вона підступила до мене: "Маркіз де Камбремер, я щойно чула, запросив вас на обід. Про мене, хай собі запрошує. Але для вас буде краще, гадаю, до них не їхати.. По-перше, там нудьга, хоч вішайся. О, як вам до вподоби обідати з безвісними провінційними графами та маркізами, ви будете, звісно, там раювати". — "Гадаю, мені доведеться вибратися туди раз чи два. Зрештою, роз'їжджати я не можу, бо зі мною тут юна кузина, не кидати ж її саму (я вважав, що це уявне покре-венство полегшить мені виїзди з Альбертиною). Але щодо Кам-бремерів... позаяк я вже познайомив її з ними..." — "Ну, як хочете. Але скажу вам одне: там дуже нездорова місцина; якщо ви підхопите пневмонію або ж вас скрутить добрий спадковий гос-тець — дуже вам буде весело?" — "Але ж там, я чув, прегарний куточок?" — "М-м-м... Може, й так. Але признаюся, в тисячу разів мені любіший тутешній краєвид на долину. Зрештою, я відмовилася б там жити навіть за гроші, бо морське повітря згубне для пана Вердюрена. Якщо тільки ваша кузина нервова... А втім, ви й самі начебто нервові... У вас бувають напади ядухи. Ось побачите, з'їздите разочок, — не спатимете цілий тиждень, але тоді вже жалкуйте на себе. — І, не думаючи, що суперечить сама собі, вона додала: — Якщо маєте охоту оглянути мій дім, — а дім непоганий, гарним його не назвеш, це було б надто сильно сказано, але, зрештою, він цікавий своєю фосою та старим звідним мостом, — то приїздіть того дня, — я постараюся залучити туди весь мій гурт і тоді там буде гарно. Позавт-рьому ми їдемо кіньми до Аранбувіля. Там дуже смачний сидр, а дорога туди чудова. Хай пан їде з нами. Ви, Брішо, теж поїдете. І ви, Скі, теж. Ми влаштуємо пікнік — мій чоловік уже про все подбав. Не знаю тільки до пуття, кого він запросив. Пане де Шарлюс! Ви ж із нами теж?" Барон не чув нашої розмови й аж підскочив на місці. "Дивне запитання!" — буркнув він глузливо, вразивши пані Вердюрен. "Слухайте, — сказала вона мені,
— чому б вам перед обідом у Камбремерів не завезти до нас вашу кузину? Вона любить поцокотіти? Любить інтелігентних людей? Вона приємна? От і гаразд, чудово. Приїздіть із нею. Не одні Камбремери на світі. Я розумію, що вони будуть щасливі закликати її в гості, їм нікого не щастить до себе затягнути. Тут вона може дихати свіжим повітрям, завжди зустріне розумних людей. У кожному разі, маю надію, що в найближчу середу ви не підведете мене. Я чула, що ви з вашою кузиною, з бароном і з кимось там іще чаюватимете в Рівбелі. Завітайте звідти до нас; як було б гарно, якби ви об'явилися всім гуртом! Сполучення дуже зручне, шляхи чудові. Не розумію, чим вас вабить Рівбель. Комарі там заїдають. Може, ви почули, що там смачні галети? Мій кухар випікає куди ліпші. Я почастую вас правдивими нормандськими галетами, еге ж, правдивими, а також пісочними тістечками — пальчики оближете. Невже вам смакує це паскудство, яким пригощають у Рівбелі? Вольному воля, але в мене ви цього не знайдете, я не звикла труїти своїх гостей, а якби й мала таке бажання, мій кухар відмовився б скапарити таку нечува-ну гидь і радше б із нами розпрощався. Тамтешні галети казна з чого готуються. Одна сердешна дівчина, моя знайома, скуштувала, дістала від того тіста перитоніт і за три дні померла. Мала тільки сімнадцять років. Шкода її бідолашну матір, — скорботно додала пані Вердюрен, похиляючись чолом, з міною вельми досвідченої, зболілої жінки. — Ну, та Бог з вами, їдьте до Рівбеля, як вам охота давитися й переводити гроші. Але я на вас розраховую: рівно о шостій зберіть усіх і везіть сюди, не давайте їм піти врозтіч. Везіть, кого вам заманеться. Я вповажнюю на це не всякого. Але я певна, що у вас добрі приятелі, я вже бачу, що ми порозуміємося. Опріч нашого "ядерця", саме в середу мають зібратися дуже славні люди. Ви не знайомі з малявкою пані Лонпон? Вона чарівлива, дотепна і зовсім не снобка, ось побачите, вона вам сподобається. Вона теж має спровадити цілу ватагу друзяк, — сказала пані Вердюрен, аби показати, що так заведено, і заохотити мене прикладом. — Побачимо, хто впливовіший із вас і хто спровадить більше людей, Барб де Лонпон чи ви. А ще, здається, до нас мають привезти Берготта,
— сказала вона непевно, бо його приїзд був малоймовірним після допису в ранкових газетах про те, що здоров'я великого письменника викликає поважні побоювання.